Українська дика природа неймовірна – ліси й степи, болота і гори, скелі й печери, ріки й моря, і навіть пустеля. Тут збереглися праліси, рідкісні типи оселищ, де проживають виняткові тварини та рослини. Повномасштабне вторгнення вже вплинуло на 900 заповідних територій площею 1.2 мільйонів гектарів, що становить близько третини площі всього природно-заповідного фонду.
Наші колеги з wownature.in.ua, починаючи з вересня минулого року, спілкувалися зі співробітниками національних парків, постраждалих через війну. У новому тексті розповідаємо про «Деснянсько-Старогутський» національний парк, який знаходиться у крайній північно-східній частині України, у Шосткинському районі в долині річки Десни та щоденно — починаючи з 24 лютого 2022 року — потерпає від російських обстрілів.
Жити на кордоні
Розташований у Сумській області, Деснянсько-Старогутський нацпарк межує з Росією на півночі та сході. Протяжність спільного кордону, говорить директор парку Сергій Кубраков — 30 кілометрів. Росіяни вдерлися в Сумську область з іншого боку, однак парк і громади довкола були відрізані від підконтрольної Україні території уже в перший день повномасштабного вторгнення. Із заходу окупанти контролювали трасу через Новгород-Сіверський (Чернігівська область), а на півдні — через Глухів. Тобто, скажімо, в Київ можна було потрапити тільки через територію Росії.
Центральна будівля парку розташована за 400 метрів від кордону. Щодня обстрілюють або сам парк, або Середину-Буду, Стару Гуту, де знаходяться будівлі установи. Так, 31 липня росіяни з міномета обстріляли й пошкодили нову будівлю Старогутського природоохоронного науково-дослідного відділення, вежу для спостереження за лісовими пожежами, гаражі та автомобіль.
На території парку, вглибині лісу, є туристична база «Деснянка». Влітку там вибуховою хвилею пошкодило фасади та вибило вікна. Саме на цій базі навесні парк був готовий розміщати людей, яких російські війська відрізали від решти України.
— Люди не знали, куди сунутися, ми з трьох сторін були відрізані. Виїхати на захід України чи за кордон було складно, бо це їхати з дітьми через російські блокпости із закопаними танками. Наші бази знаходяться в лісі, далеко від населених пунктів чи військових об’єктів, тому — якщо порівнювати з пересуванням по дорогах — це було умовно безпечно.
Після обстрілів Сергій звертався до обласної екологічної інспекції, щоб оцінити збитки природних комплексів. Фахівці брали проби ґрунту та визначили суму пошкоджень лісових масивів — а це перебиті, поламані, вивернуті мінами дерева.
Екоінспектори виявили, що уламки розстріляних будівель засмітили понад 67 квадратних метрів площі парку, завдавши шкоди на 27 тисяч гривень
Також фахівці встановили, що російські снаряди знищили 203 живі сосни й берези — сума збитків, заподіяних лісовим насадженням, становить майже 6.12 мільйонів гривень. Наслідків для тваринного світу наразі парк не може оцінити, адже лісові угіддя відвідувати заборонено.
— Наш регіон тепер повністю, як заповідна зона: якщо раніше ми її мали 2 тисячі гектарів, то зараз її в десятки разів більше. Зі сторони Старої Гути наприкінці січня обстрілювали лісовий масив, раніше по лісу сильно росіяни не били. Тому ведмеді ближче до села почали підходити, — говорить директор парку.
Щорічно співробітники проводили обліки тварин, після нашої перемоги планують перевірити ці маршрути та визначити, яких видів стало більше, а яких менше.
— Інколи людський фактор турбування є серйознішим, ніж епізодичні обстріли. Стрілянина з рушниці й стрілянина з кулемета чи автомата створюють такий самий шум. Рух тракторів, коли суцільно ріжуть дерева, нічим не відрізняється від руху танків чи іншої техніки. Щоб визначити вплив на довкілля, нам потрібно спостерігати, досліджувати його.
Люди знаходять нерозірвані міни, снаряди, територія замінована. Є випадки підриву на розтяжках, можливо, серед тварин також.
7 тисяч гектарів лісу
На щастя, співробітники парку від обстрілів не постраждали. Нині дехто працює дистанційно, щоб не наражатися на небезпеку, хтось пішов у відпустку своїм коштом. Роботи, каже Сергій Кубраков, не зменшилося: ведуть листування, бухгалтерію, охороняють територію:
— Лісу в нас 7 тисяч гектарів: ніхто не звільняв від обов’язку спостерігати за пожежами, виявляти та гасити їх, хоча й не розказують, як це робити, адже територія замінована і в’їзд обмежений.
Ліс — це старогутська частина парку. Основну площу тут займають соснові дерева
В улоговинах стоку поширені осокові болота, часто зі сфагновими мохами, а також луки та чагарники. Крім пожеж, працівники боронять ліс від браконьєрів: обходять масив по периметру. Найбільшою річкою є Десна. Її вважають однією з небагатьох річок, що зберегла свій природний режим, бо вона не перекрита дамбами гідроелектростанцій. Тому деснянська вода відзначається чистотою, а заплава — незайманістю, зазначає директор.
Відвідувачів у парк нині не запрошують, бо там небезпечно. Однак іншу повсякденну роботу, яку вели й у мирний час, співробітники парку виконують. Наприклад, орнітолог, який щорічно спостерігав за міграцією птахів на Десні, зараз це робить у Середині-Буді. Тобто він вивчає шлях птахів, не прив’язаний до води, пояснює Сергій.
Співробітники працюють онлайн зі школярами, консультують дослідників, готують наукове обґрунтування щодо розширення парку.
— Робимо «кабінетну» роботу, яку ми можемо робити й на яку часто бракувало часу, бо хотілося в лісі більше побути. Зараз якраз підганяємо хвости, — говорить директор парку.
«Ми не самі з цією бідою»
Окрема робота — підготовка проєктів для відновлення. Уже зараз парку допомагають благодійники — колеги та міжнародні фонди. Парк є ядром Деснянського біосферного резервату: у 2018 через громадську організацію «Деснянські зорі» почав працювати з Фондом Міхаеля Зуккова, реалізовували проєкти з екосистемної адаптації на своїй території. Після початку повномасштабної війни представники фонду сконтактували з парком та запропонували допомогу.
— Спочатку ми просили бронежилети чи шоломи, але ясно, що такого вони не дають. А потім переінакшили — і перед новим роком вони забезпечили нас 2 потужними акумуляторами та трансформаторами.
Школярам передали павербанки та ліхтарики, а дошкільнятам — солодощі. Директор відзначив допомогу Української природоохоронної групи та Франкфуртського зоологічного товариства. Сподівається, що статус біосферного резервату допоможе установі при відновленні.
— Елементарно нам потрібно міняти дах в Старій Гуті на конторі, стіни в гаражі, налагоджувати вежу. Треба думати, що робити з вирвами від снарядів чи забрудненнями, але ці рішення будемо приймати, коли буде спокійно.
— Комунікуємо з іншими нацпарками, нам допомагають, «Подільські Товтри» до нас приїжджали, привезли продукти, засоби гігієни. Міжнародні фонди допомагають: закупляли працівникам ліки, харчові набори, бо весною було складно: не працювали аптеки, продуктів не було, бо не було звідки підвозити, поки не вийшли із Сумщини росіяни, — зазначає директор парку.
З колегами реалізують спільні проєкти: Сергій розповідає про збереження кажанів, популяція яких є однією з найбільших на Лівобережжі України. Бази відпочинку теж функціонують, хоч і туристів немає: туди заїхала служба охорони, щоб оберігати державне майно та опалювати приміщення. Попри складну ситуацію, парк теж допомагає — зокрема, мешканцям громад, на території яких розташований.
— Наша установа є бюджетоутворювальною для двох громад. Ми перерахували громадам близько 7 мільйонів гривень податків — це величезні гроші в цих умовах, так ми допомагаємо громадам вижити. Коли отримуємо гуманітарну допомогу, ділимося з місцевими мешканцями: багатодітними родинами, людьми з інвалідністю. Люди до нас звертаються за допомогою, і ми відгукуємося.
Допомагають не тільки людям. Сергій каже, що з його вулиці у Середині-Буді багато людей виїхало, а тварини залишилися. Він звернувся до благодійного фонду UAnimals, і вони допомогли з кормом — дали більше ніж 300 кілограмів їжі. Ним тепер годують усіх покинутих тварин у місті. За словами Сергія, війна роботу парку не зупинила, але обмежила.
— На початку було складніше, але людина до всього звикає. Ми, як працівники державної установи, маємо купу державного майна, а також обов’язків по цій установі. Допомагає розуміння, що не самі з цією бідою. Хтось ліками підтримав, хтось харчами, обладнання якесь прислав — по крапельці, і ми, виходить, функції свої можемо виконувати.
