На яскраво зеленій сцені, яку облаштували з трьох круглих платформ, один за одним з’являються актори в однаковому лляному одязі. На підвищенні — диригент. Його рухи впорядковують музику, дихання, кроки. Лунає ритм автентичних ударних, під який десятки людей, танцюючи, святкують сонце. Так почалася прем’єра нової пластичної вистави-концерту «Сонцелік» у національному театрі імені Щепкіна. Вона побудована на українській пісенній спадщині. Режисер-постановник Владислав Писарев запрошує глядачів у дохристиянське минуле свого народу. Як режисеру вдалося втілити цю ідею, розповідаємо в тексті.
«Додати живого в брутальний інтер’єр»
Коли я опиняюся на другому поверсі театру, бачу імпровізований підйом просто по центру холу. Він обтягнутий зеленою тканиною, тому нагадує весняну траву. Згодом довго вдивляюся у великі осяйні люстри, що висять над підйомом. Вони наче яблуневий цвіт. Замість напівтемряви, яка зазвичай передує виставам, тут ллється світло, його стає дедалі більше. Місця для глядачів розташували зусібіч, щоб кожен міг відчути себе частиною дійства.
«Сонцелік» — вистава, у якій танець і рух, музика й акторська гра об’єднуються у сюжетну лінію майже без жодної репліки. Її назва — злиття слів «сонце» й «лічити» — відображає праслов’янське вірування в ритм життя, який задають небесні світила. Створити таку постановку, побудовану на українському фольклорі, команда театру хотіла вже давно, каже режисер прем’єри Владислав Писарев.
Художниця-постановниця Христина Зограбян розповідає, що раніше хол театру використовували тільки для концертів. Тож, щоб облаштувати його для пластичної вистави, тобто такої, де історію розповідають через танець, потрібно було продумати, як поєднати кольорову гаму простору й костюмів, де розмістити сцену й глядачів. Декорації мали не лише створювати зручний простір для акторів, але й відображати сенс постановки.
— Мені хотілося відтворити сенс вистави в декораціях. Це було складно, адже мармурова велич концертної зали — не зовсім про повернення до свого коріння. Отже, у центрі ми поставили одна на одну три платформи у формі кола, що обертаються. Для кожного такий символ може означати різне. Я вирішила обтягнути їх штучним газоном, щоб додати щось живе в цей брутальний інтер’єр. Цей колір пов’язаний із землею, корінням, — ділиться Христина.
Згодом постановниця почала думати, як дати більше простору акторам і музикантам. Вони мали вільно рухатися й бачити руки диригента навіть коли їх обмежують стіни. Тому Христина вирішила розташувати диригента по центру на підвищенні, акторів — вздовж кіл, а музикантів і глядачів — зусібіч. Така композиція нагадує поклоніння язичницькому богу.
Кольорова сцена, що дисонує з інтер’єром театру, одразу викликає відчуття чогось живого й нового. Режисер Владислав Писарев ділиться, що бачить у цьому спротив травматичним подіям, які зараз переживає наша країна.
«Після кожної важкої зими, обов’язково настає весна»
Перформанс починається із весняного обряду. Актори оточують диригента, хором співаючи слобожанську гаївку. Здається, потрапляєш у справжнє закликання весни. Наче спостерігаєш збоку за хороводом, усередині якого — Бог. Поступово картини змінюються — від перегукувань парубків з дівчатами у купальську ніч до щедрування на зимові свята. У центрі незмінно залишається божество.
— Ми хотіли зробити щось суттєвіше за розважальне естрадне шоу — додати більше сенсів. Так почали планувати, як освіжити фольклорний матеріал та зробити його цікавішим для глядача, поєднати давнину з сучасністю. Ми використали народні пісні, до яких Євген Золотухін зробив цікаві обробки. Деякі з них досить відомі: «Весняночко-паняночко, де ти зимувала», «На городі, на кургані», «Ой учора із вечора», — говорить Владислав.
Виставу розділили на два блоки. У кожному артисти показують по кілька картин побутового життя наших предків під музичний супровід: нові знайомства, дружба й кохання, весілля й проводи на війну, праця й дозвілля. Актори передають ці сцени завдяки танцю, без реплік, тому лишається простір для власних роздумів. Голос артистів чути лише у виконанні пісень.
Деякі сцени змушують ненадовго повертатися в реальність. Зрештою, від неї неможливо абстрагуватися навіть у театрі. За словами Владислава, у виставі показують події минулого, які сьогодні повторюються — військові походи та повстання проти поневолення.
— Деякі пісні, використані у виставі, роками привласнювала Росія. Зокрема, так відбулося зі стрілецькими, які раніше співали, проводжаючи козаків на війну. Пройшло кілька століть — нічого не змінилося. У постановці ви могли почути обробку кубанської пісні «Розпрощався стрілець». Цим ми хотіли нагадати глядачу, що українська музика звучить і там. Це частина нашої історії, яку ми маємо знати — розповідає Владислав.
«Шароварщина» може бути доречною
На виставі у театрі Щепкіна я очікувала побачити й почути те, що наблизило б глядача до автентичної культури, яку насправді складно відтворити. Та інколи замість цього у мистецтві можуть показувати стереотипний образ нашого народу. Владислав Писарев пояснює, що таке зображення українців, або як ще кажемо «шароварщина», може бути доречним, якщо підібрати правильний жанр.
— Не треба боятися працювати з будь-якою культурною спадщиною. Але потрібно усвідомлювати, що саме ти робиш. Зрештою, навіть стереотипну культуру можна переосмислити. Подекуди може траплятися й так, що потрібно вносити зміни до народної творчості. До цього треба бути відкритими: народна творчість — це завжди про унікальність і адаптацію, — розповідає режисер
На сцені актори зображають епізоди купальської ночі та Зелених свят, обжинок і Маланки, завершують виставу інсценуванням весняного обряду, який супроводжує гаївка «Ой, роду наш красний». Традиційно цю пісню виконують на Великдень. Зала зачаровано спостерігає за дійством, не видаючи зайвих звуків. Глядачі прислуховуються до тексту, вкладаючи свої сенси.
Споглядаючи як десятки людей вслухаються в заклики не цуратися самих себе й шанувати свій рід, вкотре розумію, чому я тут. Це не просто про фольклор. Це — про теперішнє, про тих, хто поруч. Всередині себе запитую: як можу дбати про свою громаду, своїх людей, сім’ю?