Коли на кордоні знову почали падати КАБи, сутеніло. Злива, що тривала цілий день, поступово вщухала. Сергій Редько вже здолав п’ять кілометрів пішки. Кожен крок відлунював болем — давався взнаки артрит. Позаду залишилося його село Велика Рибиця. Попереду — сподівання, що йому вдасться успішно завершити операцію з порятунку своїх собак. Вони йшли десь поруч. Сергій разу у раз шукав їх переляканими очима, бо від звуків вибухів Граф і Вольдемар ховалися у кущі обабіч розбомбленої дороги. Майже тиждень вони були під російськими обстрілами самі.
За спостереженнями сумських зооволонтерів, у середньому покинуті тварини є в кожному другому дворі прифронтових сіл. Люди забувають відчепити собак з ціпків, кидають котів у зачинених будівлях. Однак є й ті, хто звертається за допомогою до волонтерів, або ж самі повертаються за тваринами, ризикуючи власним життям.
З Києва до Великої Рибиці
Сергій народився у Києві. З майбутньою дружиною познайомився випадково в електричці — жінка часто їздила до столиці з Сум на лікування доньки. Після весілля переїхав до дружини у Велику Рибицю. Каже, рік звикав до життя в селі.
Там він спершу працював пастухом на місцевій фермі, а потім влаштувався кочегаром у дитячому садку й сільському клубі. Родина тримала чимале господарство: курей, качок, свиней і корів. Так вони прожили близько 15 років. Сергій пригадує, що до війни село розвивалося: працювали пекарні, млини, ферми й палетний завод.
Згодом сім’я взяла двох собак — спочатку Графа, а потім його сина Вольдемара. З ними чоловік часто пас корів, брав з собою на рибалку. Поки Сергій сидів біля води з вудкою, Граф та Вольдемар купалися у маленьких притоках Псла.
Чоловік любив Велику Рибицю за її спокійний ритм і близькість до природи. Його улюбленим місцем був піщаний пляж біля річки, який місцеві назвали «Сахара». Тут він і любив рибалити, допоки інтенсивні обстріли не змусили сім’ю Редько продати худобу й виїхати з села.
Коли у березні 2025-го снаряди від ГРАДів упали у 20 метрах від їхньої хати, чоловік зрозумів, що ризикувати більше не варто. Сергій зателефонував знайомому з ДФТГ. Той приїхав на «Жигулях», у які родина нашвидкуруч покидала сумки з речами й документами. Так 15 років сімейного життя у Великій Рибиці опинилися в багажнику старого «Жигуля». Тоді з собою сім’я змогла вивезти тільки двох котів.
У Сумах Редьки орендували однокімнатну квартиру. Про те, щоб евакуювати собак, мова не йшла.
Дощ, що зробив евакуацію можливою
Спочатку Граф і Вольдемар були під наглядом. В оселі сім’ї Редько певний час жили військові, тож вони їх і доглядали. Проте невдовзі захисники переїхали, а тварини залишилися самі. Минув тиждень. Від хвилювання Сергій не знаходив собі місця. Тоді й почав розробляти приблизний план порятунку і маршрут.
Розумів, що у сонячний день він стане легкою ціллю для FPV-дронів, тому залишилося дочекатися слушної миті. І ця мить настала — злива. Ворожі дрони у таку погоду не літають, а тому є шанс дійти до села непоміченим.
Автобусом він дістався до Великої Чернеччини. Далі його підвозили місцеві жителі, а останні кілометри долав пішки. З кожним кроком до рідної оселі серце стискалося сильніше — йдучи вулицею він бачив мертві тіла тварин, понівечені осколками від снарядів. В голові лунали одні запитання: «Як там собаки? Чи живі?»
Діставшись двору, Сергій вигукнув: «Граф! Вольдемар!». Почувши знайомий голос, вони кинулися йому на зустріч. Собаки виглядали виснаженими й розгубленими. Схудлі та наскрізь мокрі, вони були раді бачити свого господаря. Чим собаки харчувалися впродовж тижня невідомо. Сергій припускає, що їли впольованих курей, яких жителі випустили на вулицю під час евакуації.
Зволікати було небезпечно, бо дощ ущухав. Сергій взяв велосипед своєї онучки, щоб частину шляху проїхати — довго йти пішки він вже не міг. Собаки від нього не відставали, а часом навіть обганяли. Дорогою господар зупинявся, щоб перепочити, а також зафільмувати руйнування, які вчинили росіяни.
Тим часом дощ майже закінчився. Над прикордонням почали літати FPV-дрони, а після цього раз у раз стелилися КАБи. Сергій хвилювався, однак намагався не показувати цього. Розповідає, що собаки відчувають його настрій, тому намагався зробити все, щоб вони не панікували.
Невдовзі компанія дісталася Могриці. Там їх підібрали військові. Сергію довелося кинути велосипед своєї онучки на узбіччі, бо в багажнику пікапу не було вільного місця.
— Вона й досі мене запитує, де я його залишив, — сміючись промовляє Сергій.
Ніч у підвалі багатоповерхівки
Військові довезли Сергія з собаками до околиць Сум. Був пізній вечір. Дорогою курсували легкові автомобілі й останні тролейбуси. Собаки, які до того ніколи не бачили вогнів міста, обгавкували кожну зустрічну машину. Невдовзі компанія дійшла до багатоквартирного будинку на Героїв Крут.
Граф та Вольдемар були брудними й мокрими, як хлющі. Сергій вирішив не заводити їх до орендованої квартири, а заночувати разом з ними у підвалі багатоповерхівки. Гадав, що власниця буде злитися, якщо прихистить їх удома в ту ніч.
— Нам пощастило, що підвал тоді був відкритий. Втомлений, я не відчував нічого. А коли вже лягли біля теплих труб і почали гріти одне одного, стало добре, — пригадує ті події Сергій.
Наступного дня господар Вольдемара і Графа почав дзвонити в різні організації, щоб прилаштувати собак та обстежити їхнє здоров’я. Звідусіль лунала відповідь: «Вільних місць немає». На той момент сумські притулки були переповнені тваринами з прикордоння, звідкіля тоді розпочалася активна евакуація. Проте сумські волонтери передали йому контакти людей, які могли б допомогти.
Так Сергій познайомився з Ларисою Якубенко, яка на своїй сторінці Facebook поділилася його історією, а також допомогла з організацією зборів на ліки від паразитів та кліщів. Цей допис побачила Катерина Андрєєва, сумська зооволонтерка, яка займається евакуацією та прилаштуванням тварин з прикордоння.
Дівчина зідзвонилася з Сергієм у той же вечір. Запропонувала придбати будки для собак, а також допомогти з пошуком житла, речей першої потреби, подушок та ковдр.
Згодом вони зустрілися. Волонтерка пригадує, що тоді Сергій прийшов з водою, бананами й соком, щоб віддячити їй за допомогу зі словами: «Це для вас, бо я знаю, що ви не їсте і постійно десь на евакуаціях. Хотів би вам зробити приємно».
Хто рятує тварин з сумського прикордоння
Для Катерини такі історії, як у Сергія, — не рідкість. Зазвичай її ранок розпочинається о п’ятій годині. Вона заходить до восьмирічного сина, який у цей час ще солодко спить, тихенько його цілує, зачиняє за собою двері, одягається та їде. Разом зі своєю командою вона прямує до прикордонних сіл, щоб вивезти тварин з-під обстрілів. Часом дні бувають настільки завантажені, що волонтерка дістається додому лише о першій годині ночі, коли син вже спить.
До війни дівчина працювала в прокуратурі та юристкою в головному управлінні одного з українських банків. А з червня 2023 року займається евакуацією тварин з зони бойових дій. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, вона вирушила у Херсон на орендованій машині. Каже, тоді у неї не було нічого: ні корму, ні кліток, ні власного транспорту — лише бажання допомогти. Все необхідне для евакуації чотирилапих допомогли придбати люди, що підтримали її перший збір.
На Херсонщині вона зрозуміла, що порятунок тварин стане найголовнішим напрямком її діяльності.
— Найбільшу мотивацію мені дає довіра та погляд кожної тваринки, коли я її рятую. Ця вдячність, яка проявляється у їхній любові до мене, — і є найбільшим стимулом, — каже Катерина Андрєєва.
Зараз вивезенням тварин з прикордоння Сумської області разом з дівчиною займається ще двоє помічників: водій Ростислав та медик Богдан. Також у фонді Катерини Андрєєвої, який дівчина створила на початку червня 2024 року, працює Юлія. Вона займається прилаштуванням та порятунком котів, після того, як їх привозять у Суми.
«Заберіть собачку, вона нам не потрібна»
Про покинутих у прикордонні тварин Катерина переважно дізнається з соціальних мереж, а також напряму від людей через телефонні дзвінки.
— Телефонують і кажуть: «Алло, заберіть собачку, вона нам не потрібна». Або ж плачуть, що не можуть і не хочуть виїжджати, допоки не допоможуть прилаштувати улюбленця, — ділиться Катерина.
Також часто надходять дзвінки від військових, що перебувають на сумському напрямку і бачать велику кількість самотніх тварин. Дівчина каже, що таких дзвінків буває до 20 на день, проте виїжджати на евакуацію команда може лише зранку.
— Ми виїжджаємо о 5:00. Перевіряємо аптечки, щоб було по чотири турнікети та все необхідне. Читаємо молитви. Я вірю в Бога, тому це обов'язково, — каже Катерина.
Групу волонтерів завжди супроводжує медик Богдан. Увесь екіпаж має навички домедичної допомоги. Після прочитання молитви вони обіймаються, бажають одне одному, щоб Бог їх вберіг для порятунку тварин і вирушають у прикордоння.
Дорогою вони також підбирають улюбленців, які самотньо бродять розбитими вулицями у пошуках їжі. Після евакуації Катерина везе їх до клініки, де ветеринари проводять огляд та вакцинацію врятованих.
Тваринам роблять паспорти й спостерігають за поведінкою на перетримці протягом двох тижнів. Якщо улюбленець соціалізувався й готовий жити в новій родині, його прилаштовують. Катерина намагається шукати нових господарів у більш безпечних регіонах України, практикує також прилаштування за кордоном.
— За всіх тварин відповідаю я. Що за котів, що за собак. Всі вони у мене прилаштовуються під договір довічного утримання, де обов'язково прописується відповідальність сторін. Новий власник повинен усвідомлювати: якщо тварина буде бігати десь вулицею, її ображатимуть чи не лікуватимуть, то я, як волонтерка, яка підписувала цей договір про передачу тварини, маю право звернутися до суду з позовною заявою про жорстоке поводження, — розповідає Катерина.
На щастя, таких випадків у неї не було. Щомісяця 7 числа йде автоматична розсилка у Вайбері тим людям, які забирали у неї тварин, де Катерина просить поділитися фото та відео улюбленців, щоб упевнитися, що в них все добре.
Волонтерка вже врятувала близько 600 собак, а також 200 котів. На початку Курської операції влітку 2024 року вона навіть брала участь в евакуації тварин з Суджі.
Дівчина каже, що державної підтримки немає. Усе тримається на донатах від небайдужих людей. Нашийники, корм, вакцинації — за все це треба платити. Тому для ефективності роботи їй бракує фінансів.
«Буду жити на камнях, але тварин не брошу»
Щоб врятувати тварин, каже Катерина Андрєєва, Сергій міг звернутися до волонтерів. Досвід евакуації чотирилапих пішки їхня команда вже має. Якось їм за раз вдалося вивести 15 собак з Великої Рибиці.
Також вона пригадує історію жінки, чий будинок росіяни повністю знищили. Вона сиділа на цеглині, що залишилася від хати, разом з собакою та п’ятьма котами.
— Я нікуди не поїду, буду жити на камнях, але тварин я не брошу, — казала вона.
Однак таких людей, як ця жінка та Сергій небагато, зауважує зооволонтерка. Майже половина з загальної кількості рятує та вивозить свої холодильники чи телевізори, проте не домашніх улюбленців.
Собакам Сергія Катерина теж допомогла — придбала будки. Місце для перетримки Графа й Вольдемара знайшла його землячка. Так чотирилапі спершу опинилися на Косівщині, а потім переїхали на вулицю Українських захисниць поблизу Головного управління Пенсійного фонду.
— Чесно скажу, раніше я вважав, що кожен думає лише за свою шкуру. Проте цей досвід сильно змінив моє ставлення до людей. Коли вони відгукнулися на мою біду, я збагнув, що у нас в Україні ще дуже-дуже багато хороших людей, — зізнається Сергій.
— Якщо ми беремо статистику один до десяти, то кожна п'ята хата в селі — це залишені коти в мішках або собаки на ціпках. Нащо їх в мішки кидають люди, я не розумію. Це просто унеможливлює шанси тварини на порятунок. Якщо не маєш можливості забрати улюбленця, випусти його. Я і моя команда, інші волонтери, приїдуть навіть під обстріл, щоб їх врятувати — говорить Катерина.
Попри це власники повинні навчитися брати відповідальність за своїх улюбленців і розуміти: треба бути готовими до евакуації.
Основні поради для власників від Катерини звучать так: перш за все — вакцинація. Це гарантія безпеки для господарів тварини та людей, які будуть її вивозити. Друге — мати переноски для котів, повідці та нашийники для собак, а у деяких випадках і намордники.
Якщо людина не може забрати свою тварину, то вона має заздалегідь подзвонити всім родичами та знайомим і запитати, чи зможуть вони взяти улюбленця на перетримку на період пошуку житла. І в разі негативної відповіді вже звертатися до зооволонтерів
— Робити це треба заздалегідь. А не так, що бомби летять, а мені дзвонять і кажуть: «Заберіть собаку». Діяти потрібно за тиждень-два до оголошення евакуації, коли відчуваєте, що ситуація загострюється, — наголошує Катерина.
Як склалася доля Сергія після евакуації
У Сумах Сергій Редько влаштувався працювати прибиральником в ремонтно-будівельне підприємство «Рембуд». Його сім’я продовжує жити в орендованій квартирі на Героїв Крут.
Граф і Вольдемар спочатку мешкали у дворі приватного будинку на вулиці Українських захисниць. Туди Сергій разом з родиною їздив через кожні два дні, щоб погодувати й вигуляти чотирилапих. В інші дні за собаками доглядав власник будинку, у якому тимчасово перебували улюбленці.
Зараз Граф та Вольдемар переїхали на нове місце на кінцевій 12 мікрорайону, ближче до господаря. Тепер він часто гуляє з ними біля озера Чеха, де ми їх і зустріли.
Сергій каже, Вольдемар зараз служить охоронцем на базі «Рембуду», а Граф насолоджується «собачою пенсією» й перебуває на перетримці у жінки, що працює на сумському хлібзаводі. Як додатковий підробіток, у вільний від основної роботи час, Сергій ремонтує її будинок, тому може частіше бачити Графа.
— Юрко, що працює водієм в «Рембуді» говорив, що на базі потрібен собака для охорони. Я кажу: «Так візьміть мого». Хотіли двох. Проте залишився лише Вольдемар, бо Граф почав шкоднічати та показувати, що не хоче він там бути. Нікого до себе не підпускав. А ось у цієї господині, де ми зараз робимо ремонт, він прижився, — говорить Сергій, граючись з Графом поблизу водойми.
До Вольдемара він часто навідується, щоб подивитися, як поживає його улюбленець, чи справляється з новою посадою.
— Його там і годують, і поять. Влаштувався він непогано, — розповідає Сергій, тримаючи палицю, яку Граф все намагається вихопити з рук господаря.
Час від часу чоловік повертається на придбаному в кредит велосипеді до Великої Рибиці, щоб забрати звідтіля речі та консервацію. Дорогою підгодовує покинутих тварин, які бродять прикордонними селами в пошуках їжі. Нещодавно Сергій вивіз із села ще двох своїх кішок — Сіму і Шельму, які кудись заховалися в той момент, коли рятував собак. Днями пухнастики несподівано з’явилися на порозі хати й Сергій зміг їх вивезти в Суми. Цих пухнастиків він вже прилаштував до свого земляка, який також виїхав з села у місто.
— Тепер в Рибиці нікого не залишилося. Джексон та Дєвочка (кіт і кішка, яких Сергій вивіз під час першої евакуації, — ред.) живуть з нами у квартирі. Граф та Вольдемар перебувають на перетримці поки ми не знайдемо собі приватний будинок. А Сіма та Шельма знайшли нову сім’ю, — говорить Сергій, показуючи на телефоні фотографію врятованого Джексона у стильному ланцюжку.
Роздумуючи про все, що сталося, Сергій вважає, що потрібно було евакуйовуватися раніше. Жаліється, що якби тоді сім’я потурбувалася, щоб вивезти всю техніку, зараз на новому місці жилося б легше. Її можна було б продати хоча б за пів ціни.
— Але все це — не так важливо, — продовжує Сергій: — Головне, що я зміг вивезти з-під обстрілів свою сім’ю, чотирилапих друзів і знайти їм новий дім.
Думку Сергія перебиває Граф, який вже починає втомлено скавчати. Собака сидить біля господаря мокрий після купання в озері й усім своїм виглядом показує, що вже хоче додому. Тим часом чоловік розповідає, що відтоді, як евакуював собак з Великої Рибиці, зі своїми улюбленцями він не прощається.
Каже, їм не можна казати «бувай» — засмучуються, починають жалібно вити, як це було, коли родина виїжджала з прикордоння. А тому кожна зустріч з ними завершується однаково — Сергій іде від своїх улюбленців, поки вони їдять. Так вони легше сприймають коротку розлуку.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
