Якщо ви хоч раз купували пластиковий посуд у супермаркеті або замовляли доставку їжі з ним, імовірно, його виробила компанія «Андрекс» із Великої Чернеччини. Завод, який тримав понад 50% українського ринку, належав братам Олексію та Ігорю Андрющенкам. Цей бізнес вони будували 24 роки.
Вночі 15 травня 19 російських «Шахедів» знищили підприємство. Так чверть століття праці перетворилося на згарище. Цукр поговорив з Олексієм Андрющенком про те, що сталося тієї ночі, як вдалося врятувати людей і чому власник не збирається покидати Суми.
19 «Шахедів» за 50 хвилин
15 травня, ніч, повітряна тривога, дзвінок. Так Олексій згадує, як дізнався, що 19 «Шахедів» протягом 50 хвилин атакували його підприємство. О 2:05 було перше влучання, о 3:00 чоловік уже був біля заводу, коли все палало. Про наслідки говорить тихим голосом і з мокрими очима. За 40 хвилин нашої розмови викурив щонайменше п’ять сигарет.
Тієї ночі, каже Олексій, Велику Чернеччину атакували 24 «Шахеди». Хоч офіційно Сумська міська рада повідомила про 10 безпілотників, камери зовнішнього відеоспостереження зафіксували 19 влучань по підприємству.
На щастя, ніхто не постраждав. Загалом на підприємстві працює 120 людей. У звичайні дні тут перебуває 30-35 працівників вночі й понад 50 — вдень. Олексій говорить, що їх попередили про можливий удар по заводу. Тому 13 травня звідси всіх евакуювали.
Через російську атаку згоріло 600 тонн готової продукції, знищено 400 тонн сировини, розбита унікальна техніка, склади й виробничі приміщення. Згоріла частина бухгалтерії, архів, папери, що стосувалися обладнання. Однак дещо залишилося на сервері, каже чоловік.
— Офіс зберігся. Але ні вікон, ні дверей немає, усе розбито, у тому числі комп'ютери. Монітор начебто стояв, підключили, а він теж не працює, тепер на злом, — говорить власник підприємства.
Усього було сім приміщень по 1,5-2 тисячі метрів. Усе знищено. Залишилося лише деяке обладнання, але воно не працює самостійно, пояснює Олексій. Для нього треба багато додаткового обладнання.
Найбільший виробник пластикового посуду в Україні
Компанія «Андрекс» працювала на ринку України з 1998 року, спочатку займалася імпортом. З 2001-го завод спеціалізувався на виробництві одноразового посуду із первинного полістиролу й поліпропілену. Тримав понад 50% українського ринку в цій сфері. Більшість пластикових стаканчиків, тарілок, лотків і приборів, які ви могли купувати в Сумах, походили саме звідти. Загалом у лінійці підприємства було понад 130 видів різної продукції: упаковки, горщики, контейнери, лотки. Зокрема, компанія працювала з «Нашою Рябою».
— Мали багато замовлень. Працювали з найбільшими торговими мережами: «Епіцентром», «Сільпо», «Великою Кишенею». На поличках будь-яких великих і маленьких супермаркетів ви знайдете наш одноразовий посуд. У Сумах взагалі він усюди: у магазинах, на ринку, у всіх кафешках, — каже Олексій.
Підприємство здебільшого працювало з оптовими бізнесами, які брали продукцію великими партіями.
— Звісно, останнім часом менше виробляли, тому що бракувало людей. Дуже багато хлопців у ЗСУ, теробороні. До речі, чотири оператори мої загинули. Тож обладнання працювало на 50% від довоєнних потужностей, — розказує власник.
Водночас у 2024-му за рік підприємство заплатило податків на 55 мільйонів гривень. А до початку повномасштабного вторгнення, каже Олексій, було ще більше, — приблизно 1-1,3 мільйона доларів.
Від майстерні з ключами до європейського партнерства
Усе починалося на початку 1990-х років із невеликого бізнесу в Сумах. В Олексія та Ігоря була невеличка сучасна майстерня з виготовлення ключів і продажу замків. Також вони продавали пакети, що закуповували за кордоном. Звідси й пішла ідея виготовляти пластиковий посуд. Саме під час робочої поїздки в Польщу Ігор познайомився з майбутніми партнерами.
Роман та Анджей Біттнери тоді теж тільки починали бізнес, але вже мали завод із виробництва одноразового посуду й пакування у Варшаві. У 1998 році вони почали співпрацю з українцями. Брати Андрющенки брали оптом продукцію у поляків і продавали її. Возили стакани, потім — тарілки, виделки, ложки. А згодом запропонували партнерам створити виробництво в Україні. Так і виникло підприємство «Андрекс».
— Ми досі товаришуємо, співпрацюємо. Це знайомство — випадковість, удача, везіння. Важливо знайти людей, з якими стільки років плідно працюватимеш — усміхаючись, говорить Олексій.
Виробництво розпочали у 2001 році, розказує чоловік, показуючи фотографії. На них — щойно куплені приміщення, з яких колись постане один із найбільших українських заводів з виробництва пластикового посуду. Ці світлини в рамочках висіли в офісі підприємства у Великій Чернеччині. На диво, навіть скло не побилося.
24 роки тому починали з 20 тонн переробки пластику на місяць. У найкращі часи обсяги сягали практично півмільйона тонн. Продукцію продавали в основному у східноєвропейські країни: Словаччину, Чехію, Польщу, Молдову, Литву, Латвію. У Польщі ж мали дистриб'ютора, який потім розповсюджував товари в інші частини Європи, зокрема в Німеччину.
— Так легко все було начебто. Але насправді — ні. У важкі часи доводилося брати кредити. Проте ми були молоді й зацікавлені процесом, тож поступово розвивалися, — згадує Олексій.
Навіть після втрати бізнесу-«віддушини» не хоче виїжджати із Сум
Сам Олексій із Сум, і його родина теж. Виріс у самому серці міста — його будинок стояв на місці театру Щепкіна.
— Наш будинок стояв саме там, де починаються сходи в театр. Коли будували Театральну площу, нас переселили. У школу почав ходити в будівлю, де зараз Краєзнавчий музей. Це мої перші класи. Потім я переїхав на вулицю Харківську, і закінчував уже школу №4, — пригадує дитячі роки Олексій.
Його мама, бабуся — теж сум’янки, тому він дуже прив’язаний до цього міста. Любить Суми за компактність, атмосферність, красиву природу.
— Ми жили поруч із парком, де було озеро. Сюди ходили на рибалку, тут каталися на лижах і ковзанах. Тобто для мене дитинство — це активність. А великий теніс — це взагалі окрема тема розмови. Для мене це рідне місто. Я в ньому виріс і дуже люблю його. Воно справді красиве, — говорить Олексій.
Згадує, що до повномасштабного вторгнення часто їздив надовго у відрядження або у відпустки. Іноді міг і місяць не бути вдома. А коли повертався, довго не міг відійти від поїздки.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олексій навіть і не думав про евакуацію. Говорить, що не міг усе кинути. Завод називає своєю «віддушиною». У перші півтора місяця великої війни він жив прямо на підприємстві, хоча воно й не працювало. Пригадує диванчик, на якому спав, але не поміщався.
Олексій був дуже прив’язаний до цього підприємства. Каже, щоб його побудувати, навіть довелося продати свій будинок. Але зараз, коли на підприємстві вже згарище, ні він, ні його сім’я все одно не хочуть виїжджати, бо прив’язані до Сум.
Чи є у знищеного заводу майбутнє?
Після атаки «Шахедів» місцева влада допомогла підприємству подолати наслідки. Олексію подзвонив голова Сумської ОВА Олег Григоров. Тоді чоловік сказав, що треба допомогти розібрати завали. Через годину-дві біля заводу вже стояли техніка й рятувальники. І вони працювали на місці кілька днів.
— Гасили пожежу чимало машин, приїжджали величезні цистерни, я навіть таких не бачив ніколи, хлопців із брандспойтами стояло більше десятка. Це тривало понад 13 годин. Рятувальники просто заливали все водою, — розказує Олексій.
З 15 травня знову траплялися загоряння, оскільки в приміщеннях було багато пластику, і на 25 травня пожежу вдалося повністю погасити.
Про плани Олексій говорить, опустивши очі донизу й зітхаючи. Поки нічого не планує, оскільки «нічого релокувати». Ще одна причина — люди. Чоловік каже, їх немає, а хто і є — не всі можуть поїхати кудись. Брати працівників із вулиці він не хоче. «У нас були спеціалісти, які працювали роками. По три роки вчили людей, щоб поставити їх на лінію», — пояснює підприємець.
За одну ніч росіяни знищили те, що сум’яни будували чверть століття. Підприємство, яке забезпечувало половину України пластиковим посудом, перетворилося на згарище. 120 працівників залишилися без роботи, а власник не знає, чи зможе почати все спочатку. Але навіть після такої втрати Олексій та Ігор залишаються в Сумах. І можливо, саме ця прив'язаність до рідного міста колись допоможе братам почати новий бізнес.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
