Мені здається, що я найпопулярніша кішка міста. Хоча, ні, мені не здається, так і є. Я не вигадую, просто підписники в інстаграмі постійно пишуть, що мила, надсилають вогники й серденька. Гості «Димної хати», де живу, постійно намагаються зі мною сфотографуватися, а покупці в «Алло», де я часом працюю експертом з мімішності, неодмінно хочуть мене приголубити. А тепер ще й журналісти з Цукру зацікавилися моєю персоною. Ну скажіть, чи це не популярність? Однак, так було не завжди. Давайте я розповім вам свою історію.

Іра

Я завжди була рішучою кицькою. Мабуть, саме ця характерна риса й допомогла мені в момент, коли опинилася на вулиці. Я не надто гарно пам’ятаю, чому так сталося, але чітко закарбувалася думка, що неодмінно маю знайти собі дім. Це треба було зробити якомога швидше, бо надворі панувала зима й від морозу вже закоцюбли лапи та вуха.

Через те, що дув сильний вітер, шубка мене зовсім не гріла, тож у пошуках тепла, я потрапила в чийсь під’їзд

Невдовзі з верхнього поверху, весело щось обговорюючи, спустилося кілька людей з пакунками в руках. Мені одразу передався їхній настрій, відчувалося щось святкове в тому, як вони говорили. Пізніше я дізналася, що то був вечір напередодні Різдва, а люди, з якими тоді зустрілася, йшли вітати свого хрещеника. На якусь мить мій погляд перетнувся з поглядом світловолосої дівчини і я подумала: «От би жити разом з нею».

Зненацька гупнули важкі двері під’їзду й мої мрії вмить розвіялися. Залишившися знову на самоті, я вирішила, що перечекаю негоду тут, хай це місце й не зовсім тепле, але ж хоч вітру в ньому немає. Яким же було моє здивування, коли компанія за кілька годин повернулася. «Це доля», — зметикувала я й рішуче пішла за тією русявкою, в якої хотіла жити. Так я познайомилася з Ірою.

Ніндзя

Коли перед моєю мордочкою відчинилися двері квартири, щастю не було меж. «Нарешті закінчилися мої поневіряння холодним містом», — думала я. Утім, оглядаючи свою нову оселю, одразу впіймала запах іншої кішки, а це аж ніяк не входило в мої плани. Проте, вирішивши, що якось впораюся з цією неприємністю, почала придивлятися до затишних місць.

Мені сподобався диван, і підвіконня у вітальні і... несподівано на мене напало щось дуже чорне і дуже агресивне

Зчинилася бійка й перевага, на жаль, була не на мою користь. Люди стали нас розтягувати в різні боки, примовляючи: «Ніндзя, що ти робиш, облиш». А, ну тепер зрозуміло, чому в мене стільки подряпин, — миттю пронеслося в моїй голові, — я потрапила на територію вбивці, шпигунки й майстрині східних єдиноборств.

Отямилася вже в під’їзді. Іра вирішила, що там мені буде безпечніше. Проте вранці мене знову покликали до квартири. Я подумала, що це ідеальний момент, щоб показати суперниці всю серйозність намірів, тож взяла й демонстративно всілася в її горщик! Чесно зізнаюся, ідея була так собі, бо нас знову розтягували. Ніндзя мала непохитне бажання жити без сусідів.

Переїзд

Про те буремне знайомство з японським посмаком тепер мені нагадує ім’я. Зазвичай всі думають, що воно пов’язане з вишнею, але ні. Це скорочення від Черепашки. Якщо ви коли-небудь дивилися мультик «Черепашки ніндзя», то одразу заціните почуття гумору моїх господарів. Плюс я маю трьохмасне забарвлення, яке часто називають черепаховим, тож вибір був очевидним, а ще очевидним стало те, що мені треба терміново шукати дім. І він знайшовся в однієї милої жінки.

Вона була доброю й лагідною, але невдовзі я стала помічати, що господарка дуже часто чхає

У квартирі кілька разів пролунало слово «алергія», а потім прийшла Іра й забрала мене звідти. Я чула, як вона у розпачі з кимось говорила телефоном, а тоді спитала у мене: «Ну що, Чері, будеш жити в «Димній хаті»? Того самого вечора розпочалося моє нове життя. Місце, де я опинилася, було й справді димним, але не всюди.

Пам’ятаю, в залі сиділо багато людей, вони одразу ж мене помітили й стали запрошувати за свої столики. Я не могла відмовити їм у спілкуванні, бо так приємно відчувати, що тебе люблять. Зранку ми з моїми господарями обмінялися сюрпризами: вони мені подарували поїздку до ветеринара, а я їм — офіційне підтвердження, що вагітна.

Щастя

Після цієї світлої новини у мене з’явився затишний коробочок у підсобці. Саме у ньому й народилися четверо прекрасних кошенят. Це сталося сьомого березня, рівно через два місяці після моєї появи в Іриному під’їзді.

Усі в «димній» казали мені, що я гарна мама. Звичайно, я так старалася, щоб мої діти були товстенькими, чистенькими й гарненькими

Утім, в житті кожної мами-кішки настає момент, коли вона страшенно втомлюється й хоче побути наодинці з собою, тож вирішила, що маю право кілька годин погуляти на вулиці. Я вийшла, а вдома зчинився страшенний ґвалт. Мабуть, господарі подумали, що у мене післяпологова депресія, і що більше не повернуся.

Ні, такого утнути я не могла! Треба ж було ще підіймати дітей на ноги й докласти зусиль, щоб кошенята мали гарне майбутнє. Отже, коли я повернулася додому, усі зітхнули з полегшенням, а трохи згодом почали підшукувати кошенятам господарів.

У мене вже був розкручений інстаграм й саме з його допомогою малечу вдалося прилаштувати. А потім почалося життя, про яке кожна кицька може тільки мріяти. Я досхочу гуляла Воскресенською, а вдома спала під лампами в горщику з травою.

Увечері, коли до нас приходили гості й розважалися, граючи в мафію, я із задоволенням приєднувалася до них

Моїм стратегічним місцем був коробок з-під реквізиту. Я в ньому сиділа, спала й шматувала його. А що, головному мафіозі можна все! Згодом гості почали брати з собою своїх вихованців, тож у мене з’явився цілий клуб друзів, яких не люблю. Чому? Просто не хочу ділити свою територію з якимись тваринами.

Протест

Колись я почула від людей фразу: «Те, чого ти боїшся — неодмінно станеться». Це правда. Однієї зими все пішло шкереберть. Вулиці стали безлюдними й до нас перестали заходити гості. Усі сусідські хати позакривалися на карантин, і наша теж. Було нудно й навіть трохи моторошно. Коли я вже потроху стала звикати до цих дивних часів, сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. Мої дівчата прихистили кота. Його звали чи то Котон, чи то Кокос, а може навіть Біляш.

Коротше, всі називали його по-різному. «Бідненький котик, відморозив собі вушко», — жаліли вони його. Найбільше дратувало те, що за ним доглядали так, наче це він зірка димної. Через це в мене стався нервовий зрив, і я пішла, але недалеко — на дах сусіднього будинку. Хай, думала, спробують пожити без мене!

Утім, мого зникнення ніхто не помітив, і я, чесно кажучи, навіть сумніватися почала в тому, що мене почнуть шукати. Однак, за кілька годин я таки почула знайоме «Чері-Чері-Чері, киць-киць-киць». Хвала Віскасу, спрацювало, — подумала я і, скрутившись клубочком, вмостилася спати. Наступного дня акція протесту продовжилася.

Зверху я спостерігала за тим, як бідкаються через мене дівчата, й навіть чула, що вони питали в якогось гуглу, як попросити вибачення в кішки. Все-таки, я їм потрібна більше, ніж той Котон, чи як там його. Невдовзі мою схованку викрили, я, звичайно, ще трошки поображалася, а тоді вирішила повернутися. Та і їсти страшенно хотілося.

Знаєте, моє повернення, як і передбачала, всіх дуже втішило. Єдине, чого я не врахувала — висоти з якої стрибаю, бо приземлившись на землю, зламала пальчики на лапці. Але то дрібниці, бо головна мета була досягнута — дівчата знайшли Котону дім, й більше я його в своїй хаті не бачила. Після усього, що сталося, мені ще й подарували спеціальний нашийник, за допомогою якого господарі визначають, де саме я гуляю. Тож як не крути, а бойкот — штука корисна.

Робота

«Димна хата» й далі пустувала,  а хотілося відчувати на собі захоплені погляди, чути своє ім’я й ігнорувати всіх, хто просить підійти. Якось помітила, що в один з магазинів на сусідній вулиці часто заходять люди, тож вирішила розвідати, що там є цікавого. В одному приміщенні стояло багато картонних ящиків, а інше було просторе й світле.

Там лежало безліч телефонів та інших речей, яких до того ніколи не бачила. «Я прийшлааа», — вирвалося в мене, і люди одразу ж спрямували свої погляди в потрібному напрямі. Хтось навіть запитав, чи продається кішка. Так я почала підпрацьовувати в магазині «Алло».

Робота була неважкою: полежати на підвіконні, помуркотіти в слухавку оператору, поспати на ноутбуці, сходити на склад, щоб перевірити пусті коробки на цілісність і затишність. Увечері, зі словами «Віддайте, будь ласка, Чері», за мною приходили дівчата з димної, а вранці я знову йшла до свого офісу.

Щоправда, колись мене забули в магазині, але я не засмутилася, просто вирішила, що це гарна нагода спробувати себе у ролі охоронця. Мою ініціативність помітили й згодом сталося те, що зазвичай трапляється з тими, хто дуже сумлінно працює — кар’єра пішла вгору. Мене підвищили до експерта з мімішності, навіть бейджик видали!

Замість післямови

Не кожній киці так щастить, як мені, і хоч я не надто прихильно ставлюся до своїх родичів, та твердо переконана — у кожного з нас має бути домівка. На вулицях міст небезпечно: на нас чатують голод, хвороби, собаки, й не дуже доброзичливі люди. Тому не проходьте повз, коли бачите кота-безхатька, допоможіть йому знайти люблячих господарів. Але, будь ласка, робіть це без фанатизму, спочатку уважно придивіться, чи немає в нього нашийника. Бо я вже не раз бачила своє фото в сумських пабліках з підписом «Чия киця загубилася? Господарю, знайдися».

І ще одне, не менш важливе: мене кілька разів намагалися викрасти, тому прошу, більше так не робіть. Я дуже люблю своє життя таким, яким воно є. Якщо вже дуже хочеться кицю, то зверніться краще до місцевих зоозахисних організацій, там вам обов’язково допоможуть знайти улюбленця. Повірте, він буде гарним другом й, можливо, навіть вдячнішим, ніж я.

Інтерв’ю перекладене з котячої завдяки засновникам «Димної хати» — Ірині, Даші та Андрію, а також Івану з магазину «Алло»

Вас може зацiкавити

🔥 На кордоні з Сумщиною знищили два російські танки
Знищили за допомогою дронів
🚶‍♂️ Послухати джаз, зіграти у квіз або намалювати картину: куди сходити на вихідних
Івенти коштують до 500 гривень
📰 Постер сум’янина Антона Фірсіка надрукували в німецькому журналі Slanted
Журнал можна купити за 1140 гривень
🖼 Фотозони, виставки, майстер-класи: куди сходити на «Ночі музеїв 2024»
Івенти для дітей і дорослих
🚎 Тролейбус людських історій. Куди зранку їдуть сум’яни старшого віку
«Нам у Сумах добре, якби не война, взагалі прекрасно жилося б»
🎬 Сум’янин Дмитро Никифоров спродюсував фільм «Ми були рекрутами» про Третю штурмову
Третя штурмова сама запропонувала зняти фільм

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: