На Привокзальній стоїть двоповерхова будівля із забитими деревʼяними плитами вікнами та поіржавілою вивіскою. Це прохідна колишнього Павлівського рафінадного заводу. Його збудував цукровий магнат і благодійник Іван Харитоненко — свого часу підприємство було одним із найбільших у Європі. Завод пережив пожежу, руйнування під час Другої світової війни й працював аж до 2000-х років.
Нині від спадщини сумських бізнесменів залишились руїни й гуртожитки, у яких досі мешкають працівники. Як цукрозаводчик-магнат збудував підприємство, яке постачало цукор у країни Європи й Близького Сходу та кому сьогодні належить колишній промисловий гігант — розповідаємо у цьому тексті.
Для матеріалу ми говорили з:
- сумським краєзнавцем Віталієм Шейком;
- колишнім директором заводу Василем Афанасьївим;
- колишньою працівницею заводу Галиною Діденко;
- доктором економічних наук, завідувачем науково-дослідного сектору Сумського державного педагогічного університету Віталієм Омельяненком.
Постачав цукор на Близький Схід
Сумський меценат Іван Харитоненко збудував свій найбільший рафінадний завод у 1869 році й назвав його на честь свого сина Павла. За словами Віталія Шейка, для підприємства обрали вдале місце — поруч із річкою та залізницею, а це доступ до води та змога зручно постачати сировину потягами. Цукровий магнат і благодійник, зазначає сумський краєзнавець, замовляв якісне обладнання з-за кордону.
Територію навколо підприємства облаштували для зручного життя. Поруч були казарми, у яких жили робітники; на території працювала лікарня і школа. Належні умови проживання частково компенсували тяжку роботу на Павлівському рафінадному заводі. Історико-архітектурний альбом «Вулицями старого міста» фіксує, що типовий робочий день тривав 12 годин, а температура у цехах сягала 40–50 градусів. Окрім житла, освіти й медичних послуг, щомісяця працівники отримували від 120 до 150 карбованців. Для порівняння, у ті часи на три карбованці можна було купити корову чи коня.
У 1907 році рафінадний завод згорів. Павло Харитоненко, який тоді керував заводом, відновив його коштами страховки й іноземних фірм. У підприємства з’явилася нова техніка, виробництво цукру зросло — розширився й ринок збуту. Тисячі тонн рафінаду почали продавати не лише в Європу, а й на Близький Схід, зокрема до Персії.
Під час Першої світової війни підприємство виготовляло не лише цукор, а й кінні вози для фронту.
Від «Павлівського» до «Червонозоряного»
У 1918 році колишня сімейна справа сумських цукрозаводчиків перейшла до рук більшовиків, а згодом завод перейменували на «Червонозоряний». За словами краєзнавця Віталія Шейка, попри зміну влади, підприємство і надалі зберігало свій масштаб. Продукцію розвозили по всьому Радянському Союзу, здебільшого в армійські частини та транспорт.
— Пам’ятаю, в який тільки потяг чи літак не сядеш — до чаю завжди подавали цукор від Червонозоряного рафінадного заводу, — пригадує краєзнавець.
У Другу світову війну колишній Павлівський завод постраждав від бомбардувань німецьких військ, пише Віктор Вечерський у книзі «Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України». У його казармах облаштували табір для радянських військовополонених. За роки німецької окупації там загинуло близько двох тисяч людей.
Протягом кількох років після Другої світової війни рафінадний завод відновили. І поступово підприємство знову стало відомим у регіоні, до якого люди приїжджали працювати до Сум з інших міст, згадує колишня працівниця заводу Галина Діденко. За її словами, працівникам давали безплатні кімнати в гуртожитках, харчування у їдальні в нічні зміни. До того ж, каже вона, на деяких посадах на заводі добре платили, бо робота шкодила здоров’ю.
— Я приїхала з Білопільщини сюди працювати у 1989 році. Попри певні переваги — безкоштовне житло та харчування — робота була важкою: десятигодинні нічні зміни в дуже спекотних цехах і водночас багато обов’язків — від контролю за процесом до засипання цукру на рафінацію, — ділиться своєю історією Галина.
«Довелося видавати зарплату працівникам цукром»
Після проголошення незалежності України, підприємство знову перейменували. Воно отримало назву Сумський рафінадний завод і працювало аж до 2008 року. Колишній його директор Василь Михайлович пригадує, що певний час «вони трималися на плаву» і навіть продавали цукор в країни неподалік — до Азербайджану, Литви, Латвії й Естонії.
Однак вже у 2004 році колишній Павлівський завод опинився в боргах. Василь Михайлович говорить, що планували продати частину техніки й цими коштами погасити борг. Втім, цього так і не сталось — зрештою завод збанкрутував. На сайті YouControl є декларація депутата Сумської обласної ради Миколи Войтенка. Раніше він був кандидатом проросійської партії «Опозиційний блок». У документі сказано, що у 2006 році він купив акції Сумського рафінадного заводу.
Про кризу на підприємстві згадують і колишні працівники. Галина Діденко розповідає, як у 2000-х роках працівникам почали затримувати зарплату, а згодом її видавали мішками цукру.
— Пам’ятаю, це були дуже важкі часи для нашої родини. Ми виживали завдяки тому, що чоловік працював на іншому підприємстві. Я ж, щоб хоч якось підзаробити, продавала виданий цукор, — пригадує жінка.
За десять років майно Сумського рафінадного заводу продали за понад 100 тисяч гривень, пишуть на сайті Судової влади України. Основні корпуси — підірвали під час ліквідації, говорить колишній директор.
За словами доктора економічних наук Віталія Омельяненка, завод збанкрутував через низку причин. По-перше, після розпаду СРСР підприємства не змогли підлаштуватися під зміни ринку і рівень попиту на свою продукцію. Заводів залишилося забагато, і вони виробляли більше, ніж реально можна було продати.
Другий важливий фактор — завод став неконкурентним, коли з’явилася дешевша продукція з-за кордону. Виробництво рафінаду складніше і потребує більше енергії, тому без оновлення обладнання воно обходилося дорожче й відповідно зростала ціна на продукцію. У таких умовах підприємство почало програвати на ринку.
Вирішальними для Сумського рафінадного заводу стали процеси приватизації й світова економічна криза у 2008 році. У виробництво не інвестували кошти, а натомість скорочували його, продавали обладнання та звільняли працівників. Зовнішня криза лише прискорила закриття підприємства — у 2008-му на заводі працював лише один цех, каже науковець.
Нині про цукрову промисловість Сум нагадують лише гуртожитки робітників — двоповерхові будинки в стилі модерн із пошарпаними фасадами. Також на території залишилась прохідна з назвою підприємства.
Чи мала цукрова спадщина шанс на відновлення?
Доктор економічних наук Віталій Омельяненко говорить, завод міг би далі працювати, якби швидко модернізували виробництво, знайшли постачальників сировини й розширили асортимент продукції. Важливо було й знайти власника, зацікавленого у розвитку підприємства.
— Теоретично Сумський рафінадний завод мав шанс вижити. Цей шанс був обмежений у часі й вимагав досить радикальних змін ще на ранніх етапах трансформації економіки. У 1990-х роках, коли відбувався розпад старих виробничих зв’язків, підприємство ще зберігало виробничу базу, кадри та інфраструктуру. Це створювало потенціал для адаптації до нових умов на ринку. Якби були стратегічні рішення, підприємство могло б адаптуватися до нової економічної реальності, — говорить науковець.
Віталій також згадує підприємства «Астарта-Київ» та «Укрпромінвест-Агро», які змогли зберегти й розвинути кілька цукрових заводів. Вони працюють за простою схемою: самі вирощують цукрові буряки, переробляють їх на цукор і продають готову продукцію. Це допомагає зменшити ризики внутрішньої нестабільності виробництва.
До того ж керівництво цих заводів інвестували в модернізацію техніки, зазначає науковець. А це є показовим прикладом, як можна вдосконалювати промисловість у часи економічних перетворень.