Повномасштабне вторгнення застало багатьох людей зненацька. Не всі були готові до оборони свого міста, але війна певною мірою показала, наскільки українці організовані та сміливі люди. Герой нашого нового інтерв'ю, задля власної безпеки, анонімно розповів про оборону Верхньої Сироватки від початку повномасштабного вторгнення. Це не хронологія подій, які відбувалися на Сумщині, а лише невелика частина спогадів, які вдалося закарбувати в пам'яті та світлинах. Переповідаємо історію одного з учасників тих подій.
Деморалізовані та виснажені росіяни
У перші дні повномасштабного вторгнення, коли російські війська їхали нашим селом, ми були шоковані від кількості їхньої техніки. Коли колона пересувалася, то її супроводжували цивільні машини, які мали попереджати про засідки.
Свої перші блок-пости росіяни зробили біля мостів. Як не дивно, але спочатку окупанти поводили себе адекватно: ходили селом, могли спокійно зайти до магазину, але не стріляли й не мародерили, безперешкодно пропускали людей, і з ними можна було навіть поговорити.
В один із перших днів я підходив до них і питав, для чого вони приїхали. Росіяни відповідали, що «нехай ваші президенти розбираються, ми лише військові й виконуємо наказ». Потім один з окупантів спитав, що взагалі відбувається в країні. Стало зрозуміло, що в них повністю відсутній доступ до будь-якої інформації.
Я розповів, що почалися бойові дії і є вбиті мирні мешканці. Це було якраз у ті дні, коли почали бомбити Охтирку й влучили в дитячий садок. Розповів їм, що з їхньої сторони вже є двохсоті. Говорив тоді: «Ви зайшли сюди хоч і мирно, але зараз вже вбиваєте звичайних людей». Росіяни були шоковані.
Спочатку в них було три блок-пости, потім із трьох вони перегрупувалися в один, а на п'ятий день взагалі все прибрали, і пішли в сторону Токарів. У зв'язку з тим, що в них закінчувалося пальне, харчові продукти та просто не було належного забезпечення – це їх сильно деморалізувало. Це була одна з основних причин виходу із села. Частина з них пішла в напрямку Токарів. Потім вони змінювали свої маршрути, пересувалися ближче до Бобрика та виходили на Тростянець.
Російську техніку лагодили та передавали місту
Коли окупанти заїжджали, ми звернули увагу, що в них є великі проблеми з технікою — вона постійно виходила з ладу. Після того як ворожа колона відходила, ми з друзями вранці вирішили поїхати по їхньому маршруту, бо розуміли, що десь стоятиме поламаний танк чи БМП. При виїзді з села, на узбіччі дороги, ми знайшли КамАЗ. Під'їхавши поближче, побачили, що місцеві вже зливали з нього соляру.
Про свої знахідки ми повідомляли друзям із Сум. Окрім КамАЗу стояли ще два російських танки, які, як виявилося згодом, зупинили об’єднані групи тероборони. За моєю інформацією хлопці зупинили два танки й дали можливість піти російським військовим за умови, що ті залишать зброю. Знаю, що один із них чинив опір, тож став двохсотим.
Це був лише початок, тож якоїсь чіткої координації дій взагалі не існувало, кожен намагався зробити свій внесок у боротьбі з ворогом. Коли ми тримали один із танків, то одні проїжджаючі повз хлопці кричали: «Паліть техніку!», інші кричали: «Тільки не паліть!», потім їхали ще одні: «Паліть російський танк!». Але здебільшого техніку ми просто виводили із ладу.
В інтернеті ширилась інформація, що для того, аби танк став несправним, треба засипати в його бак цукор. Це виявилось не кращим рішенням, оскільки в такому разі його з легкістю може підчепити інший танк і повезти.
Те саме з коктейлями Молотова: аби зупинити танк, має бути цілий залп коктейлів. На військовій техніці є спеціальна решітка, яка запобігає загорянню, тож коктейль не розбивається. Ще всередині знаходяться спеціальні системи пожежогасіння, тому, аби підпалити цілий танк, потрібно витратити багато ресурсів.
Але ми знайшли один дієвий метод, який підходив для нашої ситуації — розбити оптичні прилади й зробити танк фактично «сліпим». Коли ми були вже на танках, нам повідомили, що з Краснопілля виїхала колона російської техніки і рухається в нашу сторону. Один танк нам довелося підпалити, аби він не дістався ворогу, а другий завели й відправили на Суми.
Про покинуту російську техніку ми дізнавалися від місцевих жителів та розвідки. Потім вже ми повідомляли про її місцеперебування своїм друзям, де були механіки та інші спеціалісти з військової техніки. Наші хлопці їздили по інших селах Сумщини, аби відремонтувати та забрати її. Завдяки таким діям нам вдалося поповнити парк військової техніки в області.
Росіяни підпалили свій танк
В один із днів ми з товаришами знімали дорожні знаки в селі та побачили, як окупанти спалили свій же танк. Ми стояли на перехресті й помітили колону техніки, тож швидко застрибнули до магазину край дороги. Телефони одразу поставили в режим польоту та швидко кинули під лавку. На столі стояли пляшки від пива, ми взяли їх до рук і почали вдавати з себе місцевих пияк.
Вигляд у нас був звичайний, ми не носили форму чи автомати, аби зайвий раз не привертати до себе уваги. Декілька БТРів та російських танків зупинилися біля нас, вони чекали свій танк, який відставав від колони через несправність. Вже коли під'їхав ще один танк, колона виїхала за село, і там, власне, підпалила свій танк.
Бій з окупантами під Сироваткою
На початку березня, під Нижньою Сироваткою, місцева тероборона та росіяни зіштовхнулися в бою. Коли виходила колона російської техніки із Сироватки, наші хлопці зробили їм засідку, почався обстріл. Інша група почула постріли й також виїхала на цю колону. Росіяни їх обстріляли, але в хлопців не було місця для відходу. Усе відбувалося на емоціях та патріотизмі, з коктейлями Молотова в руках. Знаю, що з нашої сторони були двохсоті, але після цього бою росіяни розвернулись і пішли на вихід з України.
Від редакції: Про цей бій Суспільному розповідав командир групи розвідників Артур Назаров. Уже повертаючись в Суми, група, що рухалася на трьох цивільних позашляховиках, неподалік села Нижня Сироватка, зустрілася з броньованою колоною російських спецпризначенців. Зав’язався нерівний бій. «У першої машини, «Тайфуна-ВДВ», є станковий кулемет на башті й з цього кулемета почалася перша стрільба, і потім стрілкотня з автоматів, це люди, які сиділи на броні. Потім вони стріляли ще з підствольних гранатометів і було відстрелено два «Шмеля», — розповів про цей бій Артур Назаров.
Чати та взаємодопомога
Усі люди, що знаходилися в селі, спілкувалися між собою та допомагали одне одному. Головною задачею було забезпечити порядок, за яким ми й слідкували. З часом ворог почав мародерити, тож усі магазини довелося закрити. Торгівля проводилася з автомобілів, ми писали в чатах, коли привезуть хліб, який розносили також по домівках літніх людей.
Під час обстрілів в селі залишалося багато літніх людей, які не могли покинути свої домівки та евакуюватися. Вони потребували моральної підтримки, тож під час обстрілів вони мали сховатися у підвал та вчасно його покинути. Коли звучала повітряна тривога, ми говорили сусідам, щоб спускались у погріб, а коли був відбій — приходили та повідомляли, аби виходили з укриттів.
У місті та прилеглих селах сформувалося багато небайдужих груп. З часом ми налагодили з ними зв'язок: обмінювались інформацією про перебування та пересування ворога. Була спеціальна група, де люди повідомляли про російську техніку. Наприклад, писали, що йде колона: 5 танків, 1 САУ, 3 БМП. Вдень ми спали, а вночі чергували, аби повідомляти координати та кількість ворожої техніки.
Обстрілювали нас доволі часто, але ми найбільше боялись, аби не було окупації. В один із днів місцева ферма роздавала на вулиці м’ясо. Людей було чимало, а над нами постійно літав їхній «Орлан-10», який контролював скупчення людей. У той день було кілька прильотів, загинула одна людина.
Коли росіяни заходили в сусідні села, ми дізналися, що вони мають списки власників зброї. До прикладу, в Бобрик спочатку заходила розвідка і робила зачистки. До мирних мешканців висувалась вимога, аби вивішували білий прапор на ґанок та писали, що тут живуть мирні люди. Один будинок, де сиділи хлопці з ТрО, вони рознесли. Просто стали, влупили із БТР, а потім із гранатометів — і це ж явно була чиясь наводка.
Відстежували снаряди
Ми слідкували за тим, куди лупить техніка, а також відстежували, звідки окупанти стріляють. Ми відмічали на карті місця прильотів, збирали інформацію по селу, де не розірвалися снаряди. Коли вже російська техніка виїхала, то всю цю інформацію передали саперам, які розміновували територію.
По тому, як росіяни відійшли від нашого села, один із місцевих жителів повідомив нам, що в лісі залишилась їхня техніка. Приїхали сапери, ТрО, аби перевірити, чи вона не замінована. У техніці був пробитий маслофільтр, тож недовго думаючи, її відвезли на Суми для потреб українських військових.
Вистояли вперше, вистоїмо і вдруге
Я вважаю, що на росіян дуже вплинув психологічний тиск, бо дорогою, якою вони їхали, стояв російський спалений КамАЗ чи згорілий танк. От уявіть, вони в чужій країні та повсюди бачать свою побиту техніку. Коли до села зайшли росіяни, то питали: «А де у вас нацики?», «Та немає у нас нациків», – відповідаємо. «Та як немає? Ми їхали, а повсюди стоять наші спалені танки!»
Я вважаю, що якщо росіяни повторно вирішать заходити, то будуть використовувати усі можливі засоби обстрілів та залякувань. Вони рівнятимуть територію із землею. Уже не буде такого, що «мирних мешканців ми не чіпаємо». Їхня ціль – захопити територію, тож зачищатимуть все, що нестиме потенційну небезпеку. Але ми вистоїмо знову, як і на початку вторгнення, коли навіть не мали елементарної підготовки. Місцеві мешканці сильно згуртувались, аби перемогти та не допустити окупації села. Якщо окупанти вирішать зайти вдруге, то ми вибиватимемо їх зі своєї землі!
