📷 Ховають хліб до морозильної камери, аби не ходити зайвий раз до магазину. Репортаж із Писарівки та Хотіні

«Оце мені сімдесят два роки, а вигляд маю на всі дев'яносто»

photo_2022-11-08_15-54-01
Фото: Юрій Волк

Суботній осінній ранок. Один із тих небагатьох днів, коли російські військові не обстрілюють Хотіньську громаду. Заїжджаючи в мальовниче село, ми фактично не зустрічаємо людей. Це й не дивно, адже Хотінь знаходяться менше ніж за 20 кілометрів від кордону. Біля будинків місцевих майорять синьо-жовті прапори, і це вселяє надію, що люди тут вірять в українських захисників.

Холодне повітря пробивається крізь кілька шарів одягу. Наша перша зупинка — магазин обабіч дороги. Зазвичай біля таких місць вирує життя, але зараз тут неабияк тихо. Прямісінько біля входу зустрічаємо жінку, яка чимчикує до свого велосипеда. В її руках дві буханки хліба, які вона обережно кладе до кошика.

— Ми сидимо в погребах, коли по нам гниздять росіяни, — починає свою розповідь місцева жителька. — Багато людей у селі залишилося. Такі, як я, наприклад, бо куди їхати, якщо господарство все тут залишиться, кому його доглядати? У нас тут дуже страшно, ми вже готові померти, — зітхаючи промовляє вона.

– Коли нещодавно гатили Писарівку, чутно було аж сюди. Коли притихло, сказала чоловіку, що схожу на сусідню вулицю за граблями. Я тільки-но вийшла, а росіяни почали стріляти. Вскочила до хати, сіла, як біжить мій чоловік, ледь встиг сховатися.

Наша автівка рухається слідом за місцевою жителькою. Вона водить руками та показує нам наслідки російських обстрілів. На вулиці — ані душі. Ми бачимо зруйновані будинки, побиті паркани та покоцані вікна.

— На ту сторону впало близько восьми штук, — вигукує жінка. — Тиждень тому нас обстрілювали. Летіли снаряди через верх і аж на сусідню вулицю. На деяких городах є величезні вирви. Як встигнеш, то ховаєшся кудись, а як ні, можеш і поранення отримати. Найстрашніше, що вони стріляють з усіх сторін, — далі веде оповідь місцева жителька. — Росіяни не дивляться, що тут старенькі люди. Ми в такому місці живемо, що вони щоразу будуть наводити страху.

– У моїй хаті, після останнього обстрілу, посипалася стеля. Оце мені сімдесят два роки, а вигляд маю на всі дев'яносто. Я змучена, не сплю ночами, бо сну немає. І в кого не спитаєте – у всіх такий стан, – ділиться переживаннями жінка.

Вулиця, якою ми крокуємо, навіює смуток. Деякі будинки стоять спустошеними, хоча нещодавно там вирувало життя. Люди виїжджають у безпечніші місця. Залишаються фактично ті, кому нікуди подітися.

Писарівку від кордону з Росією відділяє декілька кілометрів. Обстрілюють це село ледь не щодня, як і Сумщину в цілому. Інколи снаряди падають серед полів, а часом прилітають в магазини чи подвір'я мирних мешканців. Люди не знають, куди їхати, бо впевнені, що від цих обстрілів нікуди не втечеш.

— Коли наше село обстрілювали, то пекло, що тут робилося. Дуже страшно було, хоч і в погребі сиділи, все одно страшно. Коли чую, щось летить. Я одразу вискочила та швидко загнала кіз у двір. Уламками могло побити домашню худобу, — розповідає нам одна з місцевих жительок.

— На початку ж як було: стріляють і стріляють, а зараз щоразу пересмикує від будь-якого звуку. Тут немає сповіщень про тривогу, тож мені одразу онука телефонує: «Дідусю, тривога, ховайтеся». Бо в мене телефон простенький, без інтернету, — ділиться чоловік.

Домашні тварини, які живуть у прикордонних селах, також відчувають небезпеку, говорять місцеві. Наприклад собаки перед обстрілами починають сильно гавкати чи рити яму.

Місцева бібліотека в селі Писарівка також постраждала від ворожих обстрілів. Розбите вікно, крізь яке видніються обкладинки книжок. Неподалік від бібліотеки, де живуть мирні люди, падали російські снаряди та руйнували цивільну інфраструктуру.

Ольга Петрівна живе разом із чоловіком у будинку, куди нещодавно влетів ворожий снаряд. Говорить, що купили будинок дев'ять років тому. Коли був обстріл, швидко забігли в погріб, аби сховатися.

— Чоловік вийшов на подвір'я, а потім як заскакує і кричить: «Бігом бомблять, бігом у підвал». Ми забігли туди, але з годину чули, як стріляють. А тоді останній раз як гупнуло, підвал почав дрижати. Тоді вийшли, хата ціла, а забору немає, і всюди скло лежить розбите. Приземлився снаряд за нашим подвір'ям. Вирва була вище коліна. Але я вже казала, що слава Богу, що біля нашого двору прилетіла, а не до двору сусідки, бо її б хати не було, — говорить пані Ольга.

Чоловік пані Ольги самостійно вставляє скло та латає посічені рами. Деякі вікна вже вдалося полагодити. Пара ділиться, що окрім місцевої влади, допомагали також небайдужі люди, які принесли скло та потрібні будівельні матеріали.

— У сусідський будинок також було влучання — тепер в їхньому заборі дірка. У ще однієї сусідки вікно вилетіло та стіл пробило. На городах у людей глибокі вирви, так і живемо.

Люди, що живуть в прикордонних селах, намагаються не виходити зайвий раз із дому. До магазину майже не ходять, а коли привозять хліб, то купують багато буханок, які кладуть до морозильної камери. Так і живуть, із запасами.

Прикордонні громади на Сумщині майже щодня страждають від російських обстрілів. Місцеві, які не виїхали та залишилися в селі, живуть в постійному страху. Дехто з них готовий до того, що будь-якої миті в їхню домівку може влучити снаряд.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.