Музичний інструмент Тараса Шевченка, який реставрував дід виконавиці ONUKA, чумацький віз, викуплений у нащадка того, хто його змайстрував, найстаріший тканий рушник, оригінальні художні твори та прапор, який у середині 19 століття під час урочистостей носили перед собою булочники Лебедина.
Цукр звернувся до понад десятка музеїв області з пропозицією розповісти, які унікальні експонати зберігаються у їх фондах. Проте через воєнний стан на пропозицію відгукнулися лише чотири з них. Тож про унікальні експонати, що зберігаються у Роменському, Охтирському, Лебединському та Кролевецькому музеях — розповідаємо далі.
Чумацька мажа
Мажа — великий віз спеціальної конструкції, пристосований до бездоріжжя, степових пісків і великої спеки. Вони виготовлялися виключно з міцної деревини й скріплювалися дерев’яними шпильками замість цвяхів.
Мажу, що знаходиться у Роменському краєзнавчому музеї, 13 вересня 1925 року на ярмарку в Ромнах власним коштом придбали музейні працівники. Її продавець — нащадок Микити Скляра — майстра із села Лучка, що нині відноситься до Липоводолинської територіальної громади. Виготовлена вона була наприкінці 18 — на початку 19 століття.
Висота мажі — 1.5 метра, довжина — 2.5 метра. Вважається, що нею можна було перевозити вантажі вагою до 60 пудів. Зауважуючи, що за старими мірами один пуд дорівнював 16.38 кілограмі, то це близько 980 кілограмів. Ярмо мажі з Роменського музею прикрашене вирізьбленими візерунками-оберегами, що свідчить, що була вона не з найдешевших, бо прикрашати свій транспорт могли собі дозволити лише заможні чумаки.
Шевченківський торбан
Торбан або панська кобза — струнний щипковий інструмент, що за будовою нагадує кобзу. Торбан, що знаходиться у Роменському краєзнавчому музеї, належав Тарасові Шевченку. За однією з версій, він купив його чи отримав у подарунок від лікаря Сербіновича із Воронезької губернії. На цьому інструменті ніби-то грав дід останнього.
За іншою версією, під час відвідин Іллінського ярмарку Тарас Шевченко зустрів невідомого кобзаря. Той розповів, що його сімейну реліквію — торбан, історія якого ведеться ще від козацького полковника Максима Кривоноса — роменський поміщик Маркевич відібрав за бунтарські пісні.
Тарас Шевченко вирішив відновити справедливість і заручившись підтримкою іншого місцевого поміщика Григорія Вашкевича, поїхав до кривдника. Маркевич спершу просив за торбан великі гроші, але дізнавшись, що перед ним сам Шевченко, віддав його за автограф поета в альбомі його доньки. Інструмент був у поганому стані, тож Шевченко віддав його на ремонт київському майстрові. Законного власника після ремонту він так і не відшукав, тому торбан забрав із собою до Петербурга.
Після смерті Шевченка, інструмент перейшов до того ж поміщика Вашкевича, який став збирачем шевченківської спадщини у Петербурзі, у 1918 році його передали до Шумська, а далі — роменському кобзареві Мусію Олексієнку, у якого 14 квітня 1935 року музей і викупив цей інструмент.
Ще один цікавий факт: у 1986-1988 роках Шевченківський торбан реставрував чернігівський майстер Олександр Шльончик — дід української виконавиці Наталії Жижченко, більш відомої як ONUKA.
Барельєф «Козак бандурист»
Унікальний зразок різьбленого виробу «Козак бандурист» також внесений до Державного реєстру національного культурного надбання та належить до колекції Охтирського краєзнавчого музею. Барельєф зроблений у 1902 році на горіховій деревині видатним українським різьбярем, народним майстром художньої обробки дерева, меблярем та скульптором з Полтавщини Прокопом Юхименком.
Сюжет для своєї роботи він «запозичив» у видатного маляра, графіка, етнографа, архітектора, педагога та засновника Миргородського краєзнавчого музею Опанаса Сластіона. Свій барельєф Юхименко виконав за мотивами його малюнку 1897 року, який також називався «Козак бандурист».
Цеховий прапор булочників Лебедина
Цеховий прапор або корогва, хоругов, під час урочистих зібрань виносили перед собою ремісничі об’єднання. Зазвичай такий прапор шився із дорогої кольорової тканини й мав зображення знарядь праці чи виробів, які виготовляли ремісники, що його несли.
Цеховий прапор Лебединського цеху булочників виготовлений з червоної тканини й знизу прикрашений довгою бахромою. На ньому добре видно сліди багаторазових ремонтів: підклеювань, штопань та зашивань різного ґатунку.
На його лицьовій стороні олійними фарбами зображений Ісус Христос за столом з апостолами, перед ними — хліб на блюді. Над картиною — імператорська корона та надпис «А ІІ». Нижче, на синьому фоні жовтими літерами зроблено напис, який свідчить, що прапор виготовлений 11 квітня 1856 року. На звороті прапора, в центрі — герб Лебедина. Під ним — хлібина та переплетені між собою бублики.
Картина «Козак Мамай»
Картина невідомого автора «Козак Мамай», написана наприкінці 19 століття у техніці станкового живопису, належить до золотого фонду культурних скарбів українського народу, як символ національної самобутності. Сьогодні вона входить до колекції Охтирського міського краєзнавчого музею та внесена до Державного реєстру національного культурного надбання.
В Україні «Козак Мамай» — популярний твір, який є своєрідною візитівкою українського давнього мистецтва. Картина неодноразово ставала предметом уваги українських і закордонних істориків, мистецтвознавців, етнографів, музейників, адже її сюжет не повторюється у мистецтві жодних інших європейських народів.
До образу Козака Мамая протягом 19-20 століть зверталися також професійні художники, серед яких Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, Сергій Васильківський, Георгій Нарбут, Давид Бурлюк, Валентин Задорожній, Феодосій Гуменюк, Олександр Бородай та інші.
Кобза з автографом Никанора Онацького
У колекції Лебединського міського краєзнавчого музею зберігається кобза, або ж бандура, з малюнком та автографом вірша українського митця та організатора Сумського художнього музею Никанора Онацького.
Вважається, що інструмент належав товаришеві Никанора Онацького — учителю із села Беєве Леоніду Рогальському, який підтримував тісний зв'язок з Онацьким як організатор і очільник лебединської «Просвіти». На жаль, через тривале неохайне використання, інструмент знаходиться у неробочому стані. З необхідних 25 струн він має 20, а один з дерев’яних кілочків для натягування струн — зламаний.
На верхній деці кобзи легкими штрихами намальоване одиноке дерево, під ним — вірш. Проте через втрату невеликої частини шпону верхньої деки, їх фрагменти також втрачені. У кожному рядку вірша не вистачає від однієї літери до цілого слова. Повний текст вірша відомий завдяки краєзнавцеві Борису Ткаченку, який опублікував його у 1970 році ще до пошкодження кобзи.
Під віршем на кобзі стоїть характерний підпис, який часто зустрічається на картинах та рукописах митця, де літера імені «Никанор» переплетена у вигляді монограми чи вензеля з першою літерою прізвища «Онацький».
Найстаріший кролевецький рушник
Найстаріший кролевецький рушник з витканою датою «1838» знаходиться у колекції Кролевецького краєзнавчого музею. Він є рідкісним ще й через те, що виконаний унікальною для старих рушників технікою двостороннього малюнку, яку називали «під парки». З кінця 19 століття така техніка майже не застосовувалася, а рушники стали однобічними.
На білому фоні рушника червоними нитками зображені орли з опущеними крилами, які до сьогодні викликають багато дискусій серед краєзнавців. Одні пов’язують появу орлів на тканих полотнах із попередньою приналежністю Кролевецького повіту до Чернігівської губернії, на гербі якої були орли. Другі говорять, що таким чином майстриня засвідчувала свою грамотність і розуміння у царських грошах, які «ходили» і в Кролевці.
Інші тлумачить цих орлів як синтез зображень російського державного й візантійського церковного орла, що символізувало взаємопроникнення світського й духовного життя в ужиткові речі. Дехто переконаний, що ці орли «перелетіли» на рушники як символи архієрейських відправ, які використовувалися під час літургії, і нічого спільного з російським гербом не мають.
Деякі пересічні кролевчани мають свою думку. Вони вважають, що символічні весільно-обрядові обереги набули форми орлів через поєднання чоловічого і жіночого начал — таке собі специфічне кролевецьке «Їнь» та «Ян». Неодноразові спроби дослідити розвиток ткацтва на Кролевеччині зіштовхувалися з браком археологічного матеріалу. Наразі найдавнішим свідченням про розвиток тут цього ремесла є знайдена під час розкопок на лівому березі річки Реть (нині — один з мікрорайонів Кролевця) напівземлянка ранньослов’янського часу 5-7 століття, у якій були прясла.
Оригінал літографії Олекси Грищенка
Кольорова літографія «Біля Атен» — робота відомого художника, уродженця міста Кролевця, Олекси Грищенка входила до серії з шести літографій і була виконана під його наглядом у 1974 — 1975 роках в одній з найбільших Паризьких фірм. Кожна з літографій була пронумерована і підписана власноруч автором.
Кількість накладу — 200 серій. Більшість з нього розійшлося у Франції, Німеччині, Канаді. Решту — три десятки серій, отримала Фундація Грищенка в Нью-Йорку. У Кролевецькому музеї знаходиться літографія №166/200. Її оригінальність також засвідчує водяний знак «ARCHES FRANCE» у правому нижньому куті.
Олексу Грищенка вважають другим після Олександра Архипенка видатним українським митцем. Він мав великий авторитет у мистецькому світі й отримав пропозицію стати куратором або директором Третьяковської галереї. У часи Української революції Грищенко емігрував, і в 1921 році оселився у Франції. У Парижі став відомим під прізвиськом «український розбійник», а першим на його творчість звернув увагу Фернан Леже.
Живопис Грищенка зберігається у найвідоміших колекціях світу, зокрема у Паризькому музеї національного сучасного мистецтва, у фундації Бернеса у Філадельфії (США), колекції Керрігана в Нью-Йорку, Королівських музеях у Брюсселі та Копенгагені, Третяковській галереї в Москві, Монреальському музеї Канади тощо. У 2004 році його архів та унікальну колекцію з 67 картин, згідно з заповітом митця, повернули в Україну — до Національного художнього музею у Києві.
