«Елегантне поєднання будівель початку 20 століття та радянських потворств», «містяни, що флегматично хитають головами у відповідь на збиті ракети». Так пишуть про Суми й область іноземні журналісти. Їх дивують ціни на страви у сумських закладах, тиха атмосфера зелених парків біля річок та «буденна непокора» сум’ян до російських атак.
Вони описують деталі життя в прифронтовій громаді, зокрема, й після початку наступу української армії в Курській області. Репортери по-своєму сприймають побачене. Комусь Суми видалися втомленими від війни, проте зі стійко налаштованими мешканцями. Інші — побачили наше місто відправною точкою українських військових під час Курської операції. Розповідаємо, як писали про Суми та Сумську область іноземні журналісти.
«Розбомблене та поранене місто готується до ще одного російського нападу»
До початку Курської операції в інформаційному просторі ширилися повідомлення про «можливий» наступ росіян у Сумській області. Кульмінації подібні чутки досягли весною. На фоні обстрілів, які тоді почастішали, змінилися настрої в суспільстві, загострилося відчуття страху.
Ці переживання та свідчення Карлотта Галл та Олександр Чубко спробували передати у своєму матеріалі для New York Times від 6 червня 2024 року. Тоді вони поспілкувалися з сумським пожежником Артемом, який був на службі вночі 13 березня, коли російський «Шахед» ударив по багатоповерхівці на вулиці Кондратьєва. Окрім цього, вони розпитали речника 117-ї бригади територіальної оборони Дмитра Лантушенка про перші дні повномасштабного вторгнення й згуртованість сум’ян. Також журналісти говорили з 71-річною Любов’ю, чия квартира на Парковій вулиці постраждала від атаки дронами 6 березня.
Автори New York Times змальовують життя в місті «зелених алей та ошатних парків коло річок», як спокійне й провінційне, якщо не зважати на тривоги й атаки росіян. «Пасажири чекають на автобусних зупинках, а матусі гуляють з немовлятами у парках». Паралельно журналісти описують переживання й спогади сум’ян про початок повномасштабного вторгнення. Кожен з героїв матеріалу ділиться своїми емоціями та історіями цього періоду. Любов переїхала до своєї доньки та онуків, щоб разом пережити ті скрутні часи, Артем розповів, як у перший день вторгнення зупинився на червоне світло світлофора разом з російським танком. Дмитро згадував настрої жителів міста й опір територіальної оборони.
Матеріал завершується словами речника 117 бригади Дмитра Лантушенка: «Я не знаю жодної людини, у якої не було б друга, родича чи сусіда в армії, і з кожним днем їх стає все більше».
«Усе життя вмістилося в кілька сумок»
Французьке медіа Le Monde в першій половині серпня опублікувало репортаж про евакуацію з прикордонних громад Сумщини. Журналіст Le Monde Томас д'Істрія поспілкувався з жителями Юнаківки, Хотіні та Басівки про гуманітарну кризу та рішення залишити дім.
На початку матеріалу — емоційний момент: жителька Юнаківки Лідія зі сльозами на очах востаннє бачить свій дім через вікно мікроавтобуса. Через посилення обстрілів вона разом з батьками залишає рідну домівку, віддаляючись від неї все далі й далі.
11 серпня, напередодні цієї евакуації, дві російські авіаційні бомби впали поруч з будинком Лідії. «Ніхто не знає, чи вона колись знову побачить село та свій дім. Сімейні речі поспішно спакували в сумки, в які вмістилося все їхнє життя», — пише Томас д'Істрія.
У матеріалі автор також розповідає про долю тих, хто вирішив після евакуації з прикордонних громад «осісти» у Сумах. Журналіст бере інтерв’ю у 48-річної Тетяни з Басівки, що вирішила покинути рідне село після того, як на сусідній будинок впала бомба.
«Більше немає спокою, це просто вибух за вибухом», — каже жінка. Вона виїхала разом із чоловіком, дітьми та батьками. Тетяна не знає, що буде далі з українським наступом у Курській області: «Ми просто раді, що там наша армія, а не російська», — стверджує вона.
Загалом, зазначає журналіст, українці позитивно ставляться до воєнних дій на території Курської області, хоч і не до кінця розуміють стратегічні інтереси та плани Збройних Сил. Наталія з села Хотінь говорить, що хоче, аби українські військові мали там успіх і сподівається, що вище керівництво не залучало на цьому напрямку сили, які були більш потрібні на інших.
Наприкінці репортажу Томас д'Істрія розповідає, як місцеві спілкуються з рідними або друзями з Росії. 47-річну Ірину Шевченко, працівницю невеликого магазину в Хотіні, також пов’язували родинні та дружні зв’язки з країною-агресоркою. Але з початку вторгнення у них «була лише жалість до росіян», — стверджувала жінка. «Вони вже три роки нас бомблять, і не хочуть протистояти Путіну?» — запитувала 72-річна Лідія, що сиділа поруч з Іриною. Місцеві жителі запевняли журналіста, що припинили спілкуватися зі своїми родичами в Росії, бо вони не повірили в напад у лютому 2022. «Тепер ті, хто там, починають розуміти, через що ми пройшли за останні два з половиною роки», — каже 40-річна Ольга, також із Хотіні. Герої матеріалу не впевнені, чи зможуть вони коли-небудь знову заговорити зі своїми російськими родичами. Ірина переконана, що цей процес триватиме декілька десятиліть. Такі настрої будуть поширені не в одного покоління, адже навіть її онуки зростають у важкий час, коли росіяни є найбільшою загрозою для їхнього життя.
«Звична стримана непокора» замість панічних атак
Юліус Штраус — воєнний кореспондент, що наразі пише для британського видання The Spectator. Свою кореспонденцію під назвою «Як живеться біля Курського фронту» він опублікував 25 серпня. Автор розповідає про щоденний побут сум’ян, попри регулярні нічні обстріли, уривчастий вогонь зенітних батарей та звуки «Шахедів». Його здивували вщерть заповнені сумські заклади, де можна смачно пообідати за ціну половини британського чи канадського сендвіча. Журналіст також описує реакцію двох бабусь, які бачили збиття повітряної цілі. В ту мить вони зупинилися й подивилися вгору. «Мабуть, це відбувається через Курськ», — сказала одна. Друга флегматично кивнула у відповідь.
У години чи дні між обстрілами автор описує, як місто швидко відновлює свій звичний ритм. У Сумах працюють ринки, де покупці шукають все: від будівельних інструментів до «свіжих фруктів, овочів, домашнього меду та дивовижного асортименту соняшникового насіння».
Журналіст бачить на лавках парку підлітків, що сутуляться над телефонами й неквапливих пенсіонерок, зайнятих щоденними справами.
Юліус Штраус називає Суми привабливим містом, що виграшно поєднує елегантні будівлі на межі століть та розвалені потвори комуністичної епохи. Журналіст звертає увагу на масивні церкви в центрі міста, які своїми багатоярусними формами й синьо-золотим декором нагадують святкові торти.
Автор відвідав автостоянку на проспекті Свободи, куди 17 серпня поцілив «Іскандер». Він дивується, що внаслідок атаки була поранена лише одна людина, коли неподалік вигоріли десятки машин.
Потім Юліус Штраус повертається до центру Сум, де лунає повітряна тривога, але «ніхто не звертає на неї ані найменшої уваги».
«Молоді пані безтурботно прогулювалися з морозивом. Мами неквапливо штовхали дитячі візочки. Одна присіла на паркову лавку, щоб погодувати немовля», — ділиться спостереженнями журналіст у своєму матеріалі.
Юліус Штраус вважає, що справжньою перемогою стало те, як містяни виявляють свою непокору — через підкреслену байдужість та відверту зневагу до ворожих атак.
Він згадує, як щойно дістався готельного номера з «впольованими» на ринку медом і чорницями, а за кілька хвилин український колега повідомив, що чує «Шахед».
«Хтось все ж має збити дрон», — сказав йому український журналіст. Юліус Штраус порівняв цю ситуацію з такою буденною проблемою, як заміна лампочки. На його думку, спокійний голос колеги свідчив не так про хоробрість, як про усвідомлення реальності — життя в Україні тепер нерозривно пов'язане з постійними ризиками.
