Пам’ятаєте рятівний посібник для школярів «Готові домашні завдання»? Цукр дізнався, що до книг, які зберегли нервові клітини сотень тисяч учнів та їх батьків, причетний сумчанин Олег Симоненко. Наразі він очолює київське видавництво «Час майстрів», яке створює дитячу літературу, що спонукає душі маленьких читачів до еволюції, а ще він є автором книги «Хочу, хочу подарунків!» та членом журі літературних конкурсів «Корнійчуковська премія» і «Коронація слова».
За дивним збігом обставин, серед авторів видавництва зібрався цілий пул письменників та ілюстраторів із Сум. Ми розпитали у пана Олега про ці доленосні знайомства, про його шлях до книговидання, й про те, що заважає сучасним дітям читати.
Сумнівався в успішності «ГДЗ»
Я народився і жив у Сумах до закінчення школи, а після — вступив на фізико-технічний факультет Харківського державного університету. Ще у шостому класі мріяв стати вченим. Мені легко давалася фізика, була цікавою природа речей, тож вибір професії був очевидним. Після того як отримав освіту, я пішов працювати в Український фізико-технічний інститут «мінусом», тобто молодшим науковим співробітником.
Одного разу товариш, який на той час займався продажем літератури, попросив мене допомогти. Думаю, то було якесь провидіння, бо саме під час нашої співпраці я вигадав свою першу книгу, точніше навчальну брошуру й зацікавився книговиданням. Отже, спочатку я взявся за створення навчальної літератури. Знаєте такий посібник «Готові домашні завдання»? Це мій проєкт, з приводу якого було багато сумнівів.
Ми не знали, чи продаватиметься ця книга, адже на ринку вже були окремі посібники, на геометрію Погорєлова, наприклад, а моя ідея полягала у тому, щоб поєднати всі предмети по класах.
Однак, посібник спровокував якийсь психологічний стрибок у покупців: ринок розширився й продажі збільшилися разів у десять
Утім, створюючи освітню літературу, я все глибше й глибше занурювався в навчальний процес, в педагогіку, в приклади різних шкіл і розумів, що той підручник, який хочу зробити, просто не впишеться в межі нашої системи освіти. Більш того — я вже не хотів працювати на цю сферу, хоча вона й давала заробіток.
Навіть зараз у нас «розходяться» деякі проєкти, створені ще 20 років тому. Часто купують збірку «3000 вправ та завдань» з простими прикладами, які тренують звичку миттєвого обчислення. До речі, згодом це вміння неабияк допомагає в освоєнні квантової фізики, наприклад.
Якби у Бога був день народження
Коли у 2007 році народилася моя донька Аврора, я захотів створювати книжки саме для неї, тому покинув робити підручники для школи й почав видавати літературу для дітей. Чому ми назвалися «Час майстрів»? Сучасний світ дуже швидко змінюється, він уже повністю готовий до роботизації.
Люди вже не будуть, як раніше, виконувати якусь механічну роботу. А що ж залишиться нам? Тільки творчість. Закрийте очі й промовте до себе: «Я — майстер». Ця простенька, на перший погляд, вправа, допоможе віднайти своє покликання, а воно відкриє тобі шлях до майстра, того хто творить, а не виконує бізнес-процеси.
Найважливіше завдання, що нині стоїть перед батьками й дітьми — працювати над своїми талантами й досягти рівня майстра. Більшість людей, на жаль, не зважають на свій внутрішній голос, на своє покликання, а обирають те, що приносить прибуток. Ви ж помітили сучасний бум на програмування? Айтішники зараз — це окрема каста, яка може собі дозволити більше свободи, бо має високі заробітки.
Проте, у цьому й спокуса: освоїти те, що не любиш, й облишити своє покликання. У підсумку — люди витрачають кошти на подорожі й розваги, щоб розфарбувати своє життя й на кілька днів чи тижнів забути про роботу, яку доводиться терпіти.
Знаєте, якби у Бога був день народження й мене на нього запросили, — я б побажав йому еволюції. Саме тому напрямок, котрий я обрав — це література. Та, яку розгортаєш смакуючи, читаєш не відриваючись, а закриваєш, збагатившись. Для співробітників видавництва я конкретизую нашу місію: ми створюємо дитячі книжки, необхідні для еволюції душі, як витвір мистецтва. Але тут є один нюанс: виявилося, що чим еволюційнішою є книга, тим вона складніша й тим гірше продається.
Давайте дітям витвори мистецтва
Ми мали одну ризиковану серію «Дитяча картинна галерея». Замість ілюстрацій у ній — репродукції картин сучасних художників. Митці самі писали тексти до своїх полотен, розповідаючи дітям таємниці зображених образів. Насправді ці книги здатні виховувати читача і без тексту, адже споглядаючи прекрасне, він стає більш чутливим до навколишнього світу.
Ми надрукували також розмальовки за картинами класиків й зробили це не для того, аби діти знали про Матісса, Ван Гога чи Пікассо — це другорядна ціль. Головне, щоб малеча мала сміливість малювати поза лініями й робити революцію, як і всесвітньовідомі митці.
До речі, ця серія з’явилася завдяки моїй донечці. Аврора дуже рано почала малювати, практично одразу, як пальчики навчилися щось тримати. Вона малювала кожного дня. Звісно, її творчість виливалася й на стіни оселі, та приблизно у шість років вона перестала це робити
Не малює день, два, три, тиждень… Я це помітив і зрозумів: щось не так. Питаю доню: «Чому не малюєш?», — вона каже: «Не хочу». В принципі, така відповідь є ґрунтовною, але я все одно тривожився. Та в один момент зрозумів: дитина весь час стикається з іншими художниками. Бачить, як малюють вони та думає, що незграбна.
Коли я збагнув, що Аврора такої поганої думки про себе, в мене мурахи пішли шкірою і сльоза попливла, тож узявся пояснювати: «Щоб стати художником, — кажу, — треба 7 років вчитися, 7 років не малювати, напрацюватися до тошнотиків менеджером... Та хоч пиячити чи ще щось робити, а після — зможеш повернутися до живопису вільною від стереотипів».
Та цю концепцію донька не сприйняла. Сплинув час. Мені на очі трапилася картина Пабло Пікассо. Показую її Аврорі й питаю: «Дивись, як тобі?». Вона каже: «Прикольно». Я: «А можеш так намалювати?». Відповідає: «Ну, може, так не зможу, але краще — спробую». З того часу вона знову почала малювати, а вся ця історія вилилася у серію розмальовок «Матісс», «Пікассо» і «Ван Гог».
Цих художників ми обрали невипадково, адже вони революціонери у своїй сфері. Це ті люди, які йшли проти вітру. Сам Пікассо казав: «Мені потрібно було прожити все життя, щоб навчитися малювати як дитина». Тому ми закликаємо: давайте дітям не лише примітивні розмальовки, а й витвори мистецтва.
Хай малюють як хочуть. Якщо мають бажання — нехай потрапляють у лінії, а ні — то хай сміливо розмазюкують фарби. Нині ми підготували вже іншу книгу, яка має назву «Ти й Малевич». Вона дає змогу уявити себе учнем художника, щоб створити разом з ним і чорний квадрат, і білий, і червоний.
Люди хочуть читати, але не мають на це сил
Знаєте, яка найбільша проблема сучасних дітей? Відсутність часу й уваги від батьків, а також профіцит у всьому. Важко прогнозувати, чим це закінчиться і що буде з новим поколінням, адже людству вперше в історії бракує часу на себе, і так само вперше ми витрачаємо свої сили не на боротьбу за життя, а на те, які чіпси обрати.
А ще сучасним дітлахам важко концентруватися. Колись я проводив експеримент: їздив автобусними маршрутами, якими часто користується молодь. Цікаво було спостерігати за тим, що вони роблять, коли в принципі робити нічого. Вся їхня увага була зосереджена в гаджетах, утім це не найгірше.
Найбільше мене занепокоїло те, що діти постійно перемикалися між соцмережами, іграми, дивилися відео й одразу читали коментарі
Я навіть спостерігати за цим не міг, бо паморочилося в голові. Розумієте, для читання потрібна концентрація. Книга, на відміну від телефона чи планшета, вимагає зусиль, вимагає часу. Тому наразі вона знаходиться у висококонкурентному середовищі й змагаються між собою не видавництва. Література конкурує з інтернетом, який виявився крадієм часу.
Я точно знаю: люди хотіли б читати, але вже не мають на це сил
Взагалі, книга — це унікальний інструмент для еволюції. Поринаючи в її сторінки, ви самі стаєте художником, режисером, постановником, костюмером, гримером і сценаристом. Щоб зрозуміти, що вона тобі дає, треба «начитатися», отримати унікальний досвід. Сучасні діти не читають, бо не мають такої звички. Закласти її мають батьки. Якщо вони це зробили — дитина назавжди стає читачем.
Зараз українська малеча має доступ до якісної літератури, хоч нині у книгарнях і представлено тільки 10 відсотків того, що створюють видавництва
Чесно кажучи, «Часу майстрів» затісно на полицях крамниць, та й самі крамниці почувають себе стиснутими. Вони взагалі працюють у неприбутковій сфері й намагаються робити це якісно. Важливо знати, що в Україні книгарень менше, ніж у Лондоні, але натомість ми маємо величезну кількість вищих навчальних закладів. У нас університетів більше, ніж у Великобританії. Дивний перекіс якийсь. Здається, що ми самі себе обманюємо.
Сумський дитліт «Часу майстрів»
Суми мене завжди дивували своїми людьми. Таке враження, ніби хтось колись у місті розсипав коштовне каміння… У видавництві «Час майстрів» сформувався цілий пул авторів з міста Суми. Я не шукав їх спеціально, вони знайшлися самі.
Ілюстраторку Ганну Черненко знайшов, коли задумав серію «Дитяча картинна галерея». Я почав шукати на сайтах картини, які мене чіпляють, в яких є диво і які були б зрозумілі дітям. Передивився безліч робіт сучасних художників різних країн, а знайшов серед них свою землячку, яка працює в Сумах архітекторкою. Разом з нею ми створили першу книгу з серії «Дитяча картинна галерея», а також пазл-квест-календар до Дня Святого Миколая, де діти щоденно отримують завдання від янгола й виконуючи їх, рятують світ від злого чарівника.
З Анною Коршуновою я познайомився через її рукопис. Річ у тому, що колектив «Часу майстрів» є частиною почесного літературного конкурсу «Коронація слова» і «Корнійчуковська премія». Ми читаємо 20 фінальних творів і даємо свою премію, тим, кого готові видати.
Рідко буває так, що наше бачення сходиться з баченням інших членів журі, але повість «Комп і компанія» отримала схвальні відгуки більшості. Крім того, ця книжка здобула перше місце ще й за версією дитячого журі. На нагородженні я познайомився з авторкою й ми домовилися про видання. Згодом книга зібрала всі можливі нагороди: першу премію ВВС — 2017, отримала премію Всеукраїнського рейтингу року. «Час майстрів» продає вже третій тираж «Компа й компанії».
У нашому видавництві вийшов друком дитячий путівник «Казкове місто Суми». У книзі є історія про рідне місто, яку я частенько ставлю у приклад: «Був час, коли люди з Франції й Німеччини приїздили до Сум на заробітки, бо це було місто з найвищими зарплатами в Європі».
Це видання — спільна робота Анни Коршунової та Світлани Качуровської, з якою ми зустрілися в Одесі на фестивалі «Зелена хвиля». Вони з чоловіком спорядили цілий автомобіль, щоб привезти купу власноруч створеного реквізиту для майстер-класів.
Останньою краплею, після якої я вирішив розказати про дива, які відбуваються з «Часом Майстрів», стала розмова з Валентиною Попелюшкою. Колись, бувши членом журі «Корнійчуковської премії», я прочитав рукопис «Украдені». Однак зробив це не відразу, а через рік. Текст із першої сторінки мене захопив. Я читав цілу ніч, а вранці зрозумів, що «упіймав» білого гриба.
До слова, саме так відбувається пошук авторів: тобі кожного дня надсилають рукописи, а ти відчуваєш себе так, ніби йдеш лісом і збираєш гриби: сироїжка, опеньок, піддубник, аж тут… він! Ти стільки ходив, стільки бродив, так довго шукав і вполював білого гриба! Ура!
Однак, я зміркував, що сплинув час і Валентина Попелюшка імовірно, вже видалася. Утім, вирішив, що треба підтримати майстриню й сказати, що вона написала дуже гарну книжку, тож подзвонив їй. Виявилося, що текст таки забрало якесь видавництво.
На тому ми й розійшлися. Та якось Валентина мені сама зателефонувала й повідомила, що рукопис у редакції чомусь затримується, тож якщо хочу — можу його забрати. Я аж на стільці підстрибнув: «Хочу!».
Ми працювали над книгою два роки, видали її та співпрацювали далі. Одного разу Валентина каже: «Олеже, я буду їхати у рідне місто, в Суми. Там у мене буде зустріч з бібліотекарями». Я аж закляк. Питаю: «Як в Суми?!». Коротше, у нас вже тут ціла банда авторів зібралася, яких я називаю «сумський дитліт». І знаєте що? Відчуваю, що в місті ще є «білі гриби», з якими я не знайомий, адже де є один — там буде й другий. Погодьтеся, Суми — це велика «грибниця».
