Уже півтора десятиліття пишу статті про результати року для міста, але ще ніколи раніше (сподіваюся, що в майбутньому теж такого більше не буде), Суми не були так близько до того, що підводити риску не було кому і не було під чим. Та обійшлося.
Вірніше не обійшлось, а Суми врятували героїзм та везіння. Можна дискутувати про пропорції, чого було більше, а чого менше, але факт, що ані без героїзму, ані без везіння місто не встояло б перед навалою русні (слово Росія та похідні від нього я вживатиму тільки після того, коли агресор буде покараний, окуповані землі повернути, а призначені репарації виплачені. Як розповідають знайомі, на фронті для позначення ворога вживається слово «підори», але ми ж з вами в тилу, тому обмежимося «руснею»). Окрім головного підсумку пропоную згадати про головні відкриття року, що минає, для міста.
Сумська січ
Виникнення сумської тероборони — не тієї, що на папері, а тієї що на блокпостах — несподіваний доказ того, що не дивлячись на сотні років імперської окупації, місто зберегло козацькі традиції. Створене козаками-переселенцями, як форпост цивілізації на межі з буремним степовим світом, Суми потім увібралися в шати провінційного імперського містечка і перебували в цьому коматозному стані сотні років. Аж ось, коли знадобилося, Суми знову згадали про своє козацьке коріння.
Ящики пляшок з саморобної запальної суміші, наварені з арматури шипи й з рейок протитанкові їжаки, мішки з піском, барикади з шин. Буквально за кілька днів Суми перетворилися на справжню Січ. Схиблені радянською пропагандою (див. «Велике прибирання») можуть щось бовкнути про «Край партизанської слави» та Сидора Ковпака, але нагадую, що радянський партизанський рух був інспірований і контролювався з Москви, то те, що відбувалось у Сумах після початку повномасштабного вторгнення, це козаччина чистої води.
Що особливо важливо, в умовах нехай і часткового, але оточення, коли навколо міста вешталися сотенні колони руснявої військової техніки, ставати до лав тероборони означало ставити на кін своє життя, бо сумнівів в тому, що ворог буде жорстоким з тим, хто чинитиме спротив, не було. Але сотні й тисячі сумчан пішли до тероборони, не дивлячись на весь можливий ризик опинитися сам на сам з руснявою військовою та репресивною машиною. Ця готовність великої кількості сумчан боронити свою країну і своє місто стала для мене захопливим відкриттям (див. «Любити Суми»). І саме ці саморобне і самоорганізоване військо стало головним оберегом міста аж до того моменту, коли ЗСУ змусило русню забратися геть з області.
Вата-free
Про те, що частина містян мала політичні погляди в діапазоні, що називається «ватним», знали усі. Про це свідчили результати виборів, де прорусняві політичні сили регулярно показували пристойні, вірніше ганебні для міста, результати. Про це говорив і той факт, що більшість сумчан, з тих, хто ходить до храмів, спокійно ходила в московські. Але навіть в перші дні повномасштабного вторгнення, в умовах паралічу влади (див. «Влада на вихід») і розгубленості суспільства, критичної маси «ватників» не вистачило для жодних помітних дій.
Ніхто не зустрічав квітами вікопомну колону руснявої техніки від «Хімпрому» і до Майдану, ніхто не спробував вивісити русняві триколори чи закликати до співробітництва з окупантами
Якщо в кого такі думки та бажання і були, то люди не наважилися не те щоб переходити до дій, а навіть висловлювати їх публічно. При цьому, звісно, я розумію, що у випадку окупації колаборанти б знайшлись, а прізвище можливих гауляйтерів легко може назвати кожен. Сподіваюся, що ці персонажі відправляться на політичний смітник і більше не з’являтимуться на передвиборчих плакатах.
Влада на вихід
Перші тижні після 24 лютого продемонстрували те, про що багато хто здогадувався: місцева влада настільки мало дотична до життя міста, що зникни вона, ніхто і не помітить. Філософ Василь Розанов, коли описував події 1917-го року написав, що «Русь сліняла в два дня». Сумській владі, щоб злиняти вистачило кількох годин. Пам’ятаю, як вже по обіді 24 ішов центром міста і бачив спустілі будівлі СБУ, прокуратури, УВС, а також облдержадміністрації з мерією.
Про настільки стрімке обезвладення я читав лише в книгах про Визвольні змагання. Так-так, я знаю, що це була не ганебна втеча, а хитрий маневр і виконання наказів, та все ж осад залишився. Якщо голова адміністрації, не з Сум, але все ж виходив на зв’язок з відеозверненнями, то міський голова так глибоко заліг на дно, що сумчани цілком могли забути, як він виглядає і чи взагалі існує. Звісно, пізніше виявилося, що всі власники корочок та посад провели ті тижні не в панічному екзилі, а в відчайдушній борні з місто і країну, взагалі на них все і трималось, але тут дозвольте мені в це не повірити.
Та головне, що втративши всю можливу владу, Суми продовжили собі жити далі, наче й нічого і не помітивши
Місто не занурилося в анархію та безлад (див. «Внутрішня Європа»), всі, хто міг — працювали (дякую комунальникам і приватному бізнесу), життя тривало, навіть сонце не призупинило свій біг. Не те щоб я був анархістом, але остаточно переконався, що владна машина у Сумах (по всій країні теж) роздута і має великі можливості для всебічного скорочення. Бо для чого платити за те, без чого і так все добре.
Внутрішня Європа
У ситуації безвладдя, коли на вулицях не видно поліції, окремі особи можуть спробувати скористатися моментом. Згадаємо протести в Казахстані, де справа швидко дійшла до пограбувань і безладу. Так от в Сумах нічого такого не відбулося. Ніхто не намагався грабувати крамниці чи банки, ніхто не захоплював заміські маєтки. Навіть у нескінченних чергах за паливом, містяни не забували про ввічливість. Виявилося, що порядок в місті тримається не скільки завдяки силам правопорядку, скільки завдяки свідомому вибору сумчан.
Навіть пізніше, коли в місті видали зброю, видали досить хаотично (згадуєте дядька на велосипеді, який віз на багажнику одразу кілька «калашів»?), Суми не перетворилися на Дикий Захід з автоматами замість кольтів. Тоді доводилося чути багато невтішних прогнозів стосовно того, що от зараз почнеться, але нічого не почалося. Якісь інциденти зі зброєю були, але цілком у межах норми. Так, не треба відкидати вплив на підтримання порядку розгалуженої системи блокпостів та комендантської години, але в цілому можна стверджувати, що місто показало свою дорослість.
Цінуємо звичне
Ті, хто пережив у Сумах весну 2022-го, мають добре пам’ятати, як потроху відновлювалося в місті нормальне життя. На прилавках знову з’явилася ковбаса! Русню відігнали й в Сумах більше не чутно канонади. Комендантська година почала зменшуватися. Перший громадський транспорт на маршрутах. У крамницях знову з’явилися фрукти. Почали їздити ліфти. Перший поїзд на Київ. Запрацювали кінотеатри. Книгарні. Усе те, що раніше сприймалось, як даність, чого раніше просто не помічали, є і є, після тижнів та місяців відсутності сприймалось, як диво і свято. Пам’ятаю, як одного дня на заправці мені дозволили залити бак до повного. Це ж було справжнє щастя!
Шрами міста
Хоча Суми, на відміну від сусідніх Харкова чи Чернігова, Охтирки чи Тростянці, постраждали від русні значно менше, але зовсім безслідно вторгнення не пройшло. По-перше, пам’ятаємо будинок на Веретинівці й вулицю на Роменці, які русня знищила нахабно і жорстоко. Там не було жодних військових об’єктів, просто ворог міг скинути на беззахисне місто бомбу чи ракету, і зробив це, вбивши мирних людей, дорослих та дітей.
Окремо треба згадати про могили загиблих воїнів. Місця на Алеї героїв Петропавлівського цвинтаря, де ховали героїв з 2014-го року, вистачило усього лише на кілька місяців. Далі довелося започатковувати нову Алею героїв вже на Баранівці. Зараз сумській владі треба подумати про вшанування пам’яті жертв цієї війни у загальноміському масштабі. Наступні покоління сумчан мають пам’ятати, хто атакував їх місто і жорстоко вбивав його жителів, у боротьбі з ким загинули десятки сумчан. Логічним видається поєднати процес вшанування загиблих з прибиранням останніх послідів імперської пропаганди (див. «Велике прибирання»).
Суми без людей
Кілька тижнів у березні в місті цілком можна було б знімати якесь постапокаліптичне кіно, бо кількість жителів в Сумах драматично зменшилася. Кілька хвиль виїздів перетворилися у справжні цунамі під час «зелених» коридорів, коли місто одночасно залишали тисячі, а може і десятки тисяч людей. Пам’ятаю стоянку біля свого будинку, завжди заповнену по вінця, де залишалося лише одне авто і те, мабуть, лише тому, що не на ходу. Кілька сусідів, що залишалися на весь спорожнілий під’їзд, сприймались як родичі.
Паралельно зі знелюдненням тривав процес і зміни статево-вікової структури суспільства. У Сумах банально стало мало дітей. Когось вивезли, а хтось сидів по домах і не виходив на вулицю, чому сприяли й погода, і загальний настрій тих днів. На районі здебільшого зустрічалися пенсіонери та хлопці з автоматами. Коли бачив дитину, то це було святом. Ситуація почала змінюватися ближче до квітня, коли сумчани почали повертатися до міста. Але й досі цей процес далекий від закінчення і навряд чи повернуться усі (див. «Що далі»).
Велике прибирання
Повномасштабне вторгнення русні для багатьох стало переламним моментом у свідомості. Хтось перейшов на українську, хтось став намагатися триматися подалі від руснявої культури. Якщо до 24-го лютого багато людей у Сумах готові були повторювати заклинання про «подвіг дєдов» чи «борьбу за фашизмом», то після Бучі чи Маріуполя стало зрозуміло, що то за подвиги, з чим і як боролися герої радянської пропаганди. Цей зсув у свідомості був настільки потужним, що навіть міська влада змушена була діяти.
Узялися нарешті перейменовувати назви вулиць, пов’язані з імперським минулим. Але й тут міськрада примудрилася зганьбитися, спробувавши відкласти перейменування на після війни. У майже щодня обстрілюваному Білопіллі чи понівеченому окупацією Ізюмі перейменовували одразу, а в Сумах вирішили почекати, чим закінчиться. Добре, що обурення громади примусило депутатів схаменутися й увести рішення про перейменування в дію.
Але окрім вулиць залишаються ще більш красномовні сліди імперської присутності. Найганебнішим є пам’ятник так званому Альоші, радянському солдату, який замахується на місто мечем. Такими Альошами імперія мітила підвладну територію так само як це роблять собаки.
І поки Альоша, оточений радянською зброєю і символами, височіє у Сумах, це означає, що місто так і не перегорнуло підімперську сторінку своєї історії. Саме зараз час це зробити
Найпомітнішим меморіалом Сум має бути не пам’ятник радянським загарбникам (для людей, які досі в радянському історичному болоті нагадую, що Червона армія, як і вермахт, не звільняла Суми, а окупувала. Спочатку під час Визвольних змагань, а потім під час Другої світової війни), а сумчанам, які загинули в боротьбі з руснявою навалою. Сподіваюся, що у громади вистачить характеру, щоб примусити міську владу остаточно прибратися у Сумах.
Внутрішнє світло русняфобії
Влітку настав такий момент, коли війна, здавалося б, відступила далеко від Сум. Бої точилися за сотні кілометрів, обстріли зачіпали лише прикордонні села, в місті майже повністю відновилося мирне життя, навіть почали офіційно продавати алкоголь. Лише регулярні похорони загиблих захисників нагадували, що війна триває. Усі розуміли мерзенну суть русні, і те, що отримавши по пиці на полі бою, сусіди спробують влаштувати хоча б якусь шкоду. Здавалося, що спробують вдарити по газу, знайомі встановлювали твердопаливні котли й закупали дрова. Але русня вдарила по електриці й Суми, як і більшість українських міст, занурились у пітьму.
Торохтіння генераторів, мигкотіння свічок і лед-стрічок, інвертори, випрямлячі, накопичувачі, телефон надійного електрика на вагу золота. Енергетики знову, як і навесні, творили дива, місто напружилось і пристосувалося. Хтось став більше читати, хтось дивитися кіно, а хтось зайнявся з собою, бо коли ще не пострибати з гантелями чи не посидіти в асанах, як у темряві. Усі ці спроби зробити нам блекаут призвели не до того, що ми всі різко схотіли здатись, а до того, що кожного вимкнення електрики ми розуміємо, що наша русняфобія недостатня.
Що далі?
Не дивлячись на в цілому оптимістичний тон цієї статті, маю сказати, що поки що майбутнє Сум у тривожному тумані війни. Так, місто постраждало значно менше за сусідів у сенсі інфраструктури, але лише нею економіка не вичерпується. Уже зараз спостерігаємо тривожні тенденції міграції середнього і великого бізнесу на захід. Бо мало кому хочеться робити серйозні капіталовкладення за тридцять кілометрів від кордону з психопатами. Сумська промисловість і так переживала складні часи, а війна лише посилила проблеми.
Нинішні відключення електрики теж не сприяють економічному зростанню
Ще одним болючим ударом для міста став виїзд кількох тисяч іноземних студентів, які вчились у сумських вишах. Без іноземців фактично обвалився ринок оренди житла, а це, відповідно, вплине і на продаж нових квартир. Іноземні студенти забезпечували не тільки доходи вишам, але й були драйверами зростання для економіки всього міста. Коли вони повернуться і чи повернуться взагалі, невідомо.
Так само як і іноземці, з міста поїхали десятки тисяч сумчан. Подібної депопуляції місто в своїй історії ще не знало. Тобто Суми вже багато років втрачали населення, яке переїздило здебільшого до Києва. Але навесні цього року місто виконало план переїздів на десятиліття вперед. Треба розуміти, що вагома частина тих, хто поїхав, вже не повернеться, бо зможуть влаштуватися в новому житті, у нових містах і країнах. І відсоток «залишенців» буде залежати від того, чим закінчиться ця війна.
Якщо відбудеться заморожування конфлікту, якщо за тридцять кілометрів від міста будуть і далі маячити ворожі орди, це буде смертним вироком для Сум, яким залишатиметься лише жевріти. То Суми (як і вся Україна, але Суми особливо) зацікавлені не просто у перемозі, а у такій перемозі, щоб руснява імперія припинила своє існування. Бо це єдиний варіант, коли в міста залишиться перспектива. І цей варіант зараз не виглядає дуже вже фантастичним. Кінець кінцем, Суми встояли, чому б руснявій імперії не лягти?
Любити Суми
Цей останній пункт підсумків буде дуже суб’єктивним. У ньому я буду говорити про власні відчуття та хвилювання. Так от, особистим підсумком цього року для мене стало те, що я недостатньо вірив у своє місто, за лісом його недоліків не бачив гори його переваг. Я занадто критично ставився і до міста, і до містян, то все, що відбулось у Сумах в цьому році, стало для мене несподіваним і приємним сюрпризом. Багато знайомих, які побували за кордоном і стикнулися з тамтешніми бюрократією, правилами, умовами, відкрили для себе, що життя в Сумах у частині аспектів може бути зручнішим та кращим. Суми, можливо, це ще не нагорода, але й вже точно не покарання. Суми варті того, щоб їх любити, і віддячать тим, хто буде тут жити. Схоже на тост. А ні, це дійсно тост. П’ю за вас, дорогі сумчани.
