Увечері, напередодні великої війни, 8-річний Ілля поклав у свій шкільний рюкзак дещо важливе. Ця річ була здатна світити у непроглядній темряві, підтримувати в скруті, розраджувати, коли сумно. То була казка, яку хлопчик написав для важкохворих дітей. 24 лютого він мав прочитати її своїм однокласникам, однак росіяни завадили це зробити.
Страшні події, що відбувалися потім, змусили Іллю на певний час забути про своє творіння. Проте казка була непростою. Подібно до українців, вона ненадовго зачаїлась, аби у вирішальний момент стати яскравою книгою, що випромінює добро й мотивує досягати мети, навіть якщо на заваді стоїть війна. Цукр поговорив з автором книги «Велика лісова пригода» та його мамою про історію створення казки та здійснення мрій.
Народження казки
З родиною Отрошенко ми зустрічаємось у невеличкій кав’ярні. Говоримо під гомін відвідувачів, шум кавомашин і легку музику на фоні.
— У нас росте хлопчик-енциклопедія, — розпочинає розмову мама Світлана. — До початку війни Ілля писав казки, а під час неї шукав, де себе заховати й заховався в навчанні. Зокрема вирішив вивчати китайську. Це третя мова, яку він опановує сам, ще є англійська та іспанська.
— Я вже навіть китайську клавіатуру знайшов, — включається в бесіду Ілля, — щоправда, там є лише 33 літери, а щоб знайти інші ієрогліфи, яких налічується понад 33 тисячі, треба вводити букви з початкової клавіатури. Усі можливі варіанти програма виведе в порадах, — розлого розповідає хлопчик. — А днями ми спробували написати статтю до Вікіпедії про доісторичну тварину — ніанзахоеруса.
Інформацію про неї я знайшов в енциклопедії. Це доісторичний предок свинки. Він цікавий тим, що на той час був найнебезпечнішим хижаком! До речі, я знаю понад вісім видів свинок. Серед моїх трьох найулюбленіших іграшок є два кабанчики: бородавочник і звичайний.
Чим далі веде свою оповідь Ілля, тим тихіше стає у кав’ярні. Помітно, що зацікавлені погляди відвідувачів та персоналу спрямовані у бік маленького інтелектуала.
— А можеш згадати момент, коли ти вирішив спробувати написати першу історію?
— Це була субота. Батьки лягли спати, бо стомилися після роботи, а я вирішив написати оповідання, таке, яке б їх зацікавило. Спочатку вийшло не дуже вдало, я тоді не знав усіх правил, які допомогли б гарно описати події, що там відбувались, але батькам сподобалося.
Підтримка мами й тата зробила свою справу, і з того моменту Ілля почав писати казки. Так з’явилось оповідання про монстриків, героями якого стали іграшки хлопчика. Саме під час роботи над цим текстом, розповідає Ілля, в думках крутилась історія про бурундучка та інших героїв, з якими трапляються різні пригоди. Час від часу друзі мали б приходити за порадою до наймудрішого жителя лісу — кабанчика. Прототипом цього персонажа стала м’яка іграшка, подарована Іллі татом.
— Коли з’явився бородавочник Кабанкович, свинками я не надто цікавився, бо мені було чотири роки. А от у сім — кабанчик став найулюбленішою іграшкою! І от я почав писати історію, яку задумав. Її кілька розділів вже були готові, коли у школі саме почався конкурс «Жива казка». За його підсумками книжки переможця мали відправити хворим дітям. Я хотів підняти їм настрій, тому продовжував творити, — пригадує хлопчик.
Свою книгу Ілля писав від руки, на аркушах робив позначки, а деякі фрагменти прописував маркером. Друкувати на комп’ютері й редагувати текст допомагала мама. Вона підказувала, що речення треба робити розлогішими, вказувала на слова, що часто повторювалися. Коли історія була готова, Ілля поклав її у шкільний рюкзак, аби на уроці прочитати однокласникам. Але наступного дня почалася велика війна. Казка так і лишилася лежати в портфелі.
Мамо, так почнеться голодомор?
Під час повномасштабного вторгнення сім’я Отрошенко залишилась у Сумах. Ілля каже, що було страшно, а коли виходив з дому, здавалося, що він потрапив до Чорнобиля.
— На вулицях нікого не було, тиша, майже всі магазини зачинені, а у відчинених — товари майже відсутні. Я спитав маму: «А що, так почнеться голодомор?». Вона не могла знайти відповідь, ніхто не знав, — схвильовано розповідає хлопчик. — Тоді був страшний момент: якогось дня біля нашого будинку лунали постріли, щось вибухало. Тато з балкона бачив, як летів літак і скинув кудись бомбу.
Ми зрозуміли, що треба ховатися, тому зібрали речі й спустилися сходами з чотирнадцятого поверху на дев‘ятий. Я плакав і притискав до себе іграшкового кабанчика, якого взяв із собою. Тоді запитав маму: «Ми всі помремо?». А мама відповіла: «Ні, сину, бо твоя книжка має побачити світ», — завершив розповідь хлопчик.
— Ця розмова відбулася в березні, поблизу Сум ще точилися бої, тож видання книги довелося відкласти, — доповнює мама Світлана. — Восени, коли син збирався до школи, він знайшов у рюкзаку свою казку й промовив: «Написана, але нікому не потрібна». Я сказала твердо: «Вона потрібна»! Ми порадилися й вирішили запустити процес видавництва «Великої лісової пригоди», тому що... — Світлана на мить замислилася. — Тому, що треба дотримуватися слова, тим паче в такі складні часи.
Родина знайшла в Сумах видавництво й дала старт роботі над книгою, що розповідала про те, як лісові звірята шукали свого друга Лосяша Лосяшковича. Завадити пошукам намагалися злий Фермер, підступна Акула, шпигун Равлер та швидкий Гепард. Надрукувати казку мали впродовж двох тижнів, але через проблеми з електрикою справа розтяглася на два місяці. Дизайнер працював у парі з маленьким автором.
Чи потрібні в книгах картинки?
— Ілля розумів, що книга — це його відповідальність і казка має бути такою, як бачить він, — продовжує розповідь Світлана. — Звісно, дорослим складно втримати власне бажання контролювати певні процеси. Проте важливо навчити дитину самостійно ухвалювати рішення, бо це вміння стане в пригоді в дорослому житті. Тим часом батьки мають тихенько йти поряд і в складні моменти давати руку, аби допомогти перестрибнути ямки, що виникають на життєвому шляху.
— Найнезвичайніше в співпраці з дизайнером було, те, що бурундучка зробили схожим на білку! — ділиться враженням Ілля. — Я казав: «Змінюйте, він повинен бути смугастим»! Дизайнер відповідав: «Ну він же ж схожий на бурундучка». Я йому: «Ні, потрібні смужечки»! Спочатку мені хотілося, щоб у «Великій лісовій пригоді» не було картинок, — ошелешує Ілля. — Річ у тім, що в книгах з ілюстраціями в п’ять разів менше опису.
— Наприклад, я пишу про машину: «Перед ними стояв білий велетенський лімузин з чорними блискучими колесами й великими вікнами, звідки було видно багато людей в чорних піджаках». І все, опис закінчився, а якщо прибрати картинки, то я написав би, якими були за формою і розміром вікна автівки, як швидко вона їхала, який вигляд мали люди, що були ззовні.
Так навіщо тут картинки, якщо все це можна уявити? — риторично запитує хлопчик і додає, — нехай читач сам оживляє цю історію, коли читає. Проте мене все ж переконали, що ілюстрації мають бути, бо казка ж дитяча, — пояснює хлопчик.
Завершивши оповідь, Ілля уважно розглядає яскраву обкладинку своєї книги й промовляє: «Я не розумію, навіщо тут мухомор? Адже про гриби я згадую у казці лише три рази».
Вкрадене дитинство
Ілля частенько буває на роботі разом з батьками, вони мають власну справу. Одного дня мама сказала сину прихопити з собою найулюбленішу ручку. Яким же було здивування хлопчика, коли побачив, що їхня автівка приїхала до видавництва.
— Я так зрадів! Стрибав і танцював! Потім ми забрали з друкарні ящик, у якому було сто книжок. Вдома підписав казку для вчителя, для бібліотеки й для батьків, — натхненно розповідає Ілля.
— Пам’ятаю момент, коли побачила титульну сторінку на моніторі, — згадує пані Світлана. — Син був поруч, я глянула на нього й побачила, як оченята збільшились і засяяли. Знаєте, та радість була варта всього на світі!
У день, коли ми забрали казку, я намагалася стримувати свої емоції. Щоб відсвяткувати вихід книги, Ілля захотів випустити у небо кульку в формі зірочки. Відпускаючи її, син загадав бажання: «Хочу, щоб закінчилася війна».
І тут я розплакалася, бо в дітей підло й нахабно забрали дитинство. Їм довелося передчасно подорослішати. Розчулило й те, що навіть в такий особливий момент, коли син міг загадати все, що завгодно, він мріяв про мир, — з гіркотою говорить мама маленького казкаря
Ілля й справді має безліч цікавих бажань: подивитись у мікроскоп, яким користуються науковці, облаштувати акваріум, подорожувати світом.
— Поблизу Австралії, саме на мій день народження, відбувається справжнє диво — міграція китових акул, велетнів, довжиною до 15 метрів! Якщо оселитися десь поблизу, то можна щороку виходити на кораблі й спостерігати за цим явищем, — ділиться хлопчик.
А ще я хотів би дістатися до острова Сулавесі, який з відстані нагадує дракона. Тільки на ньому живуть одні з найбільш незвичайних свинок у світі — бабіруси. Вони мають аж чотири ікла, що ростуть кільцями, як вуса, — захоплено розповідає він.
Продовження історії. Острів динозаврів
Попри війну та перебої з електрикою, казка Іллі зрештою потрапила до тих, кому була призначена — до дітей, які перебували в лікарні Охматдит. Родина відправила половину накладу до медичного закладу поштою. Утім, видання стало рятівним і для самого автора. Під час повномасштабного вторгнення Ілля отримав сильний стрес, зазначає мама хлопчика.
Він не раз пробував писати нові історії, однак зібратися з думками було важко — негативні емоції просто вибили в дитини землю з-під ніг. І саме вихід книги допоміг рухатися далі з розумінням, що його праця корисна.
— Коли «Велика лісова пригода» побачила світ, мені казали: «Іллі лише дев’ять років, а він довів свою справу до кінця. Тому дорослим українцям теж треба зібрати емоції в кулак і рухатися далі», — розповідає Світлана.
Взагалі, наші люди фантастичні. Якщо порівняти всі слова, сказані й написані ними з пір’їнками, то вийде, що нашій дитині подарували крила, — говорить вона
Справжній «бум» позитивних відгуків відбувся в інстаграмі. Знайома Світлани придбала «Велику лісову пригоду» для племінниці й виклала історію Іллі у своєму профілі. Відтак казку почали купувати. Отримані кошти родина вирішила збирати, аби згодом видати другу частину книги.
— Якщо можна, через ваш журнал я б хотів подякувати усім, хто подарував мені стільки гарних слів й радісних емоцій! — говорить Ілля. — Я побачив, що моя робота корисна, й саме це надихнуло мене на продовження історії. У другій частині герої потраплять на острів динозаврів. Там вони вирішуватимуть, як дістатися додому, але все буде не так просто, — інтригує письменник.
Другу частину казки Ілля почав писати. Разом з мамою вони надрукували сім розділів. За словами автора, ця історія буде об’ємнішою, а в персонажів з’являться характери. Як і напередодні великої війни, хлопчик планує дарувати казку тим, кого вона може розрадити.
Ця історія про українську незламність, підтримку батьків й цілеспрямованість маленького хлопчика повинна мати продовження — подумали в редакції Цукру під час спілкування з 9-річним казкарем. Тож вирішили оголосити збір коштів на видання другої частини книги Іллі Отрошенка.
Наклад, що складатиме 200 примірників, автор планує подарувати вихованцям Сумського обласного центру комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю та дітям, які вимушені були переїхати до нашого міста через бойові дії, а також пацієнтам і пацієнткам Обласної дитячої лікарні. Детальніше про збір можна прочитати у рубриці «Краудфандинг».
