22 січня наша країна святкує День Соборності. Цього дня, понад 100 років тому, українські землі вперше за багато століть на короткий період об’єдналися в одну державу. Про Сумщину у вирі подій та про значення свята для українців у сьогоденні Цукр поговорив з істориками Геннадієм Іванущенком та Сергієм П’ятаченком.
Соборна Україна крізь віки
Український народ, перебуваючи у складі різних держав, завжди зберігав єдність. Історик та культуролог Сергій П’ятаченко переконаний, що нас завжди гуртувала мова, культура, традиції. І хоч тривалий період український народ розвивався під впливом різних країн ― ми не втрачали прагнення до соборності та доповнювали культуру один одного.
― Ідея та прагнення українського народу жити в єдиній державі, пройшла через багато віків. Вона завжди декларувалась і щоразу, коли український національно-визвольний рух вкотре підіймав на щит питання національної незалежності, завжди підкреслювався її соборницький характер. Навіть наша політична еміграція, незалежно від країни або континенту перебування, завжди у своїй діяльності наголошувала на єдності України, ― розповідає історик та архівіст Геннадій Іванущенко.
Розвал імперій та вікна можливостей
На дворі 1917 рік. Події Першої світової війни та Лютневої революції відкрили для українців вікно можливостей для створення незалежної та соборної держави. Організована активістами у Києві Центральна Рада видала три універсали, кожен з яких декларував розширення автономії України у зв’язках з Росією. Четвертий універсал проголосив незалежність Української Народної Республіки (УНР).
Більшовики, що боролися за владу на руїнах Російської імперії, розпочали активну кампанію по захопленню нової держави. За словами Геннадія Іванущенка, деякі українці вірили пропаганді більшовиків та вбачали майбутнє країни тільки у тісних зв’язках з Росією. Проте український революційний рух поширився майже на все суспільство. У січні 1918 року Червоній гвардії вдалось окупувати Київ, а українське військо було вимушене відійти на захід.
― Більшовики вперше захопивши Київ провадили політику терору. Їх війська жорстоко винищували населення, патрулі розстрілювали за документ, виданий українською мовою та за «непролетарські» руки, ― розповідає Геннадій.
Час для вибору ідентичності
Після підписання мирного договору з Австро-Угорщиною та Німеччиною, столиця та значна частина українських територій були звільнені від більшовиків. УНР зобов’язувалася забезпечувати продовольством німецькі війська. Проте рішення про союз з Центральними державами вкрай не сподобалося країнам Антанти, тож подальше встановлення міжнародних зв’язків було ускладнено.
Через невдоволення політикою Центральної Ради, на території Наддніпрянщини стався державний переворот, який очолив генерал Скоропадський за підтримки німецької армії. У результаті ― Центральна Рада була розігнана, Павла Скоропадського оголосили гетьманом, а УНР перейменували на Українську Державу.
Історик Геннадій Іванущенко зазначає, що це був час вибору ідентичності як для цивільних, так і для військових, що переходили служити в Армію УНР ― у великих містах по всій території колишньої Російської імперії «раптом з'явились» українці з прапорами, проукраїнськими гаслами та політичними вимогами. Сумщина не була винятком.
Конотопські залізничники відкривали вогонь по нашій армії
― У період початку Української Революції, підтримка населенням української ідеї була колосальною. Під час виборів до Установчих зборів на території Сумської області найбільшу підтримку отримали проукраїнські партії. Проте деякі міста були розпропаговані більшовиками. Про це свідчать спогади учасників битви під Крутами ― коли військові прибули на залізничну станцію у Конотопі, то працівники ремонтних майстерень почали стріляти по них. Це були представники російської «п’ятої колони», яка існувала, ― стверджує Геннадій Іванущенко.
За часів Скоропадського відбулися зміни в соціально-економічному житті та продовжилася політика українізації. Геннадій розповідає, що є чимало задокументованих свідчень того, як організовувалися мешканці Сумщини ― відомі громадські діячі та письменники проводили уроки української мови, відкривалися «Просвіти» у містечках та селах, люди збиралися на площах та присягали новоствореному українському уряду.
Сергій П’ятаченко ділиться, що на початку революції письменник Олександр Олесь, який проживав у Сумах, писав вірші, присвячені темі Соборності, українській революції й пророкував підписання Акту Злуки. Незабаром, після початку більшовицького наступу на територію УНР, письменник відправився воювати під Конотоп у ветеринарних військах, а після поразки української армії емігрував у Будапешт, де працював культурним аташе.
Сергій додає, що початок 1917 року на Сумщині відзначився стрімким розвитком української ідеї ― у всіх населених пунктах відкривалися гуртки «Просвіти», почав розвиватися театр та з’явився інтерес до козацтва. Революція відкрила великий пласт української історії й інтерес до неї впливав на суспільство ― армія УНР використовувала назви чинів доби козаччини та носила стилізований козацький стрій. Цивільна мода також змінювалася.
За словами Геннадія Іванущенка, газети того часу вказують на активність свідомої частини суспільства у створенні держави, проте важливим питанням для селянства була і земельна реформа.
― Революція ― це не процес однієї ідеї. Люди збиралися під різними гаслами і їхні інтереси теж відрізнялись. Яскраво це видно на зображенні з мітингу у селі Андріяшівка. Попереду на фотографії стоять люди, що тримають прикрашений портрет Шевченка та рушники ― вони одягнені у вишиванки, а на прапорах гасло «Хай живе вільна Україна». Тоді як позаду, ніби у затінку, зібралися люди з плакатом «Земля і воля». Очевидно, що суспільство було роз’єднане, адже хтось стояв за національні ідеї, а частина народу переживала за землю.
Нові випробування та супротивники
У той час війська блоку Центральних держав зазнали поразки у війні, що спричинило розкол Австро-Угорщини, до складу якої входили території Галичини, Буковини та Закарпаття. Скориставшись можливістю українські повстанці та громадські діячі захопили всі адміністративні будівлі на цих землях. 18 жовтня 1918 року у Львові проголосили себе Установчими зборами й обрали Національну раду – вищий законодавчий орган Західноукраїнської народної республіки, який очолив Євген Петрушевич.
Згодом свій наступ на ЗУНР розпочали поляки. Польщу у її бажанні захопити Західноукраїнську республіку підтримували країни Антанти, тож доволі швидко польській армії вдалось окупувати Львів, а український уряд був змушений перенести свою столицю до Тернополя.
Геннадій Іванущенко зазначає, що в умовах боротьби проти загарбників, сили яких значно переважали, керівники ЗУНР та УНР розуміли, що найкращим рішенням для них стане об’єднання
― Геополітичне становище для нас було не таке сприятливе як сьогодні. Зараз ми, чи не вперше в історії, не протистоїмо всередині країни й нас підтримують країни Заходу. Тоді все було інакше. Кожній з українських республік було важко відбиватися самотужки.
Різні, проте єдині
Українські території, поділені між кількома імперіями, довгий період знаходились у різних умовах. У той час, як Російська імперія під корінь винищувала українську культуру та право власності, на територіях Австро-Угорщини українці мали можливість вчитися, видавати книжки рідною мовою, створювати політичні партії.
Ще одна велика трагедія нашого народу, що перебуваючи у складі різних держав, які часто конфліктували між собою, українці були змушені воювати проти своїх
Це не сприяло переговорному процесу щодо об’єднання двох республік в одну державу. Разом з тим, на території УНР події розвивалися стрімко. Зовнішні загрози, протести проти правління гетьмана Скоропадського, що підбурювалися більшовицькою пропагандою, ускладнювали діяльність влади.
― Люди були накручені більшовицькою пропагандою і подекуди вступали у партизанські загони тодішніх сепаратистів. Зараз їх назвали б ДРГ. Такі загони вели свою діяльність, направлену на підрив української влади, в тому числі й проти гетьмана Скоропадського. Керівником однієї з ворожих груп був всім відомий Сидір Ковпак. Тож не дивно, що уряд Скоропадського не вистояв, особливо після того, як німецькі війська, зазнавши поразки у війні, покинули Україну і більше не могли його підтримувати.
У грудні 1918 року відбулося чергове повстання, на зміну гетьманату до влади прийшла Директорія на чолі з Володимиром Винниченком. Нове керівництво звільнило всіх чиновників часів Павла Скоропадського, почало роботу над налагодженням зовнішніх зв’язків, а також відновило переговорний процес із ЗУНР щодо возз'єднання територій.
― Проблема була й у тодішньому складі Директорії ― до її лав увійшло багато «лівих» елементів. Та і сам Винниченко був доволі пробільшовицьких поглядів. Усе це насторожувало Галицьку делегацію і вони не поспішали підписувати договір з УНР, ― говорить історик.
Проте прискорити процес вирішили селяни, що проживали на території ЗУНР ― по різних населених пунктах періодично проводилися маніфестації з вимогою приєднати їх землі до УНР та визнати Київ столицею.
Різдвяний терор на Сумщині
Жителі Сумщини так і не дочекалися соборної України. Геннадій ділиться, що перед Різдвом 23 грудня 1918 року більшовицька армія увійшла до міста та почала репресивні заходи щодо населення та активістів Української революції.
― Нещодавно до нас потрапив спогад відомого у світі диригента та професора музики Павла Маценка. Він розповідає про бої за місто, атмосферу у вже окупованих Сумах та описує кілька страшних подій, що сталися на початку окупації, свідком яких він став.
За його словами, московський загін Лаптєва, представники якого вільно почувались у місті, кілька днів патрулювали вулиці, розвішували накази та влаштовували погроми. У різдвяний ранок Павло стояв біля вікна у єпископському приміщенні Пантелеймонівської церкви на Роменській й побачив трьох студентів-колядників, що святкували. Вони якраз їхали вулицею біля монастиря на санях. Лідером серед них був відомий усім Михась.
Назустріч колядникам прямував більшовицький патруль, який зупинив хлопців. Після короткої розмови їх розстріляли. Один з представників нової влади наказав роздягнути хлопців, а коли навколо зібралися люди ― став ногами на груди Михася, проткнув їх багнетом, щоб зручніше було стояти, й почав проголошувати революційні промови, ― розповідає історик.
З початку окупації, більшість активістів та заможних людей виїхали на підконтрольні українському уряду території. Для них створили «гуманітарні коридори» ― спочатку з міста їхали цивільні, а за ними, прикриваючи, відступало військо.
У той час, як вся УНР святкувала об’єднання, до Сумщини з цих різдвяних подій і аж до 1991 року українська влада більше не поверталася
Святкування на Софійській площі
22 січня 1919 року у Києві натовпи та святкування. Кожна вулиця прикрашена синьо-жовтими прапорами та стрічками. На балконах урядових будинків розвішені портрети Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. На Софійській площі звели тріумфальну арку, яку прикрасили гербами Наддніпрянщини й Галичини. Ведучий дійства, Микола Садовський, заїжджає на площу верхи на коні, вказуючи булавою шлях, а за ним прямує гурт вершників. Містяни залазять на дерева, щоб побачити галицьку делегацію та урочистості.
О 12:00 приїхали члени Директорії та Ради народних міністрів УНР, делегація ЗУНР, делегати Трудового конгресу, представники дипломатичного корпусу. Серед них і полковник армії УНР з Сумщини, Іван Литвиненко ― він вважається засновником української розвідки.
Представники двох урядів зачитують документи декларацій українською та французькою для представників європейських держав. Дзвони Андріївської церкви сповіщають про історичну подію ― Українська та Західноукраїнська народні республіки офіційно об’єдналися. По всій площі лунають вигуки «Слава! Слава Україні! Слава галичанам!».
Володимир Винниченко у спогадах називає 22 січня 1919 року «сумним часом». Очевидці тих подій розповідали, що атмосфера у місті була піднесена і водночас тривожна ― ніхто не знав, як розвиватимуться події на фронті. Наступного дня відбулося засідання всеукраїнського парламенту, де були затверджені прапор та герб Тризуб, що був намальований уродженцем Сумщини Василем Кричевським.
Глибоке коріння соборності
Сергій П’ятаченко розповідає, що підписання Акту злуки стало яскравим символом для всього народу, проте це було більш юридичним рішенням, адже значні частини територій УНР були вже окуповані Польщею та Радянською Росією.
Геннадій Іванущенко натомість вважає, що ця подія не тільки посіяла серед українців ідею незалежної та єдиної держави, але і надала певні права майбутній радянській республіці.
― Звісно, що УНР після об’єднання земель не довго проіснувала як самостійна держава. Проте цей день настільки глибоко пустив коріння у політичній свідомості нації, що всі українські середовища, повстанські загони, які діяли на території України й дисидентський рух ― вони всі завжди апелювали до цього акту. І згадували його як політичний ідеал, до якого треба прагнути, коли ми відвоюємо незалежність. Тобто незалежність та соборність ― це неподільні поняття у свідомості нашої нації.
За словами історика, підписання Акту дало можливість українцям, переживши репресії, Голодомор та переслідування, зберегти цей образ України у кордонах, які задекларував Акт злуки.
― Уявімо, що не було підписання цього акту, то існували б Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Народна Республіка. І ми підходимо до того, що треба відроджувати Україну. Але на основі чого ― двох держав чи однієї? Також, важливим є те, що більшовики не змогли зробити захоплену Україну частиною Росії навіть під час існування Радянського Союзу ― певний час проводилася політика українізації, існував свій уряд та міністерства, місце в ООН після Другої світової війни. Але так було не через те, що більшовики хотіли виділити нам стільки автономії.
Цією боротьбою український народ забезпечив собі певну кількість прав, які не могли відібрати навіть більшовики
Святкування у поколіннях
Вперше День Соборності українці відсвяткували у 1939 році у місті Хуст. Тоді на святкування з’їхались українці з усіх куточків України та провели маніфестацію за участі 30 тисяч закарпатців. Це свято мало на меті нагадати всім про рішення народу та прагнення українців.
21 січня 1990 року українці створили «живий ланцюг» від Києва до Львова та Івано-Франківська, як символ єднання. Тоді в акції взяли участь до 3 мільйонів українців. Відтоді «Ланцюг єдності» став своєрідною традицією на державних святкуваннях у вже незалежній Україні.
З 1999 року День Соборності відзначався в Україні як державне свято, проте вже у 2011 році президент України Віктор Янукович скасував указ про святкування 22 січня Дня Соборності та оголосив цю дату «Днем Соборності та Свободи України». Після подій Революції гідності, указом президента свято було відновлено.
― Соборність ― це не тільки про території. Це про прагнення душ до єдності. Кожен, хто ідентифікує себе українцем, він проявляє соборність не лише у бажанні об’єднати частини України, а й у діях ― любові до ближнього, в об’єднанні зусиль. Волонтерська діяльність, самовідданість наших захисників та захисниць на фронті ― це також прояв соборності.
Нам треба святкувати цей день, як прояв тяглості поколінь та розуміння безперервності нашої визвольної боротьби ― від княжих часів до теперішніх днів. Мій улюблений вислів у Шевченка: «І мертвим, і живим, і ненародженим, землякам моїм в Україні й не в Україні». Це і є втіленням соборності наших поколінь, ― підсумовує Геннадій Іванущенко.
