АВТОР: ВЛАДИСЛАВ ІВЧЕНКО
2021 — очко!
Чи очкуємо?
Чи очкуємо?
Підсумки року, який ще має всі шанси увійти в історію. Хоч ми всі сподіваємося, що ні
ІЛЮСТРАЦІЇ: ЛЕНА ЛІОН
Владислав Івченко традиційно підбиває підсумки року на «Цукрі». Про життя в очікуванні війни, розвиток і деградацію, політичні технології, виклики ІТ-індустрії та деіндустріалізацію Сум — читайте у новорічному блозі.
На кінець 2021-го року призначений аукціон продажу майна колишнього заводу електронних мікроскопів, пізніше відомого як «SELMI». Продається не саме підприємство, а нежитлові приміщення і більше семи гектарів землі, що позбавляє навіть найменших надій стосовно того, що «SELMI» зможе якось відновити свою роботу після багатьох років жевріння і нескінченних банкрутств.
Продаж «SELMI» — остаточно деіндустріалізація
Хто буде новим господарем землі і як він нею скористається, поки невідомо, але, з огляду на розміщення біля центру, скоріше за все нас чекатиме новий житловий район з торговими центрами. Схожий на той, що виник поруч, на ділянці, колись виділений «SELMI» на розширення виробництва (читайте нижче: «Як у Києві — нові житлові райони»).
Фактична ліквідація «SELMI» є промовистим кроком з деіндустріалізації Сум, яке втратило вже велику кількість промислових підприємств: «Гумотехніку», «Центроліт», м’ясокомбінат, Фарфоровий завод та багато інших. З одного боку, це загальносвітова тенденція, з другого – прикро, що не стане саме «SELMI», найсучаснішого зі всіх промислових підприємств Сум радянської пори. Якщо «Фрунзе», який своїм корінням сягає аж дореволюційних Бельгійських майстерень, уособлював промисловість першої половини 20-го століття, а «Хімпром» − хімічний ентузіазм 50-60-хх років, то «SELMI» був таким собі містком у двадцять перше століття: сучасне (на момент створення), наукомістке підприємство, продукція якого мала служити розвиткові науки та освіти. «SELMI» потребувало великої кількості сучасних інженерних та наукових кадрів і було дійсним великим прогресом для міста. Але в нових реаліях Україні було не до розвитку науки та освіти, підприємство поринуло в тривалу кризу, більше схожу на агонію, яка тривала довго і ось має нарешті припинитися.
Цього року до Сум прийшла компанія «EPAM» − великий гравець IT-індустрії. Якщо раніше порт Суми відвідували більші та менші пароплави, то тепер приплив супертанкер, який тільки додав градусу в і без того розпечену атмосферу полювання за кадрами, яких категорично не вистачає для всіх гравців. Розвиток IT-індустрії для Сум є рятівної паличкою, яка дозволяє трохи зменшити втрати від постійної еміграції сумчан туди, де краще. Життя в Сумах може бути досить комфортним за умови, якщо ти не прив’язаний до місцевого ринку, жалюгідного за зарплатами і умовами праці. У двохтисячні майже єдиною можливістю втекти від сумських зарплат був переїзд до Києва, чим скористалися тисячі сумчан.
Проїдь якісь 350 кілометрів і опинишся, принаймні з точки зору зарплатні, значно ближче до Європи. Так, досить потворної Європи: з корками на дорогах, божевільною забудовою і жахливою екологією, але для багатьох «довга» київська гривня компенсувала всі ці недоліки. У 2010-ті роки, особливо з відкриттям безвізу, Європу можна було влаштувати вже без Києва і тисячі сумчан поїхали до Польщі, Чехії чи Угорщини. Особливо це стосується молоді. Красномовним свідченням цього відливу стало те, що на касах сумських супермаркетів колишніх студентів сумських вишів здебільшого змінили жінки за п’ятдесят, бо колишні студенти зараз сидять за касами у Вроцлаві чи Кракові.
EPAM прийшов – безальтернативне IT
Прихід до Сум IT-компаній призвів до того, що виїзду з рідного міста з’явилася незла альтернатива. Розміри зарплат та соцпакетів в IT дозволяють створювати кожному свою персональну Європу і користатися всіма перевагами життя в Сумах, при цьому не зв’язуватися з місцевою економікою, досі кволою і дикуватою. Прихід «EPAM» знаменує остаточний розділ на сумські рай та пекло. В рай світового ринку потрапляють айтішники, а в пекло сумських зарплат всі ті, хто айтішником з якихось причин стати не зміг. Як в радянські часи школярі мріяли стати космонавтами чи, хоча б, льотчиками, в 90-ті – економістами, а в двохтисячні – юристами, так зараз всі хочуть бути айтишниками. А хто не може, той подумує про Польщу. IT-індустрія, як пилосос, затягує найкращі кадри і фактично обезкровлює традиційну економіку. Ті заводи та фабрики, які досі діють, ще якось виживають за рахунок старих кадрів, але довго це тривати не може. То невдовзі табличка «Завод зачинено, всі пішли в IT», буде не стільки жартом, скільки відображенням сумської дійсності. Наразі магістральний шлях сумської економіки такий, що ти або в IT, або обслуговуєш IT, або їдь до Польщі. Тобто, залишається ще варіант, що ти – суддя, чи депутат, але я веду мову про порівняно чесні види заробітку.
Ще за кілька років до президенства Володимира Зеленського в Сумах зрозуміли, як поєднати приємне у фінансовому відношенні витрачання великого обсягу бюджетних коштів і електоральних зиск в одному флаконі. Для чого масово почали розбудовувати двори багатоповерхівок, куди останнім років 30-50 не ступала нога людини з лопатою. Нові дороги і доріжки біля твого будинку, це те, що важко не помітити.
Велике будівництво/крадівництво — по-сумськи
Окрім тротуарів, сумська влада любить вкладати гроші і в ремонти знакових об’єктів. Багатомільйонні витрати на ремонт МЦ «Романтика» і Театральної площі найбільш красномовні приклади. Причому в мерії, здається, думають так: спочатку відремонтуємо, а потім думатимемо, що з цим робити. Так як робити щось треба, то «Романтику» стали використовувати для масових заходів: від концертів до дня міста, до вакцинації. З концертом вийшло не дуже, бо на майданчику біля «Романтики» сильно смерділо від каналізаційної станції поруч. Але в мерії вирішили, що гроші, у тому числі і бюджетні, не смердять, то нехай громадяни таки насолоджуються сумськими наслідками «Великого будівництва».
Що ж до Театральної площі, то тепер це головна локація для будь-яких міських заходів. Хоч День міста, хоч Новий рік, все тепер відбувається там. Працюючі фонтани та ілюмінована ялинка мають наштовхувати містян на думку: «Як погарнішали Суми при Лисенку». А питання: скільки все коштувало і чому так дорого?, цікавить лише нечисленних активістів. В Сумах, як і по всій Україні, вже давно склався консенсус навколо того, що ситуація «Крадуть, але щось роблять» − цілком нормальна. Тобто, варіант «Не крадуть і роблять більше» розглядається, як фантастичний і неможливий. Тому ходіть по євродворах, танцюйте біля «Романтики», дивіться на ялинку на Театральній і не замислюйтесь. Саме завдяки такій стратегії і український президент і сумський мер сподіваються виграти чергові вибори.
Жорстоке та зухвале вбивства активіста «Правового сектора» Олександра Іваніни, якого розстріляли у дворі його будинку на очах у дружини, дало привід до зітхань у дусі, що «90-ті повертаються». Тільки справа у тому, що 90-ті в Сумах і не закінчувалися, а тривають і досі. Викрадення в 2014-му році керівника осередка «Удару» Сергія Лихмана, вбивство сумчанина у дворі на вул.Металургів і викрадення бізнесмена Сергія Бєлослюдцева в 2016-му – це тільки найгучніші справи, які красномовно свідчать, що вбивство чи викрадення чимось незручних людей залишається цілком працюючим варіантом у Сумах. Жодна з цих справ досі не розкрита, принаймні, не доведена до вироку суду.
Вбивство Іваніни — 90-ті тривають
І це зайвий аргумент і для замовників і для виконавців й надалі вирішувати свої проблеми у такий варварський спосіб. Бо правоохоронні органи в Сумах демонструють такі самі розпад та деградацію, як і в цілому по країні. Їх фундаментальна неспроможність до розкриття гучних справ вражає. І хоч відомо, хто конфліктував з Іваніною, хто йому погрожував і, навіть, нападав раніше, це все не означає що вбивцю знайдуть, хоч якби поліція цього не обіцяла. Якщо писати бренд-бук рідного міста, то там обов’язково має бути такий рядок: «Суми – чудове місце для життя, але якщо вас вб’ють чи викрадуть, за це нікому нічого не буде. Але не сумуйте, краще подивіться на мальовничі береги Псла чи відновлені фонтани на Театральній площі» (див. «Велике будівництво/крадівництво – по-сумськи»).
Для Сум і області взагалі-то характерна ситуація, коли місцеві керманичі хочуть погратися в ті ігри, які дозволяють собі дорослі дяді. У свій час сумнозвісний губернатор Володимир Щербань вирішив будь-що побудувати великий стадіон у Сумах. Поставив раком всю область і таки побудував (за чужий рахунок) стадіон «Ювілейний», який мав аншлаг лише на своє урочисте відкриття (коли людей зігнали зі всієї області, а президент Кучма після партизанських кількасот грамів у Путівлі приїхати не зміг), а потім слугував частково для концертів Славка Вакарчука, а більше для унаочнення сентенції, що спочатку треба думати, а потім будувати.
ФК «Суми» — багатомільйонний провал
Та досвід Щербаня нічому не навчив і міський голова Сум Олександр Лисенко вирішив пройти по тим самим граблям. Спочатку десятки мільйонів гривень були вкладені у реконструкцію стадіону «Авагард», яка тривала чотири роки. А цього року, коли стадіон був готовий, Лисенко вирішив пограти в Ахметова (чи Суркіса) і завів ще й футбольний клуб «Суми». Мовляв, є ж стадіон, як же без клубу? На ФК «Суми» було виділено 2,8 млн. грн. Що ж за ці гроші отримали сумчани? Останні місце в групі «Б» другої ліги, найбільше пропущених голів і найменше забитих. Зараз у ФК «Суми» − 5 очок. Тобто, по 560 тис. бюджетних гривень за кожне. Чи не задорого? Хоча пан Лисенко може сказати, що можливість відчути себе Ринатом Ахметовим (чи Романом Абрамовичем?) коштує і не таких грошей. То на наступний рік міськрада планує витратити на ФК «Суми» біля 7 млн. грн. (мої співчуття організаторам «Органуму» чи «Чехов-фесту», яким би таких грошей вистачило не на один рік заходів, про які б говорила вся країна). Якщо узяти сім мільйонів в купюрах по одній гривні, то ними можна деякий час опалювати бюджетні об’єкти. Здається, навіть так від цих грошей користі буди більше, аніж від фінансування дна другої ліги. ФК «Суми» завжди просять не плутати їх з ПФК «Суми», який «прославився» участю в договірних матчах. Але як тут не плутати, коли у сумських футбольних клубів така схожа доля: ганебні результати. Тільки тепер ще й за бюджетний рахунок.
Рік, що минає, наявно продемонстрував, що поруч з нами живуть, м’яко кажучи, дивні люди, неспроможні до критичного мислення і готові заради забобонів ризикувати життям, власним і своїх близьких. Тобто, розмови про людей, що вірять у рептилоїдів чи пласку Землю, ходили і раніше, але це виглядало, як жарт, смішне припущення. Але 2021-й довів, що це зовсім не жарт, а сумна реальність. Виявилося, що люди, які вірять в конспірологію, не десь далеко, а зовсім поруч: члени родини, друзі, знайомі, сусіди, ваш перукар, чи, що взагалі лячно, лікар. Хтось з них стверджував, що ніякого ковіду не існує, хтось став фахівцем з імунології і відстоював природній імунітет, а хтось розповідав про чіпи, які вживлюють разом з вакцинами. Посилання на права людини, відкриття з інтернету, Конституцію, «Записки сіонських мудреців» − стіни фортеці антиваксів були складені з найрізноманітніших брил, міцно склеєних розчином невігластва. Декого переконували смерті близьких людей, але більшість трималася своєї схиби з небувалої затятістю.
Пітьма поруч — шабаш антиваксів
Так, треба визнати, що український уряд виявився не готовим до епідемії. Мільярди з ковідного фонду витрачалися аби куди, програма вакцінації була провалена, інформаційним спротив хвилям антиваксерської маячні був заслабким. Але при цьому, все одно не можна скласти відповідальність з посполитих українців. Нехай ви не вірите своїй владі, але подивіться, що робиться у світі! Чітка тенденція про те, що чим країна більш розвинута, тим вище там відсоток вакцинованих. Німеччина, США чи Ізраїль робили собі шкоду, коли запроваджували масову вакцинацію? Не треба знатися на вірусах чи імунітеті, щоб скласти два плюс два. Але аргументи розуму нічого не могли зробити. Не допомагали ані новини про кількість загиблих, ані про переповнені реанімації, ані про те, як на цвинтарях не встигають копати могили. Дурість була сильніша, навіть, за інстинкт самозбереження. І ось це лякає значно більше, аніж омікрон. Бо на новий штам буде розроблена нова вакцина, але хто і коли розробить вакцину проти ідіотизму? Який геть не обмежується питаннями вакцинації, просто в них оприявнюється найбільш чітко.
Не дивлячись на досить масовий виїзд сумчан до Києва чи закордон, рідне місто переживає справжній будівельний бум. Якщо раніше мова йшла про так звану точкову забудову, коли нові будинки втулялися між існуючими, то тепер в Сумах з’являються цілі квартали нового житла, майже як в радянські часи. З тією суттєвою різницею, що при СРСР намагалися будувати не тільки житло, але й інфраструктуру, тоді як зараз немодно витрачати дорогоцінну землю на щось інше окрім квартир. Якщо ви підете на Еспланаду (між Пслом і проспектом Лушпи) чи в район «SELMI», то зможете відчути себе, наче в Києві: будинку вікно у вікно, двори забиті авто, нові школи, дитсадки чи лікарні – а навіщо? Люди купують і так.
Як у Києві — нові житлові райони
Ситуацію частково полегшує те, що значна кількість квартир купується не для того, щоб жити. Майже відсутній фондовий ринок, слабка довіра до банків та пенсійних фондів, призводять до того, що квартири стають чи не єдиним способом інвестицій, приступним пересічним громадянам. Ті, в кого більше грошей, купують квартири у Києві, ті, в кого менше – у Сумах. Саме завдяки цьому ситуація, коли сумчан стає менше, а нових квартир будується більше, повторилася і цього року. Щоб стало взагалі точно схоже на Київ, треба ще зіпсувати екологію і влаштувати корки на дорогах. Корки, до речі, вже стали в Сумах з’являтися (див. «Америка допоможе – перші сумські корки». )
Минулий рік відзначився досить таки дивовижною тенденцією, коли дороги до Сум значно покращилися, а добиратися до міста ще той квест. Тобто майже ідеальною стала дорога до Харкова, на якій в минулі роки вбивалися сотні і сотні ходових частин. Покращилася дорога і до Києва, де вже майже не залишилося ділянок, як після артилерійського обстрілу. Але це покращення стосується лише автомобілістів. Для всіх інших Суми залишаються відрізаною від України скибкою. Поїзди на Київ досить незручні: приїздять до столиці лише о 10-й ранку. Для багатьох це запізно. Нічого, крім поїзду, з Києва взагалі немає.
Дороги краще — сполучення гірше
Залишаються лише сумнозвісні маршрутки, зроблені з перероблених вантажних мікроавтобусів. Навіть залишивши поза увагою питання безпеки їзди на цих «поробках», треба визнати, що вони дуже незручні: тісні сидіння, руські серіали, водії королівської пихи, а також зупинка у Пирятині з його всесвітньовідомими засохлими трубочками з вишньою і вбиральнею з туалетним папером, який треба відмотувати під невсипним поглядом строгої тітоньки. Дуже часто саме остання частина шляху (від «Борисполя» до Сум) виявляється найнеприємнішою у подорожі. Але обійти маршрутки не вийде. Мрії про великі автобуси так і залишаються мріями, нових поїздів на Київ годі чекати, а сумський аеропорт фігурує лише в новинах про карні справи стосовно розкрадання його майна. В якості втішного призу лише новина про новий поїзд до Харкова і чергові обіцянки електрифікувати колію від Ворожби до Люботина, що має покращити залізничне сполучення.
В цьому році на сумських дорогах остаточно закріпилися корки. Звісно, їм ще далеко до багатогодинних київських «тягучок», але витратити хвилин 15, щоб здолати оживлене перехрестя десь в центрі, вже цілком можливо. Машин в Сумах стає більше (плюс півтори тисячі тільки за цей рік) і для цього є декілька причин. Перша: якість громадського транспорту, яка просто примушує містян пересідати на авто (див. «Стабільність/стагнація – що не змінюється»). Друга: нові можливості купити машини не за всі гроші. Спочатку тут допомагали так звані «євробляхи», тепер же до автомобілізації Сум долучилися «американці»: авто, куплені й привезені з Америки. Плюс нові авто.
Міська влада реагує на появу корків в своєму стилі: розширюють дороги. Дві смуги додалися на дільниці біля Петропавлівського цвинтаря, який довгий час був чи не найвужчим місцем сумських доріг. Та справа в тому, що не всюди дороги можна розширити. Та й світовий досвід говорить про те, що одним розширенням доріг корки не здолаєш. Але поки що в Сумах немає жодних притомних альтернатив для авто.
Міська влада реагує на появу корків в своєму стилі: розширюють дороги. Дві смуги додалися на дільниці біля Петропавлівського цвинтаря, який довгий час був чи не найвужчим місцем сумських доріг. Та справа в тому, що не всюди дороги можна розширити. Та й світовий досвід говорить про те, що одним розширенням доріг корки не здолаєш. Але поки що в Сумах немає жодних притомних альтернатив для авто.
Америка допоможе — перші сумські корки
У підсумках року зазвичай розповідаєш про те, що змінилося. Але іноді те, що зовсім не змінилося, є не менш красномовним підсумком року. Наприклад, громадський транспорт Сум, основу якого і далі складають мікроавтобуси, геть неприступні ані для інвалідів, ані для дитячих візків. Судячи з десятків мільйонів, які Суми витрачає на інфраструктурні об’єкти, міський бюджет міг би знайти кошти на купівля достатньої кількості автобусів та тролейбусів. Але принципова позиція мера полягає в тому, що і так все добре. Чи то маршрутне коріння керманича дається взнаки, чи то оптика проблеми з крісла службового автомобіля геть інакша, але Суми так і залишаються містом маршруток.
Стабільність/стагнація — що не змінюється
Ще одною ознакою стабільності по-сумськи є підземний перехід біля фонтану «Садко». Він ремонтується вже багато років і обійшовся бюджету не в один мільйон гривень, але знову зачинений і там, наче, ведуться якісь роботи. Пам’ятаю, як вчився на військовій кафедрі у тодішньому Інституті ракетних війська та артилерії. Біля гаражів там стояло кілька іржавих самоходок 2С1 з похнюпленими дулами. Взагалі-то сумне видовище, але ситуацію рятувала табличка поруч, на якій було написано «Очікують на ремонт». Вона одразу надавала фактичному метлобрухту сенс та надію. Може і на переході треба прибити табличку «Очікує на кращі часи», щоб сумчани не ремствували, а теж сподівалися?
Двадцять перший рік двадцять першого століття в Сумах, як і по всій країні, завершується в очікуванні масштабного російського вторгнення. У можливість великої війни не хочеться вірити, але події 2014-го року налаштовують на те, що від росіян і їх прибитого очільника можна очікувати все, що завгодно. Так само події сторічної давнини вчать, що краще не сподіватися на милість росіян. Якщо вони не вб’ють одразу, то вб’ють потім, голодоморами, репресіями, світовою війною. Дуже хочеться, щоб згодом ми всі згадували про цей страх і ненависть з усмішкою. А не так: «На «Цукрі» тоді ще встигли підбили підсумки і понеслося».
Очікування війни — ворог поруч
«Цукр» має свій телеграм-канал, у якому сповіщає про нові матеріали. Роботу видання підтримують понад 120 доброчинців, приєднуйтеся до спільноти!
