Site icon Цукр

💔 Як Суми прощалися із 14-річною Анею, її мамою й тіткою

Сьогодні біля Воскресенської церкви говорять дієслова в минулому часі. Дехто навіть виправляється: «14-річна Аня займається, ой, займалася…». Суми прощаються з Анною, Іриною та Людмилою Кушнарьовими, яких у власних будинках убив російський «шахед». Вшанувати пам’ять загиблих сум’ян прийшли й найближчі, й незнайомі: сім’я, друзі, сусіди, однокласники Ані й інші містяни, що не знали цих людей за життя.

Цукр також віддав останню шану загиблим, й зібрав спогади про родину Кушнарьових.

«Дитині квіти б все життя дарувати...»

Незадовго до цього питала їх, чи не збираються виїжджати. Казали: «У нас будинок, город, робота. Куди їхати? Будемо тут». Сподівалися, буде все добре, але ось бачите... Ми як сусіди товаришували, спілкувалися завжди. Дитині квіти б все життя дарувати, а не зараз оце.
Людмила
сусідка родини Кушнарьових

Після того, як деокупували Сумщину, Аня почала займатися аджиліті. Це вид спорту, у якому спортсмени проводять собаку через смугу перешкод. Про це нам розказала перша тренерка дівчини.

— Ми їздили на перші змагання в Київ, здобули там призове місце. Аня тоді дуже хвилювалася, засмутилася, коли не вийшло пробігти першу трасу, як хотілося. А на другій — зібралася й виборола друге місце. Це був гарний поштовх, щоб продовжувати займатися з її собачкою Юмою. Далі Аня працювала вдома: вивчала нові трюки, надсилала мені відео. Із собачкою часто їздила відпочивати в лісі неподалік тепер знищеного дому.

Вона засмучувалася, коли щось не виходило, як і всі діти. Розбирала помилки й наступного разу вже досягала успіху. Ми посміхалися й плакали разом. Собачку вони взяли з притулку. Вона, мабуть, місяць не відходила від дверей, тікала, бо не розуміла, чому й куди її привели тренуватися. Але пізніше й Аня, й собачка із задоволенням приходили на заняття.
Олександра
перша тренерка Анни Кушнарьової з аджиліті

— Аня влітку часто гуляла зі своєю собачкою Юмою в лісі на Басах, недалеко від дому. Ми вчилися в одній школі, але не часто спілкувалися, бо вона трохи молодша за мене. Жили через вулицю буквально — район невеликий, усі сусіди знайомі. З її мамою Ірою часто бачилися в автобусі зранку, коли вона їздила на роботу в лікарню, — каже Марія, яка вчилася з Анею в одній школі.

— Ми працювали в садочку на Хіммістечку разом з Аніною бабусею. Вона давненько померла, коли ще й Ані не було. Маму Іру знала, бо вона в лікарні працювала, кілька разів у мене кров брала, — пригадує Лідія.

Місяць тому ми їздили на останні змагання в Київ. Аня з Юмою здобули перше місце серед великих порід. Вона дуже раділа, а я — не менше, бо хотілося її підтримати. Аня інколи соромилася, тому мені було особливо приємно, коли вона відкривалася, отримувала задоволення від своєї справи. Вона дуже чуйною була, ніколи не відмовлялася допомогти: збирала людей поприбирати в залі, провести свято, наприклад, на Новий рік. Аня завжди долучалася.
Наталія
друга тренерка Анни Кушнарьової з аджиліті
Exit mobile version