Від більшості міст Європи Суми відрізняються тим, що знаходяться біля кордону з Росією, пережили оточення і вважаються прифронтовим, адже регулярно піддаються атакам і обстрілам. Це погано відбивається на перспективах розвитку, якщо порівнювати їх з іншими європейськими та навіть іншими українськими містами. Часті звуки вибухів з прикордоння, повітряні тривоги кілька разів на день і місцерозташування Сум в радіусі дії артилерії ворога погано впливають на інвестиційний клімат і рівень щастя містян.
Але.
Все перераховане не означає, що треба «забити» на розвиток міста, перестати планувати майбутнє, пустити все на самоплив і лягати вмирати. Життя триває і під час війни, інфраструктура не молодшає, а міська влада досі існує, не дивлячись на «неначасність» проблем міста. Відразу мушу додати, що мова в тексті не йтиме про ремонти стадіонів і доріг за мільйон мільярдів. Гроші — це ресурс, і в час війни, кожна гривня що пішла у військо, це сто гривень після перемоги. А кожна, що не пішла — це чиєсь життя, тому до грошей в плані розвитку міста підходити треба обережно, намагаючись залучати їх з-за кордону, приватних інвесторів або заощаджуючи і направляючи їх в більш раціональне русло.
Я народився у Білопіллі, тож свій голос щодо Сум вважаю не надто авторитетним. Тому ми вирішили: найкраще про проблеми Сум знають люди, котрі там живуть, але мають з чим порівняти. Тож опитали кількох мешканців міста, котрі після початку повномасштабного вторгнення опинилися за кордоном і на власні очі побачили рішення міських проблем, подивилися, як влаштовані міста в інших країнах. Разом із ними подумали, як економно й ефективно впровадити іноземний досвід в сумських реаліях.
Вашій увазі пропоную короткі виклади з інтерв’ю з сум’янами, котрі після 24 лютого побували в різних країнах Європи від Латвії до Італії та побачили, як живуть і розвиваються міста та селища там. А на кінець представлю рішення, котрі впровадили за кордоном і не тільки, задля розв’язання схожих проблем у Сумах.
Щецин, Польща
Першою співбесідницею стала студентка Олена Штокало, котра навесні 2022 року опинилася спочатку в місті Щецин у Польщі, а потім в Бохумі в Німеччині.
— Архітектура Щецина, її стан і трепет, з яким місто підходить до її збереження, викликає повагу. Тут стіни, двері, вітрини — не просто матеріальні межі будівель, а й об'єкти, які впливають на людину. Відчувається, як архітектура поєднує і роз’єднує. Вона перетворює місто на архіпелаг дискретних об'єктів, але кожен архітектурний об'єкт усередині себе теж не має жодної єдності. Які форми діяльності виявляються можливими, а які — неможливими, багато в чому залежало від рішення щецинських проектувальників.
Чи це костели, чи звичайні кам’яниці, приватні будинки, чи держустанови — їхній стан і рівень створюють органічний ансамбль і враження дійсно старого міста. Збереження старих будівель і невеликих історичних районів міста є репрезентацією дефіцитної «монополії» на візуальне минуле міста. Доходи від туризму та ціни на нерухомість у цих районах надають цій монополії економічного значення
— Для балансу між бажаннями всіх учасників руху в місті, у місті впроваджують сталу мобільність. Тобто інтегрують транспортну мережу в загальний план розвитку міста і роблять пересування містом якомога комфортнішим для всіх його учасників. Є достатньо зелених зон, а туристичні локації зручно поєднані між собою так, що між ними можна прокладати цілісні туристичні маршрути та проходити ними всі міські памʼятки.
Велику роль у міському ландшафті займають підприємці. Ярмарки, фестивалі, повсюдна гастрономія і так далі. Люди заробляють в місті, а місто заробляє на людях
У Щецині проводять тематичні фестивалі і створюють туристичні атракції «на рівному місці». У місті ростуть крокуси? То давайте зробимо їм фестиваль в березні, хай це буде наша цікавинка і туристичний магніт поза літнім сезоном.
— Або цукерки, які обовʼязково треба спробувати, побувавши в Щецині. Місто було переважно промисловим, тож вигадуючи зараз такі туристичні атракціони, залучає додаткові гроші на розвиток самого себе та заробітку своїх мешканців. Так само в туризмі залучені промислові обʼєкти, як-от порт, котрий вночі яскраво підсвічують уночі.
Окрема тема — прикордонність Щецина і його статус «поверненого» міста (до 1945 року його контролювала Німеччина). Поляки обіграли цей момент. Пам’ятники, монументи, памʼятні таблиці, назви вулиць і міських топонімів — польскі. Потужна і правильна політика національної памʼяті зробила Щецин «фортецею польськості перед німецьким кордоном». Не дивлячись на те, що Польща і Німеччина — партнери по ЄС і НАТО, союзники і економічно дуже залежні одні від одного, частина поляків досі ставляться до німців, скажімо так, прохолодно. Тому облаштовують ментальний кордон.
Бохум, Німеччина
— Бохум — колишнє промислове місто, котре зараз стало містом студентів. Воно живе університетом, а університет — ним. Отже Бохум має спеціалізацію і розвивається, виходячи з цього факту. Місто, його простір та інфраструктура створені для обслуговування тисяч молодих людей і їх залучення до суспільного життя. Все впорядковано так, щоб допомагати Бохуму виконувати його функцію.
Простори цього міста мають гармонійний вигляд. Своєю впорядкованістю, естетикою та практичністю вони спонукають людей до культури і прийняття правил цього середовища. Впорядкований, але в той же час відкритий простір вчить довіряти тим, хто поруч, бо нема від кого і навіщо ховатися. Є місця для навчання, є місця для «гулянок», прогулянок і так далі. Кожне має свою мету, тому позбавлене нелогічних, випадкових елементів, котрі б псували гармонію.
— Тут простір творить суспільство, навʼязуючи йому свої правила. Молодих людей, котрі тільки починають жити в гуртожитках, він спонукає до самостійності і самоорганізації. Бо дає зрозуміти — щоб стати органічною частиною цього соціуму, треба виконувати певні правила. Але не дивлячись на привчання до самостійності, організація міста творить з нього «плавильний котел» для різних груп студентів, де їм зручно проводити час, інтегруватися, спілкуватися одне з одним, працювати і відпочивати.
Після спілкування з тамтешніми студентами і власного досвіду, дійшла висновку, що це місце, в котрому ніхто нічого не робить з-під палиці. Все, що тут відбувається, відбувається лише за рахунок створення до цього умов. Є смітники на вулиці, тобто створені умови не смітити, є місце для гулянок, тож є умови для того, щоб не вештатись по задвірках, створені комфортні умови для відпочинку, тож не обовʼязково куняти в кімнаті і так далі.
Також кидалася в очі довіра до людей, котра виникає з безапеляційної легітимності правил. Якщо чогось не можна, отже не можна, крапка. Не можна не прибрати за псом, викидати сміття, де хочеться, бігти на червоний сигнал світлофора під колеса. І якось це працює. Враховуючи високий рівень умов і організованості простору, ці правила здаються цілком виправданими, що тільки допомагає вище піднімати рівень легітимності правил
— Інфраструктура міста створена як сервіс мешканців. Хочеш їздити машиною — прошу, автобусом чи потягом — без проблем, самокатом чи велосипедом — куди завгодно. Приємною несподіванкою стало те, що залізничний транспорт по області — безкоштовний. Маєш вільний день і хочеш поїхати глянути сусіднє місто? Сідай, за годину будеш там, а ввечері повернешся. Хочеш поїхати в музей/на шопінг/на гульки кудись? Не мусиш думати про дорогу, вона вже продумана, до того ж швидка та доступна практично будь-коли, хоча щодо надійності та графіку іноді виникають невеликі питання.
Якщо коротко, Бохум — це місто, котре обрало себе. Маючи трохи менше, ніж чотириста тисяч населення, в ньому працюють девʼять університетів. Тому місто служить для науки, люди, які в ньому живуть, служать науці, і розвивається воно напрямку, який дозволить йому ефективніше творити науку
Щойно ми побачили два варіанти перекваліфікації промислових центрів у сучасні та перспективні міста. Наступною моєю співрозмовницею стала Олена. Вона в березні місяці разом з донькою виїхала з оточених Сум спочатку до Латвії, а потім до родичів до Італії.
Селище Заліте, Латвія
— У Заліте ми пробули 4 дні, тож встигли лише відпочити від шестиденної дороги, раз зʼїздити до моря і на тому туризм закінчився. Та й особливо не думали про нього, бо 24/7 сиділи в новинах. Але кілька речей встигли кинутися в очі.
Перша — прапори. Багато прапорів. Багато українських прапорів, зокрема на всіх державних установах. А поза тим — латвійські стяги, зокрема у дворах і на подвірʼях домівок. Якщо потрапити туди випадково, то одразу зрозумієш, де ти є.
Також приємно вразила чистота і впорядкованість простору. У селі, де ми жили, був порядок. Дерева росли там, де мають рости, а не де заманеться, кущі підстрижені, трава рівна, хідники без ям і бруду. А ще в селах і містечках немає звичних для нас парканів, висотою з людину. Лише огорожа чи кущики. Але й вони радше не для безпеки, а для позначення території. Отже, тут довіряють одне одному.
Також латвійці дуже автомобілізовані. В кожному дворі є машина, ніхто не ходить пішки з торбами і мішками, на околицях сіл і містечок є магазини зі стоянками.
Перуджа, Італія
— Після прибуття в Італію не могли підключитись до Wi-Fi, тому попросили про допомогу найближчого поліцейського. Хлопчина все розказав, підключив і пояснив. Може тоді всі допомогали українцям, а може італійці такі і є. Там сподобався міський транспорт. Купуєш один квиток на всі його види на 15, 40 хвилин чи на цілий день і їдеш. Треба пересісти в інший автобус — використовуєш той же квиток. Щоб доїхати до магазину та повернутися додому, цілком вистачало білета на 40 хвилин. Водії привітні, в уніформі, сам транспорт в хорошому стані.
Цікавий випадок трапився, коли після прийому лікаря мені виписали рецепт до аптеки. Але куплені тоді ліки не допомогли і після другого візиту ліки з рецепту в аптеці видали безкоштовно. Це ніби й логічно, адже вперше лікар помилився, але все одно здивувало. А в часи пандемії Covid-19 отримати результати аналізів можна було в будь-якій аптеці, бо всі вони мають доступ до єдиної мережі з лікарями
— Місто має впорядкований вигляд, у ньому відсутні бродячі тварини, а історичний центр — це взагалі музей під відкритим небом. Жодних великих рекламних вивісок, жодних вікон іншої форми чи кольору, ніж має бути. Видно повагу громадян до міста через прийняття таких-от суспільних правил, так як і повагу міста до громадян через комфорт і логічність. Історія міста показана і доступна. Архітектура і памʼятки описані, а під Перуджею існує масштабна експозиція підземного міста, яке колись населяли племена етрусків.
— Але кілька речей хотілося туди експортувати. Проблемою виявилася відсутність пішохідної інфраструктури поза центром міста. Дістатися до нього проблематично, адже немає тротуарів. У той же час, порівняно з Сумами, в місті мало дитячих майданчиків. Оскільки була там з донькою, це кинулося в очі, — розповіла Олена.
Як бачимо, в Італії теж не все ідеально. Як в Америці важко жити без машини, так у країнах старої Європи іноді складно пересуватися пішки поза туристичними маршрутами. Але туристичні маршрути зазвичай пристосовані до того, щоб нимикористуватися, і витрачали гроші.
Пропоную повернутися з Італії в нашу географічну широту — Польща, місто Познань. Про життя в цьому місті ми поговорили з Людмилою, котра приїхала сюди в березні 2022 року разом зі своєю 82-річною мамою.
Познань, Польща
— Для нас великим порятунком став застосунок Jakdojade, за допомогою якого можна миттєво вибудовувати маршрути через місто. У ньому ж можна купити квиток, тож взаємодія з транспортом відбувається швидко та комфортно. У Сумах цього не вистачало, бо інколи думаєш, приїде та маршрутка чи ні.
У місті також є багато місць для відпочинку: сквери, парки, алеї, зелені зони. Оскільки є достатньо вуличних меблів, помітно, що парки створили для комфорту людей. Памʼятаю сквер навпроти автовокзалу в Сумах. Велика площа, дерева, памʼятник і жодної лавки. А через наявність меблів люди організовують більше подій, зустрічей, бо є де розміститися. Приємно вразила наявність у місті громадських вбиралень. Вони платні, тому за ними доглядають.
— Не всі будинки в місті ідеальні і як з обкладинки, але їх ремонтують. У багатьох будинках перший поверх зайнятий бізнесом, через що відкривається більше кавʼярень, пекарень, перукарень та інших невеликих закладів, — говорить Людмила.
Остання співбесідниця — Клавдія, котра в березні минулого року виїхала з оточених Сум до Іспанії. Оскільки вона лікарка-офтальмохірургиня, то оцінювала місто, зокрема, з точки зору медичної інфраструктури.
Бенідорм, Іспанія
— Бенідорм — курортне місто біля моря. Після приїзду ми цього і не помічали, позаяк були в шоковому стані. Але пізніше трохи роздивилися по сторонах.
Жителі міста не поспішають, натомість мають розслаблений вигляд. Їхня основна мета —насолоджуватися життям, не порівнюючи себе одне з одним. Щонайменше, такими вони здаються. Працюють вони теж, так би мовити, не перевтомлюючись. Такі установи, як банки, відчинені з 9 до 12 години.
Поки жила в Іспанія, встигла попрацювати лікаркою в місцеву закладі охорони здоров’я. На мій погляд, рівень їхньої медицини від нашої відрізняється тільки матеріально-технічною базою. На прийом можна чекати кілька днів, що для нас є нонсенсом. Хвороба ж може прогресувати, а стан погіршуватись! У них вузькоспеціалізовані лікарі, тому для глибокої консультацій доведеться відвідати кількох спеціалістів.
А поза тим, з того, що хотілося бачити в нас — хороші дороги та трохи розміреності. Щоб люди могли присвячувати час собі, відпочивати та розвиватися духовно.
Отже, перед нами лежить шість історій із шести міст пʼяти різних країн від чотирьох різних людей. Вибірка, як для соціології, невелика, але ми не претендуємо на остаточну істину. Дозволю собі вибрати по одному-два приклади з кожного описаного міста для докладного розгляду, бо всіх в одному матеріалі не помістимо:
- Щецин, Польща: малий бізнес та організація подій
- Бохум, Німеччина: спеціалізація міста
- Селище Заліте, Латвія: впорядкованість і органічність простору
- Перуджа, Італія: доступ до історії, відсутність бродячих тварин
- Познань, Польща: комфорт міста, доступність транспорту
- Бенідорм, Іспанія: вміння відпочивати
Деякі речі з вищезгаданих — практично безкоштовні, бо залежать від мешканців і їхньої взаємодії з містом. Практично безкоштовні, бо головними ресурсами для них є час і ентузіазм. Зміни в будь-якому місті починаються з того, що більшість мешканців, знаючи про проблему, змогли побачити прийнятний варіант рішення. Після цього починається тяжка робота.
Враховуючи обмеження друкованого жанру, розібрати повністю всі пропозиції і питання, висловлені моїми співбесідниками, ми не зможемо. Тому оглянемо ті, котрі вимагають найменше вкладень коштів і мають помітні ефекти в короткостроковій перспективі.
Профільність міста
Під профільністю або ж «спеціалізацією міста» я маю на увазі визначеність у векторах розвитку і їхнього планування. Тобто в чому ми найкращі, що можемо і вміємо робити, що в нас для цього є і як зробити так, щоб стало краще? Якщо відповісти на ці питання, пів діла вже зроблено, бо далі лишається тільки працювати.
На прикладах зі згаданих вище міст можу сказати, що всі вони мають спеціалізацію. Тобто щось розвивають найбільше, а решту — за можливістю, підлаштовуючись до флагманського напрямку. Щецин — колишній портово-промисловий центр, хоч і переформатовується в постіндустріальне місто. У ньому розвивається логістичний, діловий і туристичний центр, хоча профіль міста — море. Паралельно там створюють умови для розвитку інших напрямків.
Перуджа теж невелике, але грамотно зайняте місто. Є промисловість з історичним корінням, трішки сільського господарства, але більшість напрямків діяльності — це високоприбуткові галузі підприємництва, бо вони визначилися з тим, що тут працює, а що ні, й почали розвивати перше. Тобто ВВП в 25 тисяч євро на особу з неба не впало.
Бохум і Познань — студентські міста з перспективними економіками та стабільним розвитком. Бенідорм — курортне приморське. Така визначеність з конкретними напрямками діяльності — плюс для міста, бо так його мешканці та люди з інших регіонів розуміють, що там є і чому туди треба поїхати.
До 24 лютого про Суми і Сумську область було відомо не всім, а ще менше людей знали, що там відбувається і для чого. Для одного з текстів про Сумщину я проводив невеличке опитування, і результати його невтішні. Суми й область — таємниче представлений в загальноукраїнському контексті клаптик землі. Після 24 лютого багато людей знову згадали про конотопських відьом, містечка і села області, зокрема завдяки якісним фільмам і матеріалам про оборону і супротив Сум. Це допомогло впізнаваності бренду міста та трохи його пробудило, але роботи ще багато. Тож Сумам треба визначитися: це промисловий центр, університетське місто, туристичний магніт чи будь-що інше. Звичайно, роль «східного валу» України та небезпека, яка щоденно нависає над містом і його мешканцями, сильно звужує можливі напрямки розвитку. Але думати в цьому напрямку треба.
Доступ до історії та туризм
Обидві Олени та Людмила згадували легкість доступу до історії в містах. Місто має бути екскурсоводом, а тим паче таке гарне, як Суми. Велика кількість історичної забудови, памʼятки української архітектури, місцеві особливості та міські меми можуть пройти повз вас, якщо ви не місцевий, не маєте гіда або лінуєтесь ходити з Wikipedia в телефоні.
Вказівники, мапи, описи, реклама міста в інших областях роблять його доступним до розуміння і сприйняття людей, а зручний і зрозумілий візуальний код (емблема, код вивісок і реклам, шрифт і загалом стиль) допомагають місту будувати власний бренд. Як для немісцевих, так і мешканців Сум, позаяк, будьмо відверті — далеко не кожен сум’янин задовільнив би вас у ролі екскурсовода. Звичайно, тут на ентузіазмі не вивезеш. Тому, якщо вже починати в це бавитись, то треба залучати кошти, і краще всього — кошти зовні, бо свої зараз дорогі. Гранти і програми розвитку з Євросоюзу за бажанням можуть профінансувати частину видатків на розвиток у цьому напрямку, позаяк це підпадає під безліч програм з регіонального розвитку, відбудови і інших проєктів.
Суми не вчора збудовані, а на 120 років старші за США. Тут є, що показати, що подивитися, головне — не тримати це в таємниці. Чого варта лише сумська архітектура — церкви і собори одні з найцікавіших на всьому Лівобережжі. Вулиці Соборна, Воскресенська і Петропавлівська — це, субʼєктивно, один із найкращих архітектурних ансамблів на схід від Києва. Купецька архітектура 19-20 століть, що дійшла до нас в адекватному стані, — це великий скарб для міста, і з цього можна жити. А ще ж є Банківська академія, садиба Сумовських, Воскресенська церква, Спасо-Преображенський собор і краєзнавчий музей.
На них тільки стояти і дивитися. А ще підтримувати стан, розвивати й запрошувати до них туристів. До цього ми ще повернемося в питанні впорядкування простору, бо з цим є трохи проблем, хоч і не критичних.
І це ми ще не згадували про зони відпочинку, котрі в перспективі можуть стати місцевими курортами. Блакитні озера, Псел і і Чешка прямо серед міста. Чим не трамплін? Звичайно, туристична спеціалізація — ризикований під час війни напрямок, хоча потенціал є. Тому готуватися і робити підґрунтя до розвитку цього напрямку не завадило б. Бо він може принести кошти, котрі можна вкласти в місто.
Бізнес і промисловість
Від часів Харитоненка Суми росли як промисловий центр, і піку свого досягло за пізнього СРСР. «"Хімпром" стоїть, Фрунзе реве», як співали в одній пісні наші земляки. Компресорний завод, радіозавод, текстильна промисловість та інші гіганти, побудовані за часів СРСР, із сумом зустріли ринкові умови діяльності. Врешті багато з них спочило, залишивши після себе пусті цехи і скупу ностальгічну сльозу. Тим паче, що залучити інвестиції в зону дії ствольної артилерії — складна справа, тому потрібно починати заново.
Легка високоприбуткова промисловість в Перуджі будувалася від маленьких мануфактур і підприємств останні сто років, і на жаль, цей шлях не перескочити. В Щецині, Познані, і наприклад, Івано-Франківську колишні цехи арматурного заводу з часом перетворювали на індустріальний парк ARKAN, де можна собі винайняти шматочок місця і робити те, що не вміщається в гаражі.
Так зародилися нові підприємства, а старі, колись неефективні заводи переродилися в дрібні виробництва, котрі в сумі мають більше доданої вартості, ніж завод в часи розквіту. Тим паче, що радянські заводи, побудовані в очікуванні ядерної війни, здебільшого обладнувалися укриттями та сховищами, що зараз відіграє важливу роль, і будувати таке заново може бути дорого.
Хоча яка б не була промисловість, потрібно памʼятати, що ми живемо в постіндустріальну еру. Тому більшість розвинених країн годуються саме зі сфери обслуговування та роздрібної торгівлі. І тут не аби як згодився б туризм, позаяк це «безоплатні» гроші для економіки міста та підприємців. Туризм — це процес, яким можна займатися «заочно», продаючи себе завдяки доставці.
Наприклад, львівська кава —це бренд, який приносить кошти навіть від людей, котрі не були у Львові. Адже місцеві підприємці продають її поштою та платять податки у Львові. Пряники з польської Торуні продаються по всій Польщі, так само як херсонські кавуни продавалися та будуть продаватися всюди. Як гадаєте, чи в цій компанії знайшлося б місце для сумської «Горобини»? Одним словом — шукаємо родзинку, переконуємо всіх в її родзинковості та заробляємо гроші. Для розвитку хоч дрібної промисловості, хоч малого бізнесу теж є різні закордонні грантові програми, котрі допомагають розвивати справу і нарощувати оберти. Особливо в прикордонні. Ну і так, купувати варто у своїх, адже тоді більше грошей лишиться в місті.
Відсутність бродячих тварин
Вирішення цієї проблеми практично неможливе, але можна змінити суспільство для того, щоб це явище почало зникати само собою. Розуміння відповідальності за тварин, тобто стерилізація домашніх улюбленців, контроль за ними, нормальне функціонування притулків та інші речі в комплексі дають хороший результат — бродячі тварини практично зникають. Звичайно, для цього потрібна агітаційна робота, і пошук аргументів, на які соромно буде відповісти: «Не хочу/навіщо воно мені треба/хай інші стерилізують, а я свого люблю». Це робота, котра рано чи пізно має початися, бо питання бродячих тварин, якщо його не вирішити, має тенденцію до погіршення. До того ж, ця проблема не вирішиться сама собою.
Хоча деякі міста і намагаються «поставити тварин собі на службу» і приваблювати ними туристів, все ж не всюди це можливо. Турецьким котам можливо й зручно на пішохідних вуличках теплого Стамбулу, а от на морозних сумських проспектах може бути гірше.
Події зі всього на світі
Фестиваль крокусів переконав мене, що подію можна зробити буквально з усього. Події і фестивалі буквально розкривають місто. «Схід-рок» і «Стара фортеця» допомогли тисячам людей відкрити для себе Тростянець, котрий раніше не був таким очевидним навіть для мешканців області.
Місцеві підприємці заробляють, бюджет отримує кошти, місто розвивається і про нього дізнаються люди, зокрема інвестори. Тим паче це підходить місту з такою історичною і культурною базою, як Суми. І ні, не Чеховим єдиним. Йдеться про річниці, іменні фестивалі, місцеві меми, двіж навколо музеїв та інші цікавинки. Більшість таких подій у Європі виростають з маленьких низових ініціатив, котрі проростають і набираються сил, залучаючи підтримку з грантів, від бізнесу, влади чи меценатів.
Завдяки таким подіям люди отримують кошти, вони також залучаються зовні, тому економіка дихає глибше, сплачуючи податки і фінансуючи оборону. Здавалося б, як витратити на пікапи гроші, отримані на проведення фестивалю поросячих реберець? Фестиваль заробляє гроші, одночасно збираючи на армію, платить податки, на які, в тому числі, можуть закриватися потреби військових. Врешті й реберець поїли, і копійку заробили, і машину купили.
Впорядкованість простору
Це проблема, яка вимагає комплексного підходу, і тут краще говорити з архітекторами і урбаністами, але тоді цей текст можна буде друкувати окремим накладом, тож спробуємо коротко. Завдання міста — бути зручним сервісом для його жителів. Місто, в якому жити не зручно, програє людей містам, де жити зручно. Це стосується як інфраструктури, так і зовнішнього вигляду та енерального планування.
Радянський підхід до урбаністики з їхніми планами про побудову нової людини лишив нам в спадок декілька проблем. До них доклались і ті, котрі зʼявилися вже за часів незалежності через брак вмінь і досвіду органічного розвитку міст, недосконалості правової бази і, ніде правди діти, бажанню заробити тут і сьогодні, використовуючи корупційні інструменти та нехтуючи логікою. Рекламні вивіски, котрі перекривають історичну забудову, монструозний універмаг «Київ», хаос МАФів і стан загальної інфраструктури не сприяють зручності життя, але.
Але Суми — не перше в світі місто з такими проблемами. Через це пройшли деякі населені пункти східної Європи та змогли впоратися. Яким чином? Спершу визнали, що так продовжуватися не може та усвідомили необхідність змін. Після цього почали… копіювати рішення тих же проблем, котрі мали міста західної Європи, тільки раніше.
Звичайно, немає 100% правильного алгоритму дій для всіх міст. Всюди є свої нюанси, особливості, але деякі дії все ж адаптуються під реальність, не змінюючись в суті. Візуальний код міста, вибір і затвердження кольорів і форм в оформлені, обмеження в зовнішній рекламі, заборона хаотичного будівництва та громадські бюджети на фінансування ініціатив мешканців — це інструменти для змін, які працюють у Європі. Швидше за все, це займе певний час, але головне, щоб це відбувалося.
Міський простір має бути орієнтованим на споживача, тобто людину, бути цікавим і зручним. Місто, як говорить архітектор Юліан Чаплінський, треба споживати. І що більше є місць для його споживання, тим відкритіше воно до нас і глибше ми в ньому. Тим паче, що для цього все є, треба просто показувати дорогу і довести до ладу те, що можна довести до ладу. Пішохідні і туристичні маршрути по місту, доріжки там, де ходять, а не там де, визначив план, загальна чистота та зрозумілість міського простору зможуть змінити враження від міста без жодних перебудов і масових робіт. Людьми в міському просторі можна керувати так, щоб вони споживали Суми з кращого боку, гуляли та насолоджувались ним, а не трактували його як гуртожиток, в якому живуть і працюють.
Комфорт міста
Як вже говорила Людмила в розповіді з Познані, місто має бути для містян. Можливість вирішити свої фізіологічні потреби, можливість насолодитися містом, можливість споживати простір навколо себе роблять його зручним і відрізняють від хаотичного скупчення будинків на одиниці простору. Тим паче, що у нас не бракує ані зелених зон, ані міських краєвидів, біда тільки в тому, що інфраструктури для взаємодії з ними замало. Хоча, як згадувала Олена в розповіді про Перуджу на прикладі дитячих майданчиків, далеко не все так погано.
Проте одна справа — мати по гірці в кожному дворі, а інша — мати зручний і затишний сквер для прогулянок на 20-30 тисяч мешканців. Гірку прикрутити — це добра справа, але назвати її осмисленим елементом загальної картини міського простору рука не піднімається. А уявіть, якщо в плані розвитку міста будуть затверджені якісь стандарти тих же вуличних меблів, і весь центр міста, всі його зелені зони будуть нагадувати осмислений ансамбль, а не хаотичний набір усього на світі? Тим паче, повертаючись до питання туризму, котрий, я переконаний, може стати для Сум золотою жилою бюджету, то такі простори можуть створювати приємне враження для відвідувачів міста.
Доступність транспорту
Сумські жовті «Рути» вже стали одним з символів міста, як би це не було прикро через їхній стан. Але покращення автопарку — не рівень громадського сектору, і за грант маршруток не купиш. Тут вже входять у гру зовнішні інвестиції в місто. Хоча, якщо говорити про контрольованість і унормованість міського транспорту, з цим вже простіше, позаяк у Сумах вже проводили експерименти з супутниковим відслідковуванням міського транспорту.
Але разом з тим маємо памʼятати, що людина, котра вперше потрапила до міста, має повне право вміти ним пересуватися. В європейських країнах з цим справляються по-різному. Десь це мобільні застосунки, десь — мапи на зупинках, десь докладні розклади. Враховуючи, що альтернатив наземному транспорту в Сумах немає, доведеться працювати з тим, що є, поки ситуація не зміниться, і в Суми не захоче приїхати інвестор з комфортними автобусами.
Розвантажений рух
Вміння відпочити та продовжити рух по справах теж залежить від міста. Зі слів моїх знайомих, у Нью-Йорку треба вирячити очі і бігти. Але там інакше може і не вийти з такою кількістю людей. В Сумах же населення менше, тому такий рух в нас швидше виключення, ніж правило, і на моїй памʼяті відбувався завжди в околицях центрального ринку. Регулювати такі потоки і розсереджувати людей на площі задля їхнього комфорту — це теж одне зі завдань урбаністики. Позаяк, якщо навантаження на дороги, тротуари і транспорт нерівномірне, вони швидко зношуються, і люди можуть поранитися, стрибаючи на вибоїнах.
Як це змінити і зробити так, щоб містяни не змушені були бігати групами по одних і тих же дорогах? На це питання потрібна комплексна відповідь. Мережа наземних переходів, унормування місць посадки і графіку руху міського транспорту, звільнення площ тротуарів від хаотичної забудови і торгівлі «з рядна», тощо. Якщо людей стане менше, то потік сповільниться, бо збільшувати пропускну здатність за рахунок вулиці вже буде не обовʼязково. Помітьте, не обовʼязково щось будувати чи перебудовувати. Достатньо навести лад і унормувати те, що вже є.
Іноді варто подивитися на місто з боку, порівняти його з іншими і подумати, як зробити своє кращим. Тим паче, що інструменти для цього вже вигадали, випробували та допрацювали. Достатньо понишпорити в досвіді інших і на цій основі зробити своє. Головне розуміти перспективи, шукати рішення, і прийняти факт того, що вже не буде, як раніше. Жити і думати треба вже, бо якщо місто не розивається, то починає занепадати. Воно не може стояти на місці, а має жити, самовідтворюватися і планувати майбутнє в будь-якій ситуації, інакше приречене на стагнацію і маргіналізацію.
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу
