Жив-був самотній Будиночок у Сумах на Лучанській, 42. Було йому холодно й сумно, а подбати й нікому. Про нього геть забули майже 10 років тому. Вікнами гуляв вітер, двері ледь-ледь трималися за петлі, а перехожі-зайди підкидали лиш розбиті пляшки, коробки й інше сміття. Та попри все Будиночок щиро вірив, що колись охайні й чуйні господарі знайдуться і для нього.
Аж ось одного дня двері прочинилися. «Хто це?», — насторожено подумав Будиночок, вслухаючись у непевні кроки. Всередині обережно роззирався якийсь білявець. Що ж було в нього на думці? Мрія облаштувати тут теплий і затишний дім, де кожен котик і киця знайдуть собі куточок. Так і почалася ця історія — Будиночка, що став притулком для хвостиків DimPets, та Івана, його засновника.
Привіт-привіт. Це я, Будиночок на ім'я DimPets
Про моє минуле оповідають не дуже веселу казочку, але вже два з половиною роки я та мій білявий господар у попелястій футболці пишемо її продовження. І знаєте, воно щасливе.
Іван почав прихищати котиків у своєму домі вже давно, десь 16 років тому. А коли почалась повномасштабна війна, забирав до себе ще й тих, кого евакуювали з прикордонних поселень або приносили військові. Іноді їх віддавали господарі, які не могли створити комфортні умови — не залишати ж малечу на вулиці.
День за днем хвостиків у домі Івана більшало. Знаєте, скільки їх стало вже через рік? Аж 70! Та залишити стільки котиків у себе Іван не міг. Так у пошуках нової оселі й натрапив на мене. Та кому б не хотілося мати простору й світлу домівку, де пухнастики жили б не згірше заморських принців і принцес? Як ви здогадалися, я був не таким. Навіть не так, зо-о-овсім далеким від цього: ні світла, ні води, ні звичайного косметичного ремонту, хіба тумба скромно тулилася під стіною. Та й пахнув тоді не найкраще ‒ сирістю й сміттям. Та уявіть, як здивувався, коли почув: «Підходить, беремо!»
Іван був рішуче налаштований причепурити мене власноруч. Але одному це зробити важко — на допомогу прийшли його друзі. Разом прибирали, встановлювали нові вікна й двері, стелили підлогу й проводили такі бажані й необхідні електроенергію та воду. Уявіть собі, понад 20 людей доклали зусиль, щоб зробити мене кращою версією себе! І фантазії на це вони не шкодували. Кожен вигадував щось своє. У який колір пофарбувати стіни, щоб пасувало до окрасу майбутніх мешканців, де облаштувати «джакузі» для чотирилапих і як розставити точилки для кігтиків за фен-шуєм. А згодом облаштували й «релакс-зону» з кількох диванів, утеплили фасад і підлогу. Сюди тепер можна завітати на кототерапію.
Невдовзі прибули й перші пухнастики. Їх евакуювали в Суми з прикордонних територій, зокрема з Донеччини, Харківщини й Херсонщини. А там доєдналися й хвостики з Сумщини, зокрема з Миропілля. Не всі тоді розуміли, що відбувається. Але в кожного була своя історія, яку треба було вислухати й зрозуміти з першого «няв». Хтось мріяв про нову домівку, бо його покинули господарі. Інші ж так сильно не хотіли їхати, що тікали з машин. А в когось і досі збереглася котяча жага до волі. Он у сусідній кімнаті малий втік із клітки. Тут взагалі щодня щось відбувається. Хтось розіб'є посуд чи випадково впаде. І таких пухнастих мешканців у мене зараз 93. Ну як з ними засумуєш?
А цього року до мене привезли ще й кроликів, морських свинок, щурів і білочок. Вони живуть у кімнаті навпроти входу. З ними весело й тепло, але ще не всі адаптувалися до нової домівки та людей.
У мої дбайливі стіни пухнастики найчастіше потрапляють хворими. Хтось отримав контузію від вибухів удома, в інших болять вушка чи оченята. Усі проходять ретельне обстеження. Я став для них лікарнею. Бачите ось ці двері, зачинені на клямку? Волонтери називають цю кімнату Карцером. Зловісне приміщення, та насправді тут хочуть лише допомогти: новенькі мешканці перечікують у ньому карантинні два тижні, а хтось і довше. Їх обробляють, вакцинують і стерилізують.
Звісно, котикам сумно. Сам журюся, як бачу понурі мордочки. Вони не можуть гратися одне з одним, хіба що ділять одну клітку на двох, а про людські обійми та любов годі й казати. Але це ненадовго. Коли хвостики одужують, переїжджають у сусідню кімнату. До речі, ходімо туди. Познайомлю вас зі своїми мешканцями.
Дбайлива кішечка Афінка
Бачите? Он там, над тумбою? Це мій логотип. Його змалювали з улюбленої кішечки Афінки, що тепер стала нашим символом. Її привезли до нас переселенці із Катеринівки на Лозівщині Харківської області. Кішечка була в критичному стані: отримала контузію від вибухів. Але вже за два роки стала грайливою й активною знову. Вирвати з її лап улюблену іграшкову вудочку — ще той виклик.
Чому вона мій символ? Афінка завжди перша всіх зустрічає й радіє новим гостям. Ця кішечка ‒ любов і турбота. Тільки подивіться, як вона вмиває котиків довкола себе! Ще й допомагає новеньким пристосуватися. Через це тут її кличуть патронкою.
Корінний мешканець Пугачов
Люблю спостерігати, як котики ростуть і змінюються. Серед них є розгублені й ще не довірливі новенькі, а є й ті, яких я пам’ятаю кошенятами. Це дві дикуваті кішечки, які обидві мають ім’я Яна, й наш тримасний Пугачов. Він живе тут найдовше, відколи мене щойно відкрили, і добре знає всі куточки.
Не хвилюйтеся, котик не пу́гає з сичами вночі. Просто його привезла волонтерка на прізвище Пугачова — так і з'явилося ім'я. Цей котик дуже гордий. Як кажуть, він тут головний і він про це знає. Займає ледь не всю дряпалку, коли хоче розкласти хвостик, а кормом ласує з найбільшої миски. Одразу видно, що наш, сумський. Потрапив до мене зовсім маленьким, але вже за кілька місяців знайшов своє місце в родині одного чоловіка. Напевно, між ними з'явився зв'язок. Але невдовзі господар вступив до війська й попросив забрати котика назад. Так він опинився в моїх стінах знову.
Звісно, Пугачов уже звик до мене й до сусідів. Дуже любить бавитися й почувається спокійно, навіть коли за вікном лунають сирени. Та, гадаю, сумує за хазяїном. Йому взагалі бракує уваги, тому, коли приходять високі гості на двох великих лапах, стрімголов рушає до них по обійми й улюблений чух за вушком. Але останнім часом у мої двері стукають рідко.
Оксамитова модель Сабріна
Обережно! Біля ваших ніжок примостилася Сабріна. У мені живуть десятки ошатних котиків, але вона — справжня модель. Охоче фотографується й позує для світлин у моєму Instagram. А це хутро! Ну ж бо, доторкніться. Такого м'якесенького й оксамитово чорного годі й шукати. Певно тому, що дуже любить вмиватися.
Сабріну привезли до мене волонтери з Миропілля цьогоріч. Їй усього три роки, та, схоже, вже довелося пережити чимало. Наприклад, обстріли. Спостерігаю за кішечкою й дивуюся, як вона залишилася ніжною й спокійною попри всі складнощі, які траплялися на шляху? Мабуть, змалечку навчилася дбати про себе сама. Та ніколи не цурається підходити до людей, щоб її погладили, або чекати, поки на неї звернуть увагу. Тому й кажу, обережно.
Фото : Цукр / Анна Борисенко
Чимало пухнастих мешканців оселилися в мене тільки цього року. І я дуже люблю їх. Однак часом доглядати за ними і мені, й Івану стає складно. Потрібно нагодувати й полікувати, купити іграшки, обладнати приміщення, щоб було тепло й затишно. А ще ‒ подарувати тепло й увагу. Тож без лапки підтримки точно не обійтися. Допомогти можна за ось цими реквізитами:
Питаєте, що ще можна зробити? Завітайте до моїх маленьких друзів. Для вас це лише мить, а для них — неймовірна пригода, що запам'ятається на все життя. А якщо ви з пухнастиком ну дууууже сподобаєтеся одне одному, можете забрати його додому. Звісно, сумуватиму. Та це приємний сум: я щасливий, коли улюбленці знаходять сім'ю.
