Палацовий комплекс Харитоненків-Ліщинських у селі Кияниці місцеві архітектори називають одним з найкращих на Сумщині. У його парку росло понад 100 видів дерев і кущів, а на початку 20 століття тут стояв один з найбільших автопарків Харківської губернії. Але у квітні 2026 року маєток цукрового магната обстріляли росіяни.
Двоповерховий палац за 17 кілометрів від кордону пережив революцію, дві світові війни, Радянський союз — але не російсько-українську війну. Цукр поспілкувався з власниками та архітекторами, щоб зрозуміти, чи є шанс врятувати палац Харитоненків у Кияниці.
Зруйнована пам’ятка культурної спадщини України
Через активні російські обстріли Сумщина ризикує втратити один з найбільш досконалих палацових комплексів області. На початку квітня 2026 року росіяни обстріляли Кияницький маєток, розташований у Юнаківській громаді. За даними Державного реєстру нерухомих об’єктів культурної спадщини України, цей палац є пам’яткою архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва національного значення.
Як повідомив балансоутримувач будівлі Сумський національний аграрний університет у листі до Управління містобудування та архітектури Сумської ОДА, ворог пошкодив господарський корпус садиби площею 623 квадратних метрів, їдальні флігеля площею 1103 квадратних метрів та палацу площею 3008,1 квадратних метрів.
Наразі будь-які спроби повернути пам’ятку до життя, захистити її від руйнації чи реставрувати, неможливі, адже це територія активних бойових дій та зона примусової евакуації.
Що ж ми ризикуємо втратити?
Перлина слобожанського неоренесансу
Кияницький палац розкинувся на східному березі великого ставу площею понад 25 гектарів. Поруч з ним — лісопарковий масив з 300-річними дубами, високими ялинами й деревами гінкго. За даними історичного порталу «Харків, що манить», ще у 2015 році в садибі можна було побачити стенд із написом: «Парк загально державного значення Кияницький. Налічується близько 100 видів дерев та кущів».
Але саме об’ємний двоповерховий палац на в’їзді у громаду впадав у око кожному, хто хоч раз заїжджав у Кияницю з Сум. Його у 1890-х роках збудували Марія Ліщинська разом зі своїм чоловіком Миколою, після того, як отримали ці землі у заповіт від Івана Харитоненка. Ліщинські добудували тут парково-садибний комплекс з 40 кімнатами, більярдним салоном з крокодиловою шкірою й одним з найбільших автопарків у Харківській губернії.
Раніше практично такий самий палац Харитоненко збудував і в Москві. Хто є автором садиби в Кияниці — достеменно невідомо, каже сумський архітектор Ігор Титаренко, проте московський маєток-близнюк спроєктував російський архітектор Василь Залеський, у доробку якого немає будівлі в селі Юнаківської громади.
За словами Ігоря, маєток вдало інтегрували в унікальний рельєф із галявинами, озерами й заплавами.
Палац Харитоненків-Ліщинських належить до неоренесансу. Найбільшу цінність в садибі мають ліпний декор, парадні сходи, вищезгадані балюстради, а також декоративні елементи фасадів (сандрики, руст і фронтони). Усі ці елементи створені вручну.
За винятком автентичних сходів, у Кияницькому палаці не збереглися оригінальні інтер’єри. Це пов’язано з тим, що за свою історію маєток декілька разів змінював власників.
Його впізнаваність формували фасади та декоративні елементи, антаблемент із балюстрадою, ризаліти з фронтонами, портик головного входу, а також пластика віконних обрамлень із сандриками.
На думку Ігоря, на Сумщині це був один із найгарніших та найбільших збережених палацових комплексів.
Від садиби «цукрових королів Європи» до радянської туристичної бази
У 1865 році поміщик з багатого слобожанського роду Савичів продав Харитоненку своє помістя у Кияниці разом з лісами, ріллею, сінокосами й пасовищами. Через рік підприємець будує на цих землях свій перший цукровий завод, неподалік якого звели великий одноповерховий будинок.
Після смерті Харитоненка Ліщинські добре розпорядилися його спадщиною. За їхнього управління кількість робітників на Кияницькому заводі виросла з 480 людей наприкінці 19 століття до 819 на 1909 рік. Справи йшли добре, навіть обговорювали будівництво нової залізничної лінії «Суджа — Юнаківка — Кияниця — Суми», однак зрештою її так і не проклали.
За спогадами співачки Євфалії Хатаєвої, яка на початку 20 століття щороку гостювала у Ліщинських, у садибі була біла зала на 200 осіб, кімната-бібліотека, зимовий сад з рідкісними рослинами, електричні лампочки й ставок з чорними лебедями, бо «у всіх білі лебеді, а у багатіїв мають бути чорні». А вечорами син Ліщинських катав гостей на автомобілі по тамтешніх полях на швидкості 80 кілометрів за годину.
Зі смертю Миколи Ліщинського і його сина Івана садиба почала занепадати. За інформацією працівників СНАУ, який зараз володіє садибою, після 1918 року Кияницький палацо-парковий ансамбль був спустошений. Пізніше лісопарк дещо реконструювали й він увійшов до складу земель радгоспу імені Кірова.
У 1960 році статус Кияницького лісопарку змінився — його віднесли до природно-заповідних об’єктів. З 1979 року садибно-парковий ансамбль у Кияниці визнали пам’яткою архітектури державного значення.
Майже 40 років комплекс поступово переходив від одного власника до іншого. За даними «Україна інкогніта», у радянські часи у маєтку була туристична база. Тому розкішні зали та апартаменти перетворилися на номери гуртожиткового типу. Деякі дослідники також пишуть, що якийсь час тут працювала музична школа.
З 2000 року цей комплекс перебуває на балансі Сумського національного аграрного університету. До повномасштабного вторгнення навчальний заклад планував розмістити на його території інкубатор для розведення курей.
Попри занедбаний стан будівлі у роки незалежності України, Кияниця залишалася популярним місцем для весільних фотосесій й відпочинку жителів обласного центру. Адже селище було відносно недалеко й дорога від Сум до Кияниці займала 40-50 хвилин машиною.
Що буде з палацом Харитоненків-Ліщинських після обстрілу?
Архітектор Ігор Титаренко вважає, що такі об’єкти на лінії фронту потрібно фіксувати та оцифровувати. Головне — розробити чіткий алгоритм фіксації спільно з військовими, міською владою, профільними органами та міжнародними партнерами.
— Наразі такого алгоритму не існує. У випадку пом’якшення бойових дій, потрібно почати процес документування та обстеження, здійснити сканування, зробити тимчасове накриття пошкоджених ділянок даху, укріплення аварійних стін і закрити отвори, щоб захистити будівлю від опадів, — каже архітектор.
Найгірше для будь-якого будинку — втратити дах. Тоді руйнівні процеси пришвидшуються, пояснює архітектор. Ігор каже, що більшість елементів підлягає реставрації, за умови збереження хоча б частини автентичної структури. На відео й фото після обстрілів видно, що несучий каркас зовнішніх стін відносно вцілів, так само як і елементи декору.
— Важливо, аби втрати не були критичними для несучої системи — все інше можливо відтворити по фотоматеріалах та обмірам, частина яких має бути в архівах області або відкритих джерела, переконаний Ігор Титаренко.
