Уже кілька років на афішах вистав, у журналістських матеріалах та новинних роликах час від часу з’являється згадка про незвичайний родинний театр «Нянькіни». Цукр поговорив із його засновницею та режисеркою — Тетяною Нянькіною. Дізналися про те, як виникла ідея створення театру, хто може стати актором й чому йому приписують статус експериментального. З’ясували, що сцена й глядацька зала — геть не головне, а відверто говорити про наболіле допомагають авторські п’єси, написані самими акторами.
Не хотіла бути бунтівником у колективі
Театру «Нянькіни» нещодавно виповнилося три роки. Проте ідея його заснування жила десь всередині мене ще з юнацьких років. Свою театральну кар’єру починала у Сумському театрі для дітей та юнацтва. І це, насправді, був дуже цінний досвід. Мабуть, якби не конфлікт з керівництвом, досі б поєднувала роботу в обох театрах. Але наші шляхи розійшлися і я нітрохи не жалкую. Адже не зважаючи на класних акторів та професійних режисерів, які там працюють, ТЮГ — театр юного глядача — залишається досить консервативним. Натомість я переконана, що необхідно шукати нові види, жанри, нових людей, постійно розвиваючись та відкриваючи щось незвідане.
У певний момент зрозуміла: щоб не бути у колективі бунтівником, якому завжди щось не подобається, треба йти та робити своє
Я завжди усвідомлювала, що повністю втілити свої мрії у реальність зможу лише у тому місці, яке створю самостійно. Розуміння було, а рішучості, аби почати діяти, не могла знайти довгий час. Та стався переломний момент. Під час своєї другої вагітності я дізналася, що є загроза життю майбутньої дитини. І мене охопив величезний страх.
Саме тоді чоловік сказав: «Створюймо театр зараз! Навіщо чекати, поки ти народиш чи поки ми розбагатіємо?»
Певно, це мене й врятувало. Запевнила себе, що якщо не відкладу емоції на другий план і не почну діяти, то ризикую все життя провести разом зі страхом і думками про те, що неодмінно має статися щось непоправне. Ми мали невелике коло однодумців й ризикнули, не чекаючи того самого «вдалого моменту». Так сталося, що дві знакові події мого життя — народження сина та поява театру «Нянькіни» — відбулися майже одночасно. З того моменту вирішила припинити боятися й діяти завжди, коли хочеться піддатись емоціям.
Освіти завжди бракує
Моє життя не завжди було пов’язане з театром. Усе почалося зі вступу до театрального, де змушена була навчатися на заочній формі, бо для того, що навчатися на стаціонарі й жити в іншому місті, у моїх батьків грошей не було. Саме через те, що зростала у складні часи, працювати почала досить рано. Першим записом у трудовій книжці став «Макдональдз», де не витримала й місяця. Потім довго викладала дітлахам танці. Одним словом, маючи театр у мріях, я дуже довго йшла до нього обхідними шляхами.
Сьогодні, маючи вже багато років театрально практики, можу визнати: мені й досі бракує освіти. З кожним новим проєктом розумію, що є ще те, чому маю навчитись, чого хочу дізнатись та де розвиватись. Здається, що знань завжди не вистачає.
Шанс даємо всім
Непрофесійні актори у театрі — це скоріше виняток, ніж правило. З «Нянькіними» працює багато людей, які свого часу були частиною «Дикобразу» — творчого угрупування, в якому об’єднувались художники, фотографи, співаки, актори й навіть коміки. Нашими акторами також стають мої колишні учні з різних театральних студій.
Я навряд чи зможу сказати: прийшла до нас людина, яка жодного відношення до театру не має, дуже захотіла й стала актором. Це кропітка й тривала робота, щось більше, ніж просто бажання
Але винятки все ж існують. У складі команди є ті, хто прийшов без будь-якого театрального бекграунду й залишився з нами назавжди. Але це люди, у яких запал та шалена жага до справи відчуваються не тільки в словах, а й у діях. Люди, які певний час буквально жили у театрі: шили костюми, малювали декорації, відвідували навіть ті репетиції, на яких би й не мали були присутніми. А так, щоб захотіла, прийшла і легко, невимушено стала зіркою сцени — такого не буває.
Є певний відсоток людей, які тухнуть так само швидко, як і загоряються. Найчастіше вони прибігають до нас зі словами «Я все життя мріяла стати акторкою!», а потім швидко йдуть. Ми, насправді, приймаємо усіх, хто цього дуже хоче. Я ніколи не відмовляю, але одразу запитую про вміння й з’ясовую, чим людина може бути нам корисною: чи вона художник, чи музикант, можливо, актор-початківець чи ще щось.
Шанс даємо всім, але показати себе треба якнайшвидше
Часто, на жаль, крім бажання людині нічого продемонструвати й, не витримуючи навантаження, вона просто йде. Або починає пропускати репетиції, тоді ми самі з нею прощаємося.
Актори мають бути у формі
Регулярне навчання та вдосконалення своїх професійних навичок — це дуже важлива частина роботи. Мене завжди дивувало, чому у деяких державних театрах не відбуваються регулярні тренажі. Я не розуміла, з яких причин балет має постійно займатись біля станка, музиканти повинні щодня працювати над технікою, натомість акторам достатньо отримати освіту й далі на практиці вже здобувати знання.
Втім, не усі державні театри діють за цією логікою. Наприклад, у Сєвєродонецьку, Львові чи Івано-Франківську у театрах постійно проводяться тренажі для акторів. Там працюють над собою чи не щодня. Важливо сказати, що роблять це всі, незалежно від того, заслужені вони чи ні, дорослі чи малі, досвідченні чи абсолютні початківці. Ми стараємося переймати досвід найкращих.
Свого часу я сильно розчарувалася у людях, в яких починала вкладати багато знань, сил та енергії, проводила тренажі та акторські практики, займалася сценічною мовою та пластикою, і через деякий час чула невимушену заяву: «А я передумав!»
Більше не маю на це сил і не вкладаю душу у тих, кому воно не потрібно. Стала більш суворо та, можливо, дещо брутально попереджати: «Або ти працюєш одразу, або ми з тобою прощаємося».
У чому сила найкращих
У Сумах є лише два державних театри і в кожного, насправді, є чим захопитися. Так, театр юного глядача є для мене прикладом того, як мають будуватись стосунки у колективі. Думаю, популярна фраза «Театр — це клубок тих змій, що цілуються» точно не про ТЮГ, де більшість часу панує дружня, тепла й приємна атмосфера. Звісно, там працюють люди й між ними інколи виникають непорозуміння, але це нормально. Загальний настрій там справді крутий.
«Щепкіна» останнім часом став для мене символом продуктивності. Вважаю, що зараз вони переживають якийсь нечуваний сплеск розвитку, ставлячи багато вистав і постійно шукаючи щось нове для себе.
Але у кого я шалена закохана — так це Івано-Франківський театр. Мене вражає, що, маючи досить невелике приміщення, вони задіюють у роботі кожний його метр, показуючи вистави на п’яти сценах, які розміщуються не тільки в основній залі, а й у підвалах та художніх цехах. Я захоплююсь їх наполегливістю й тим, як вони знаходять вихід із будь-якої ситуації. Під час карантинних обмежень, наприклад, актори продовжили виступати на вулицях міста, у парках та навіть на горах у Карпатах.
Актори там як одне ціле, немає розподілень на «заслужений — не заслужений», коли мова йде про спільну роботу. У них не існує меж і це мене надихає
Думаю, успіх і визнання саме від цього й залежать. А ще від того, наскільки сильно кожен член театральної команди закоханий у свою справу. Важливо, щоб актори горіли ідеями, проєктами, жили театром та його історіями, а не розвалювалися у кріслах, говорячи з поважним виглядом щось типу: «От дайте нам хорошого режисера, тоді ми, може, щось зіграємо!».
Театр є, а сцени — немає
Часто чую, що наш театр називають експериментальним. Але цей опис скоріш присвоїли, ніж ми самі його сформулювали. Бо я б не сказала, що робимо щось геть шокуюче й неординарне. Так, у порівнянні з традиційними державними театрами міста ми — щось безумовно нове. «Нянькіни» й справді єдиний театр у Сумах, який використав вулицю як площадку для постановки вистави. Просто театр для нас — це не приміщення, а люди.
Пам’ятаю, ми робили виставу-екскурсію на Луці, де працювали не лише в будинку Чехова, а й на кладовищі, Панській горі та просто обабіч доріг. Це було незвично, ново й ну дуже цікаво для більшості присутніх. У світі подібного багато й цим вже мало кого здивуєш за кордоном. Проте для Сум, звісно, такий формат — експеримент.
Виступи поза стінами приміщення почалися ще у період діяльності творчого об’єднання «Дикобраз». Ми ставили п’єси у дуже смурних підвалах, напівзруйнованих будівлях, і просто посеред Могриці, де невід’ємною частиною наших декорацій став повний місяць, що поступово з’являвся на небі. Ми не маємо постійної сцени. І саме це дозволяє просувати ідею того, що театр — це перш за все атмосфера та люди, а не стіни й конкретні місця.
Колись одна глядачка після того, як побувала на виставі-екскурсії, написала у соцмережі коментар: «Більше я у цей балаган не ногою!»
І нам він неймовірно сподобався. Сприйняли його на кшталт похвали, коли дізналися про походження та справжнє значення слова. Виявилося, що балаганами наші предки називали вуличні театри, що виступали на ринкових площах та створювали навколо себе живу, справжню атмосферу свята. А хіба не це наша ціль?
Карантин не минув безслідно
Ми не проводимо репетицій вже декілька місяців. Карантин позбавив нас виступів, а отже — можливості отримувати кошти для сплати оренди за приміщення, в якому працювали. Особливо прикро те, що втратили місце, де ми тільки-но зробили ремонт, придбали в нього багато техніки й в цілому встигли облаштуватися. Але пандемія — страшна штука. На коронавірус перехворіла і наша родина, і частина акторів.
У певний момент були думки і про закриття театру, і про те, що сил вже зовсім не залишилося, і про те, що все це більше не має сенсу. Проте час іде й паніка та біль нас також, на щастя, покидають
Мені дуже радісно, що знаходяться люди, готові підтримувати наші ініціативи навіть у найскладніші часи. Я, наприклад, безмежно вдячна «Агенції промоції», яка дозволила у рамках карантинних обмежень користуватися їх приміщеннями. Вона не зобов’язана була, але зробила. І саме це допомагає мені бути певною у тому, що коли є бажання — знаходиться й підтримка.
Останнім часом ми лишились приміщення, можливості проводити репетиції й виступати. Але не лишились ідей. Більше того, у нас їх назбиралась ціла купа крутих планів, написаних п’єс та нереалізованих проєктів.
Підходячи до ситуації з практичної точки зору, ми часто не знаходимо відповіді на питання «Кому показуватимемо п’єсу, навіть якщо її зараз поставимо?»
Але сидіти й чекати невідомого чого ми також не в змозі. Актори говорять, що готові працювати, навіть якщо через карантин не буде змоги виступати. Ми й самі розуміємо, що репетиції необхідно поновлювати, адже якщо театр припинить працювати й розвиватися, він просто загине.
Наразі ми вже переступили ту межу панічного відчаю, зібралися з силами й налаштувалися на роботу. Вдалося, до речі, й приміщення нове знайти, куди невдовзі переїдемо. Тож беремо себе в руки й найближчим часом приступаємо до роботи, адже до Нового року плануємо встигнути реалізувати два великих проєкти.
Авторські п’єси дозволяють говорити
Я працюю режисером театру, мій чоловік — драматург, він пише п’єси. Більшість і нашому репертуарі складають саме авторські матеріали. Не знаю точно, як так сталося, але знаю, чому ми це робимо.
Авторські п’єси дозволяють нам говорити про те, що ми хочемо й що нам болить, робити це саме так, як це бачимо й там, де цього хочемо
Колись мені дуже хотілося поставити щось із Гоголя. Я читала, читала й не могла пояснити, чому мені подобається та не подобається одночасно. Не розуміла, як донести ідею того ж «Вія» до глядача так, щоб вона була цікавою, порушувала актуальні питання й розкривала сучасні проблеми. Тоді вирішила написати своє бачення твору й запропонувала чоловікові та одному із найдосвідченіших акторів написати свої. Через деякий час, поєднавши всі три інтерпретації класично історія в одну нову, я зрозуміла, що закохана в цю історію. Тоді ще раз впевнилася у тому, що авторський текст володіє титанічною силою.
Хоча класика — це справді круто й прекрасно. Можливо, ми до цього ще колись прийдемо. Та поки що авторами більшості п’єс є саме ми. «Нянькіни» насправді дуже відкриті до співпраці. Дуже чекаємо, коли у нас з’являться круті, талановиті режисери. Зрадіємо також, якщо хтось принесе роботу й скаже: «У мене тут п’єса, подивіться», а якщо вона нам ще й сподобається, то залюбки із нею попрацюємо. Але поки, на жаль, не було такого, щоб мене зачепила принесена кимось п’єса настільки, щоб я загорілася бажанням її поставити.
Мабуть, чітких критеріїв до твору, який міг би мене вразити, не існує. Кожного разу це щось індивідуальне та особливе. Інколи я й сама, читаючи п’єсу, не можу зрозуміти, що ж мене як режисера так сильно в ній зачіпає
Мені подобається, коли за допомогою гумору та певного оптимізму драматург говорить про глибинні, не завжди радісні та веселі сторони життя. Одна з базових ідей нашого театру — сильна віра у міцну родину, справжню любов без місця для зради й щирі людські почуття. У нас немає відвертих табу у роботі, але ми ніколи не станемо сміятися над зрадами, понівечиними долями й таке інше. Діставати щось чисте й справжнє у людях, залишаючись при цьому простими й зрозумілими, — це для нас не пафосні слова, а ключовий принцип.
Без кліше та ярликів
Нещодавно проводили експеримент: прочитавши п’єсу перед усіма, запропонувала кожному самостійно обрати собі роль. Звісно, найчастіше я одразу бачу, хто для якої ролі підходить. Але завжди намагаюсь обговорювати це питання з акторами. У нас немає якось диктатури й всіляких непорозумінь під час розподілення ролей.
Ми любимо експериментувати з типажами. Мені абсолютно не подобаються шаблонні оцінювання по типу «Якщо в тебе мила зовнішність, блакитні очі та довгі вії — гратимеш лише позитивних та романтичних персонажів»
Навпаки, тендітним дівчатам намагаюсь давати колоритні, можливо навіть негативні ролі. Я впевнена, що вони класно роблять свою роботу і не хочу вішати кліше, перетворюючи талановиту людину на актора лише одного плану.
Буває, кричимо
Якщо працюємо над виставою, то можемо й щодня працювати. Це виснажує. До того ж на репетиції кожен приходить зі своїми думками, очікуваннями та настроєм. Хтось з’являється дуже втомленим, хтось навпаки — повним сил та енергії. Доводиться працювати над собою, контролювати емоції й боротися зі втомою, щоб колективна робота була продуктивною.
Але сказати, що все проходить легко, не можу. Бувають різні моменти: можемо і покричати, і поплакати, і посміятися від душі
У нас немає такого, що актор каже: «А я от цю сцену зовсім по-іншому бачу!». У колективі існує повага один до одного, до спільної справи й до роботи окремо кожного. І хоч атмосфера панує здебільшого дружня, є чітке розділення на «директор — режисер — актори».
Я впевнена, що ми втратимо себе, якщо втратимо простоту. Як професійні, так і актори-початківці не цураються ніяких завдань. Для нас важливо, щоб у плані роботи всі були на рівних. Але я не люблю, коли на репетиційному майданчику збираються «динозаври» театру й чекають початку роботи, а хтось молодий і ще зовсім не досвідчений дозволяє собі легковажно ставитися до колег, запізнюючись через те, що каву не встиг випити. До своєї справи я вимагаю поваги.
Коли приходить час показувати виставу, а у нас щось не готове чи чогось не вистачає, можемо бути надто емоційними один з одним. Кимось оволодіває паніка, хтось починає сперечатись й кричати. Але сварки бувають вкрай рідко і якщо й трапляються, то точно не через те, що актори роль не поділили чи про щось не домовились, а з об’єктивних причин.
І я завжди знаю: що б не сталося, ми все одно вибачимося один перед одним, обнімемося й почнемо працювати далі
Звідки беруться гроші
Активно підтримують різні державні проєкти, які фінансують нас та дають можливість існувати. Раніше ми цього не знали й виживали, як могли, знаходячи гроші в особистих кишенях. Проте зараз не пропускаємо можливість скористатися таким варіантом розвитку подій: створили творчий проєкт, подали його на конкурс, виграли гроші й вже за них виготовили декорації, створили костюми й таке інше.
Продані квитки — це можливість орендувати приміщення. Крім того, ми переконані, що людина має отримувати гроші за свою роботу, тому це ще й спосіб сплатити невеликий гонорар акторам
Щодо приватних організацій — вони, на жаль, нашими спонсорами поки що не були. Ми, правда, не дуже до них і зверталися, але в майбутньому таке цілком можливо.
Одного таланту замало?
Дуже класно, коли людина талановита й обдарована. Але практика показала, що один лиш талант нічого не коштує. Часто людина, якій дуже легко все вдається, позбавляє себе бажання вдосконалюватися, може легковажно ставитись до своєї роботи й марнувати занадто багато дорогоцінного часу.
Особисто я — та людина, якій одного таланту виявилося замало й довелося дуже багато працювати над собою
І коли я бачу, що людина так само як і я віддає багато часу, сил, енергії й життя професії, то розумію: вона не покине театр, зустрівшись із першими справжніми труднощами. Люди ж, які до свого таланту ставляться у дусі «Можу! І що?», надовго у нас не затримуються. Натомість залишаються ті, кого можна назвати «своїми людьми», хто по-справжньому закоханий у театральну справу й готовий багато й інколи тяжко працювати.
«Нянькіни» вже багато чого пережили. Наразі ми не мріємо про щось, пов’язане з постійним приміщенням та чимось матеріальним. Сьогодні наше головне завдання – зберегти театральну родину й, не зважаючи на відсутність стабільності та карантинні обмеження, почати працювати. Маємо грандіозні цілі та плануємо найближчим часом втілити у життя декілька великих проєктів.
Читайте також: Взяли кредит на камеру, щоб знімати велоблоги: історія Kroshka Keksik Adventures
Телеграм Цукру Підтримати Цукр