Півтори години ранкової дороги і я дістаюся Охтирки. О восьмій вона ще геть не готова до гостей: на вулиці — мінус чотири, з людей — хіба охоронець на вокзалі. Добре, що мене зустрічає Паша Ігнатченко: він тут вже шість років розвиває власну студію звукозапису, організовує вечірки з якісною музикою та «перетворює районне містечко на новий Бристоль».
Ми випили кави й пішли до творчої майстерні, де — як я дізнаюся трохи згодом — створював своїх «Гусей» Wellboy, проводили «вайб-руми» популярні українські діджеї та записувались треки для Alyona Alyona. «Я хочу зробити Охтирку світовою столицею сучасної культури — говорить Павло, — адже тут все про свободу: круті графіті на стінах, скейтери, матчі з баскетболу і багато, багато хорошої музики».
Орієнтир — закинутий завод
— Бачиш он ту величезну червону будівлю? — питає Паша. — То років сто тому завод був, а як радянщина щезла, то його й забули. Тут, до речі, студія і знаходиться.
Помітивши мій подив, Паша заспокоює. Говорить, що сьогодні завод не весь обшарпаний та занедбаний. Його приміщення потроху викуповують підприємці та здають їх в оренду: кому під автомийку, кому під склад, а кому — під студію звукозапису.
Що далі йдемо, то більше дивуюся: на стінах — графіті, навколо — мотлох, скло й вибиті вікна. Контраст усюди: в захопленні Паші, який, вочевидь, вбачає щось більше в закинутому заводі, в написах «Искусство напротив тебя» і абсолютній безлюдності. Я ще не знаю, що за рогом — справжній артпростір: студія, яка поєднує в собі атмосферний дворик, хол для вечірок, галерею, що часом трансформується в офіс, кімнату для звукозапису та картини соцреалізму, що місцеві художники перетворили на постмодерн.
— Заходь. Я вчора натопив, то має бути тепло — говорить Паша. — Дровами, звісно. А чим же ще топити? Ми розкочегаримо зранку, й до вечора нормально. А буває і не топимо взагалі. Ти проходь, проходь, роздивляйся тут все!
А роздивлятися дійсно є що. На першому поверсі — величенький хол з кімнатою-офісом, що інколи стає галереєю. Підіймаюсь сходами й бачу Леніна з рожевою бородою. «Це ми на заводі знайшли, а місцеві художники розмалювали!». Унікальні платівки, колекція пустих пляшок, старі телевізори та автографи зірок, що свого часу заїжджали в гості. А в останній кімнаті — серце студії: інструменти, комп’ютери, пульти, мікрофони. «Дивись, що є — Антоха Вельбой залишив свою укулеле, на якій «Гусей» записував».
Примітка: у липні 2021 року на каналі артиста Wellboy, що родом із села Грунь на Сумщині, вийшов фільм, у якому він знайомиться з продюсером Юрієм Бардашем та записує свій перший хіт «Гуси». Саме в цьому фільмі можна побачити процес запису треку на студії Паші в Охтирці.
Жити в Охтирці — то незакритий гештальт
— Я прожив тут до семи років. А через те, що у двотисячних батьки вирішили перебратися до Нового Уренгою, був змушений там зростати, ходити до школи та навіть вступити до коледжу. Не надто я любив те місце — зітхає Паша, розказуючи про радість літніх канікул, на яких за щастя здавалися не розповіді однокласників про Єгипет, а поїздки до бабусі на Охтирщину.
Це ніби незакритий дитячий гештальт — відчуття дому й власної землі
— Мене часом питають: «Чого ти не виїдеш?». А я не знаю, мені тут просто добре: я ходжу містом і вдень, і вночі, всіх знаю та не боюсь, що приб’ють чи заберуть щось. Та й через те, що свого часу надовго поїхав, мені тепер завжди хочеться бути тут.
Я розумію, що комусь подобається те, що я роблю, комусь — ні. Одні мною захоплюються, інші вважають ненормальним, мовляв: «Навіщо тобі тут щось робити, якщо це неперспективно і нерентабельно?».
Але мені абсолютно наплювати, хто що вважає
У мене є власні переконання та думка найрідніших — цього достатньо. Був період, звісно, коли мене взагалі ніхто не розумів та вважав за навіженого. Ну уяви: приходить одного разу Паша і розказує, що хоче будувати в Охтирці артпростір, розвиваючи музичне ком’юніті десь на старому покинутому заводі. «Ну кончений!» — скажуть, і ти навіть посперечатися не зможеш, поки не втілиш хоча б щось у реальність.
Повідомлення від Бардаша стало знаком долі
— Хоч і вступив у російський коледж, але не закінчив його — повернувся до Охтирки. Я тоді на звукорежисера навчався і за кілька років зрозумів, що радянські методи викладання — не те, чого очікував від освіти. Прогулював пари на студії, та зрештою вирішив повертатися додому. Приїхавши, правда, швидко зрозумів, що все не так романтично, і як мінімум з грошима буде скрутно. Як би сильно не протестував, доля показувала лише один шлях заробітку — повернення до Сибіру й робота електриком на буровій установці.
З хорошою зарплатою і прийнятним графіком — місяць через місяць — я пропрацював на установці десять років
Робота, зізнатися, була складною: мало хто вважає за професіонала, ти завжди у багнюці й холоді працюєш десь посеред поля. Але ті місяці, що проводив удома, були щасливими. Я потихеньку облаштовував студію, писав пісні, розвивався і багато мріяв.
— Я мало кому розказую, чому зрештою вирішив покинути бурильню — трохи вагаючись починає Паша. — Це було роки три тому. Сидів десь посеред поля в холодному вагончику, ловив нещасну паличку інтернету й кидав музикантам демки: так, просто заради фану. Серед тих, кому кидав треки, був Юра Бардаш.
Він, звісно, не відповідав, то я, ні на що не сподіваючись, написав: «Ну ти може відповіси, Юр?»
А він і відповів. Сказав, що прослухав треки й щось йому навіть сподобалось. А потім знову щез. Пройшов час, я все так само сидів у своєму вагончику посеред поля, аж раптом — повідомлення від Юри: «Приїжджай, маю кілька ідей». Подумав, що це знак долі, звільнився та й поїхав.
Постійні переїзди «Охтирка — Київ», «Київ — Охтирка», саунд-продюсерство, знайомство з родинами, спільні плани, проєкти, нові пісні — співпраця з Бардашем припала на перший карантин у 2019-му. Тоді вона обом здавалася продуктивною, але згодом зійшла нанівець. Та хай там як, ми з Юрою завжди залишалися друзями. Одного разу, пам’ятаю, він показав мені фотку й запитав: «Не знаєш хлопця?». Звісно, що я його знав — «Це ж Антон Вельбой, земляк мій!». Дізнався про нього, ще коли той у «Х-Факторі» брав участь.
І коли Юра подзвонив, сказавши «Ми з Вельбоєм їдемо до тебе трек писати» — відповів лише «Чекаю»
Ну а далі ви знаєте: ролик «Слушай сюда», «Гуси», популярність, визнання й усе таке. Та знаєш, попри популярність Тоха залишається простим, і це мене підкупає. Обожнюю цього хлопчину за характер, незіпсованість зірковою хворобою та суржик. Справжній, охтирський, такий рідний мені суржик...
Зберігаю свої треки на касетах
На питання про те, чи всі можуть потрапити до студії, Паша зізнається: цей простір — не для кожного. Студія є його творчою майстернею, таким собі гаражем, де відбувається магія, до якої далеко не кожного можна підпускати.
— Тут не завжди прибрано, нечасто буває навіть мінімальний порядок. Коли я в роботі, то поряд з апаратурою — попільничка, яка в їжака перетворюється від кількості недопалків, з десяток порожніх чашок та розкидані речі.
Паша дозволяє доторкнутися до пульта, вмикає ексклюзивні треки й просто при мені записує новий. І час від часу, відриваючись від справи, пояснює, чому студія — не для кожного.
— Ненавиджу, коли люди пишуть «А скільки коштує пісеньку записати?». Я таким не займаюся. Розумію, звісно, що це могло б приносити багато грошей, але штука в тому, що більшість з охочих «записати пісеньку» робить це як подарунок на день народження мамі чи просто по фану. Вони часто не мають ні голосу, ні розуміння справи. Буду чесним: я пробував, але стикнувся з тим, що витрачав на людей купу часу, намагався хоч якось очистити звучання й зводив неякісні мотиви.
Отримував за це свої 600 гривень і цілковите знесилення. Чи варто воно того? — Ні
У мене по-різному буває: часом на запис треку витрачаю день, іншим разом без кінця-краю щось кручу та змінюю. Буває, ніби записав, усе звів, п’ятсот разів прослухав, здалось нормальним. Сів у машину, увімкнув у навушниках — зрозумів, що «ось цю частину» треба змінити. Наступного дня змінив, послухав — знову щось не так. Іноді реліз на тижні затягується через ці раптові потяги до перфекціонізму. Не дарма кажуть, що трек не можна завершити, можна лише закінчити над ним працювати.
Паша з гордістю розказує про відкриття київського урбан-парку на ВДНГ, де крутили його треки, показує відео, на якому перед початком джему ведучий оголошує «Охтирку-сіті», й говорить, що написану музику часто дарує друзям-діджеям. А ще, показуючи музичний ретро-пристрій, запевняє: власні треки зберігає на касетах, бо «Звук на них інший, особливий якийсь».
Охтирка — наш новий Бристоль
— Я хочу Охтирку зробити світовою столицею сучасної культури. А чому ні? Ми лише за кілька років скільки зробили! Чого вартий один тільки відкритий майстер-клас з музичного продакшену. Покликали тоді друзів з київської хіп-хоп тусовки й концертного продюсера Аліни Паш. Виклали пацанам ідею, вони сказали «Не питання» й без жодних гонорарів, суто за відшкодування проїзду, житла та харчування, зробили в Охтирці крутий молодіжний захід. Взяли трохи моєї апаратури, трохи з собою привезли, поставили посеред холу стіл, розвісили світло, покликали дітвору. Хлопці ділилися своїм шляхом, мотивували, казали, що якщо сильно захотіти — то писати музику можна і без студії: лише бажання, ноут та навушники.
Я досі пишаюся тим, що ми тоді зробили, бо дехто з пацанів, які приходили на майстер-клас, сьогодні розвиваються у музиці, пишуть пісні, експериментують. Кайф!
— Зараз, зараз, ще щось покажу.
Паша дістає телефон і шукає в інстаграм-архівах фотографії з івентів. Один з тих, що змусили й собі підписатися на сторінку — виставка місцевих фотографів. Здавалося б: виставка і виставка, що особливого?
— Я тоді придумав кількаденний захід, що закликав би людей до культури. Ми запрошували діджеїв, робили вечори кінопоказів. І кожного, хто приходив потусити, зустрічали питанням: «Виставку бачив? Нє? То спочатку виставка, а потім — велкам на двіж». І так людей триста пройшло за три дні.
Насправді чітко розділяю Пашу-менеджера та Пашу-музиканта. У музиці я, як той самурай, що має лише шлях і не має цілі. Це моя віддушина, сфера, у якій не треба напружуватись і про щось паритись. А організовувати заходи почав, бо розумів, що в нас банально нікуди ходити. Усюди була якась шароварщина, пережитки дев’яностих, з розваг — хіба пивко під магазином.
— Зрозумів, що якщо я не почну організовувати молодіжні заходи з класною музикою і кайфовою атмосферою, ніхто не почне, — усміхаючись, відказує Паша. Він продовжує вмикати мені відео з івентів: кіновечір, баскетбольний турнір, скейт-двіжухи та малювання графіті на стінах.
— Ніби маленький Берлін створюєте, — кажу.
— Дай п’ять! Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я захоплююсь Берліном. Їжджу туди час від часу, надихаюсь атмосферою нічного життя, духом свободи від стереотипів і штампів, а потім приводжу шматочок цієї свободи сюди.
Серед своїх ми кажемо, що Охтирка — це новий Бристоль: також невелике місто, що ламає звичні ритми та несе у маси нову музику й культуру. Тут відчувається свобода: хочеш — малюй на стінах, хочеш — пиши музику чи катай на скейті цілісінькими днями. Баскет, електронщина, реп. Ми все вітаємо, допомагаємо з крутими ідеями, а головне — ніколи нічому не перешкоджаємо.
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
