З початком повномасштабного вторгнення росії на територію України 24 лютого, сумські історики, краєзнавці, митці розпочали дискусію щодо дерусифікації сумських топонімів. Так, своє бачення та пропозиції висловили В'ячеслав Артюх, кандидат історичних наук, краєзнавець Сергій П'ятаченко, письменник Владислав Івченко та інші сумчани. На платформі петицій мешканці міста запропонували понад 15 точкових змін, а коаліція громадських організацій Сумська платформа реформ звернулася до Сумської міської ради з пропозицією співпраці та долучення до обговорення експертів.
У цьому блозі Григорій Стариков, кандидат історичних наук, директор обласної Агенції регіонального розвитку, ділиться власним поглядом на суспільний запит щодо дерусифікації топонімів міста Суми.
Вади декомунізації
Свого часу початок декомунізації, а тепер дерусифікація, дещо нагадує один середньовічний жарт: якщо в полюванні на диявола орієнтуватись на такі його ознаки як роги, копита та хвіст, то в результаті впіймаємо корову. Тобто, починаючи важливу справу завжди краще більш-менш чітко уявляти суть питання та результат на який планується вийти.
Сьогодні ми говоримо не стільки про дерусифікацію, скільки про деколонізацію чи деімперіалізацію. Дерусифікувати треба саму росію. Однією з проблем декомунізації якраз і було те, що вона не ставила за мету деколонізацію. Тому і стояли пам'ятники Катерині II та Суворову, вулиці продовжували носити імена радянських генералів і маршалів, війська яких у свій час зґвалтували і обікрали пів Європи або космонавтки Терешкової, яка є депутатом госдуми в ерефії й демонструє відбірний маразм.
Також декомунізація використовувала недолугі компроміси щодо перейменувань вулиць на всілякі «квіткові», «абрикосові» і тому подібні. Криміналізація відповідальності за порушення декомунізаційних законів додатково створювала дурні прецеденти, коли застосовувати цю норму почали з безхатченків, а не з народних депутатів України типу Ківи чи Рабіновича.
Перейменування вулиць часто відбувались суто формально. Як наслідок - вулиці людей зі світовим ім'ям опинились на околицях міста в приватному секторі, який давно не пам'ятає асфальту (наприклад, Давида Бурлюка). І це в той час, як вулиця Горького залишилась без змін.
Певний час мали змогу спостерігати наївне гасло «Ніколи знову». Буцімто в ХХІ столітті вже неможливо вчинити геноцид. Хоча геноциди відбувались постійно в інших куточках світу: рохінджа, єзиди, курди. На жаль, ми були до цього дещо глухі. Навіть коли відбувались бомбардування росіянами Алеппо в Сирії (одне з найдавніших міст світу) в наших ефірах обговорювали рецепти салату Олів'є.
Тепер ми розуміємо, як потрібно, щоб про нас світ знав, співчував і допомагав, бо «Ніколи знову» - це шкідливий міф, бо завжди буде «Інколи знову»
Певна непослідовність декомунізації полягала також в небажанні деяких голів громад наражатись на критику під вибори, просто недостатньому рівні освіченості та обізнаності комісій з перейменування. Проте, всі ці негаразди - це наслідок дії, а не бездіяльності. Попри всі згадані моменти, декомунізація однозначно правильний і конче необхідний крок для того щоб Україна реально вже почала позбуватись мотлоху про братні народи, «Вєлікую пабєду 1941-1945», спільну віру тощо. Як і «ленінське танго» свого часу: крок назад і два кроки вперед.
Змарновані можливості 1990-х років
Часто можна почути нарікання, що от якби в 1990-ті роки Президентом України став В'ячеслав Чорновіл, то декомунізація відбулась значно раніше. Бути пророком минулого завжди зручно і бідкатись, що чогось не відбулось. Але відповідь проста: Чорновіл не став би Президентом. Люди підтримували ідею відновлення СРСР, наполегливо продовжували обирати комуністів в парламент, дивились російські канали й засуджували «чеченських сепаратистів», страхались НАТО тощо. У Верховній раді України комуністи спочатку мали ледь не конституційну більшість, потім - «золоту акцію», коли їхні голоси були потрібні, щоб прийняти той чи інший закон.
Справжня декомунізація має відбуватись разом з люстрацією. За тих умов подібне було неможливо. Потім в наш політичний простір увійшли Партія регіонів, ОПЗЖ та інші, які зусилля Віктора Ющенка намагались подати як «примхи схибленого на Бандері пасічника» і влаштовували справжні криваві бійки щодо перейменувань вулиць, встановлення чи не встановлення пам'ятників тощо.
Декомунізація поволі все-таки відбувалась в міру зміни поколінь. Але більш-менш системно вона стала можлива, коли росія війною на Донбасі та анексією Криму дала для цього законний привід.
Складність дерусифікації
Війною проти України і вчиненням геноцидних дій росія втратила частину своєї історії. Імідж однієї з країн-переможниць нацизму, засновниць ООН, гарантів світової безпеки, який вибудовувався десятиліттями, злитий і тепер росія - це держава-терорист, держава-злочинець, на політичне керівництво якої має очікувати Нюрнберг-2, з тією різницею, що тепер судитимуть росіян, в тому числі й німці.
Якщо у світовому контексті більш-менш все зрозуміло, то українська історія століттями насильно інкорпорувалась в російську. Росія намагалась привласнити якомога більше української історії аж від часів Київської Русі. Останню зокрема подавали, як «колиску трьох братніх народів», слова «Русь, руський, русич» банально вкрали і зробили синонімом «росіянина».
Державницький потенціал українців завжди був дуже високим. Протягом своєї історії український народ долучився до створення кількох імперій: Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР. Образно кажучи, «імперію під ключ - то до нас». Зокрема, саме українцям росія завдячує самим концептом «імперії», літературною мовою, боєздатною армією, державними управлінцями вищого рівня.
Проте, століттями нам талдичили, що «українці - бездержавна селянська нація», «село - колиска України», «нація гречкосіїв і мирних хліборобів»
Можливо, комусь подібне і лягало з теплом на душу, але нічого спільного до української історії це не має. Історично українці одна з найбільш урбанізованих і мілітаризованих націй Європи. Зокрема, Київську Русь вікінги так і називали: «Гардарика - країна міст». Фортеці та форпости України рясно вкривали всю територію як ефективні оборонні споруди проти кочових орд. Україну ще в часи козаччини Європа визнала своїм Муром (antemurale) від Великого степу. І це не те щоб я зараз зробив велике відкриття: доробок українських і західних істориків давно обґрунтував цю думку. Проблема в тому, що в наших шкільних підручниках з історії це ніяк не відображено. Тому, звичайні для історика речі можуть виглядати незвично і провокативною для загалу.
Отже, основна проблема в тому, що сьогодні ми маємо значною мірою підроблену і тісно переплетену з російською історію. І завдання стоїть таке, що прощаючись з імперією ми повинні забрати своє, а викидаючи нав'язаний російський мотлох, не позбутись потрібного.
Наприклад, Михайло Грушевський в 1924 році спеціально повернувся з Відня до Києва, щоб очолити створену під нього наукову установу в радянській Україні. В академічній боротьбі, яка сама по собі не є чимось ненормальним, він робив жорсткі нападки на Сергія Єфремова, Агатангела Кримського, Дмитра Багалія мимоволі допомагаючи формувати образ української науки, як «буржуазно-націоналістичної». Чи слід його розглядати, як радянського колаборанта? А так звана Директорія, куди входили зокрема Симон Петлюра та Володимир Винниченко, у тісній співпраці з радянською росією допомогла повалити режим гетьмана Скоропадського в 1918 р. То ж чи вважати їх також колаборантами? А сам Скоропадський, який видав грамоту про федерацію з «білою» росією, теж є колаборантом царської росії?
В усіх випадках відповідь - ні, всі ці діячі не є колаборантами і заслуговують на вшанування. Тому коли кажуть, що треба позбутись Репіна чи Гоголя, Тичини чи Хвильового працює цей самий принцип профанації і нерозуміння історичної специфіки.
Місцями доходить взагалі до маразму, коли любителі фен-шую, нумерології та діалогів «зі Всесвітом» пропонують то перевернути український прапор, то змінити слова гімну, то наваяти «великий герб»
Подібне говорить лише про низький рівень освіченості й незнання суті державних символів.
Але довгі дискусії, пояснення і громадські слухання дещо не на часі. Зараз, коли відкрите вікно можливостей і нема шаленої протидії політичних партій типу ОПЗЖ, важливо не змарнувати нагоду і викинути російське з міського простору. Оптимальним видається створення в обласному центрі й області робочих груп, які напрацюють як загальні принципи, так і конкретні пропозиції щодо дерусифікації, а органи місцевого самоврядування почнуть їх втілювати.
Від лірики до конкретики
Перейменування вулиць не повинно бути самоціллю, а має підпорядковуватись тому, як ми позиціонуємо місто Суми.
Якщо це місто на кордоні з країною-агресором, форпост, тоді має підкреслюватись мілітарний характер: вулиці полку «Азов», 93 бригади «Холодний Яр», бійців територіальної оборони, Маріупольська і т.п. Також тут потрібно згадати про історичні постаті, які свого часу прославили українську зброю, завдавши нищівної поразки росіянам і дотепер викликають в них роздратування: Петро Сагайдачний (пройшовся з козаками по Арбату), князь Костянтин Острожський (1514 р. під Оршею розгромив московитів, надовго відбивши бажання зазіхати на українські землі), Іван Виговський (1659 р. Конотопська битва).
Окремо слід сказати про постать князя Ієремії Вишневецького. Радянська версія «возз'єднання» зліпила з нього м'ясника, фанатично-істеричного ката стосовно повсталих козаків і селян Богдана Хмельницького. «Останній князь Русі» постать справді неоднозначна, але то тема окремої розмови. Для нас головне, що за життя він вправно воював з росіянами, вів проти них торгову експансію. Завдяки князю Ромни за 4 роки перетворились в найкрупніший на Задніпров'ї торгівельно-економічний центр. Населення Глинська було в чотири рази більше, ніж в радянський час і славилось своїми виробами з глини далеко за межами нашого краю. Хоча б за це Вишневецький заслуговує як мінімум на добру згадку.
Не можна не сказати й про гетьмана Івана Мазепу, якого росіяни й досі клянуть у своїй дрімучості та вважають «зрадником». Про нього написано достатньо, лише зазначу, що він був однією з найбільш яскравих постатей своєї епохи й великим українцем. Анафему йому проголошували у Глухові.
Цілком можливо було б зробити зворотню церемонію: в тій же церкві в Глухові визнати анафему незаконною, провести молебень пам'яті гетьмана та виголосити анафему Петру І, Кірілу та Путіну
Певної уваги заслуговують і діячі інших країн: Юзеф Пілсудський (воював проти росії, виступав за балто-чорноморський союз, який ми зараз реалізуємо), Вінстон Черчіль (прекрасно розгледів суть СРСР і Сталіна, проголосивши «холодну війну»), Борис Джонсон (майже реінкарнація Черчіля), Рональд Рейган (відкрито назвав СРСР «імперією зла» і відповідно поводився з ним), Джохар Дудаєв (справжній лідер чеченського народу) та інші.
Згадані прізвища, звісно, не є вичерпним переліком, радше спробою розширити поле дискусії щодо найменування вулиць, встановлення пам'ятників тощо.
Наступний варіант: Суми - як історико-культурний центр. В такому випадку повертаються історичні назви вулиць, додаються іменні видатних українських митців. Але тут варто бути свідомими того, що можуть виникати парадокси. Наприклад, планується перейменувати проспект Курський. Натомість вулиця Горького має історичну назву «Суджанська». Зараз це також місто в росії, а колись було сотенне містечко Сумського полку. Тому логіка перейменувань має бути пояснена, щоб не виникало маніпуляцій та перекручень.
Проте формальним перейменуванням вулиць процес дерусифікації не повинен обмежитись.
Якщо вулицю Горького перейменовуємо, наприклад, на вулицю Малевича, то відповідно дизайн табличок на домах, зупинок транспорту, вигляд будинку культури мають набути стилістики робіт Малевича
На цій вулиці тоді доречно мати відповідні мурали, фотозони, контактні скульптури, картинні галереї тощо. Логіка перейменувань вулиць повинна вкладатись в бачення образу міста.
Непопулярні думки
Володимир Винниченко закликав до «чесності з собою». Тепер настав час торкнутись речей, які мирно прижились в місті, але після Бучі, Бородянки й Маріуполя політкоректність зайва.
Вулиця Інтернаціоналістів в нашому місті присвячена радянським солдатам, які «виконували інтернаціональний долг» в Іспанії, В'єтнамі, країнах Африки, Афганістані, і тепер в Сирії. «Воїн-інтернаціоналіст» - ідеологічне кліше, яке прикриває загарбницькі прагнення СРСР і росії. По суті, це ті самі учасники «спецоперацій». Що стоїть за цим терміном і що пережили ті ж афганці чи сирійці, думаю, ми тепер розуміємо. Тому «інтернаціоналісти» мають піти, як з нашої землі або в землю, так і з табличок на домах.
Неоднозначні думки можна почути щодо Михайла Лушпи. Наприклад, можлива участь в репресивних заходах, руйнування історичних будівель. З іншого боку, він доклався до розбудови міста, надання йому того обличчя, яке ми знаємо. Змінивши призначення деяких церков міста на органний зал чи спортивний він по суті їх врятував. Сьогодні він має вихолощену нудну біографію і купу чуток. Нарешті є можливість зупинити холівари щодо його постаті й визначитись із його роллю для міста.
Меморіал вічної слави «Альоша» теж має цікаву історію. Культ «невідомого солдата» з'явився ще під час І світової війни і здобув широкої популярності після II світової. В СРСР він був запозичений і особливо активно насаджався Хрущовим, який хотів максимально зменшити вплив «маршалів Побєди»: Жукова, Конева, Рокосовського. З огляду на кількість українців, які воювали проти нацизму в складі як радянської армії, так і західних союзників, меморіал має повне право на існування в місті, хоч і потребує зміни концепції та оформлення.
Дитячий парк «Казка» має об'єкти, яких цілком можна позбутись: Ємєля, рєпка та інші нав'язані персонажі. Тоді постає закономірне питання щодо скульптури «Садко» на фонтані. Скульптури з дитячого парку не становлять ніякої цінності, тому їх легко замінити. Садко є персонажем новгородського цикла, але став візитівкою міста. Новгород тривалий час орієнтувався на торгівлю з європейськими країнами і не підкорювався московії. Його насильно приєднав Іван ІІІ і місто неодноразово зазнавало кривавих репресій. Якщо підійти з цієї точки зору, то Садко міг би стати символом новгородського біженця від московських кривавих самодурів.
Чому має піти Пушкін?
А от хто точно має піти з міського простору, то це плеяда російських митців. Пушкін, Достоєвський, Тургенєв, Горький та інші використовувались як інструменти русифікації. Саме через це від них і потрібно позбавитись. Тут нема нічого страшного, бо вони повернуться туди, де їм і місце - на книжкові полиці, і їм складуть компанію Шекспір, Сервантес, Камю та інші. Тому ті, хто щиро бажає долучитись до цивілізації та світової культури вільно можуть це зробити. Україна позбавляється маркерів колонізації, але зовсім не йдеться про те, щоб палити книжки, як у свій час нацисти, чи саджати в табори за їхнє читання, як в СРСР.
Ще один цікавий аспект: мав піти Пушкін, але першим пішов гусар.
Тут залишається щиро сподіватись, що акція з демонтажем гусара є не виявом місцевих політичних розборок, а усвідомленим кроком, який ґрунтується на доброму розумінні місцевої історії
Тому залишається чекати від ініціаторів акції наполегливих дій щодо зміни герба міста з трьох сумок, який накинутий в часи Катерини ІІ, і не має нічого спільного з символікою Сумського полку, а також пильнуванням, щоб день міста відбувався не 2 вересня, що є радянською підміною так званими «днями визволення» справжніх дат заснування міст, і багато інших грамотних ініціатив.
Насамкінець - що робити з демонтованими речами? Однотипні речі, звісно, утилізувати, а характерні оптимально зберегти, якщо не в спеціальному музеї, то хоча б в окремих залах діючих музеїв. Проте в місті, справді, міг би постати музей чи культурний простір з назвою на кшталт «топографія терору», «тоталітарна доба» чи якось інакше. Найгірше, що можна зробити, це вдавати, що якоїсь сторінки історії не існувало. Кожен народ має право як на героїв, так і негідників, але їх історії потрібно розповідати й розповідати з розумінням. В нашому випадку йдеться ще й про державу-терориста, а ворога тим більше треба знати.
Якщо ви хочете поділитися власним поглядом на дерусифікацію топонімів у Сумах у форматі блогу, напишіть нам на post@cukr.city