Двічі на рік парковка ТРЦ «Мануфактура» перетворюється на майданчик, де водночас збираються велосипедисти, скейтери, ролери, брейкдансери й не тільки. Учасники «Sumy Extreme Style» не лише дивують публіку екстремальними трюками, а й показують, що екстремальні види спорту не менш захоплюючі за інші. Цукр поспілкувався із засновниками та учасниками фестивалю про його створення, поставлені цілі та їх досягнення за 10 років існування.
Про розповідають:
Кирило Бурлака
Засновник та директор фестивалю
Павло Коваль
Співзасновник та ексучасник змагань
Денис Гвоздецький
Суддя та учасник змагань
«Організуйте щось молодіжне»
Кирило Бурлака: Я давно працюю з молоддю. Цього року молодіжному клубу «Neкопія», з якого все почалося, виповнилося вже 18 років. Ми намагалися об'єднати хлопців і дівчат, які не могли знайти собі комфортне середовище для спілкування — тоді будь-яка нестандартна поведінка або зовнішній вигляд викликали нерозуміння, а тут всі розуміли один одного. Дехто з учасників вже тоді починав кататися на скейтах, BMX, це було їхнє хобі.
У 2010-му році мені напередодні Дня міста зателефонувала людина, що займалася організацією святкування. Попросили буквально «організувати щось молодіжне», пообіцяли на призи виділити 200 гривень, якщо не помиляюся. Тоді в Сумах не проводили ще масових змагань, могли хіба стрибати на BMX через палицю — і все. Тож ми з Пашею вирішили створити щось нове і у вересні 2010-го відбувся перший фестиваль.
На той момент ніхто не знав про те, як відбуваються такі події в масштабному форматі — вільного доступу до інтернету ми майже не мали. Але у Пашиного брата був доступ до інтернету в Сумському державному університеті, там він і знаходив інформацію про змагання, шукав деталі, що допоможуть нам в організації. Щось знаходив, нотував, вже було певне розуміння
Але ж ми навіть майструвати не вміли! Лише один з нас тямив у цій справі — Саня Скорик. Так той взагалі вкрав два дерев'яні кутки з городу тестя, аби зробити фігури для катання. Якби не він, то взагалі нічого не вийшло б. Ми робили велику фігуру до 12-ї ночі, а потім виявилось, що вона не влазить у двері та ми не змогли винести її з підвалу… Довелося брати пилку, розпиляли на частини десь до другої чи третьої ночі, потім якось зібрали. А наступного дня вже провели фестиваль і людей було справді багацько! Він тоді відбувався на Театральній площі, а на час проведення нам перекривали дорогу. Згодом також приєдналися ролери, скейтери, брейкдансери. До речі, та фігура, яку ми майстрували всю ніч, досі «жива». На ній і зараз постійно катають.
На рівні особистих зв'язків
З того часу почали проводити змагання щороку, а пізніше – двічі на рік. Після першої події я зателефонував Саші Парфіло і він почав знімати для нас відео з фестивалю. Тож з другої події ми вже мали достойне промо, яке було однією з його перших робіт. Згодом ми перейшли до «Мануфактури» і фестивалі відбувалися там. Вже після п'ятого зрозуміли, що можна робити більш масштабно. Була мінімальна реклама, люди дізнавалися одне від одного про змагання. Потім почали розуміти, що потрібна певна структура.
Ми почали запрошувати учасників та суддів з інших міст, вони приїздять, але це відбувається на рівні особистих зв'язків. Взагалі дуже важко зібрати людей, адже більшість надає перевагу подорожам до Китаю або в більші міста України
Наші змагання не статусні, тому деякі учасники просто приходять за призовим фондом. Взагалі більшість тусовки знаходиться в Києві та Харкові, але у нас були учасники не лише з цих міст, а також із Полтави, Конотопа, Охтирки та інших. Люди не приїздили на фестиваль довгий час, бо до нас важко доїхати. Коли зробили більш-менш адекватну дорогу «Суми – Харків», тоді стало доступніше.
Наші ображалися, коли їх виносили немісцеві
Інколи ми намагаємося додавати до фестивалю нові напрямки, але згодом з'ясовуємо, що ті ж танці в Сумах не заходять так, як інші змагання. У нас не створено як такого ринку, немає умов і людей, які були би конкуретноспроможними, щоб показати захоплюючий рівень змагань. Коли приїздить танцюрист із Харкова, то він усіх виносить, а наші потім на мене ображаються. З BMX була така ж ситуація, поки не побудували парк. Зате тепер є місце для постійних тренувань, наші можуть нормально взувати. До цього майже всі харківські, київські та інші легко наших виносили. А ще ми постійно додаємо нове, моніторимо тенденції Європи та світу в цілому, аналізуємо, що варто змінювати.
За цей час стало зрозуміло, що ідеальні умови фестивалю – в закритому приміщенні. Бо коли спекотно або падає дощ, ти все одно маєш його проводити
Навіть був випадок, коли вже приїхали спонсори, все було готово, але нас змило дощем. Це також несе певні збитки і негаразди. Тому коли є можливість проводити змагання в спеціальному приміщенні, це круто і так роблять розвинуті фестивалі світу. І також не варто забувати, що в цій справі дуже важлива команда та спільна мета.
Шукати кошти завжди цікавіше
Зараз гроші на фестиваль шукаємо на місцевому, всеукраїнському та світовому рівнях одночасно. Наприклад, з бюджету міста виділяються кошти останні три роки. Також є постійні спонсори, які підтримують подію. У 2014 році ми працювали з фондом «Суми», збирали пожертви для АТО. Тоді бюджет сягав двох тисяч гривень: ми привезли фігури, призи також вдалося організувати, але все було скромно. Вже зараз є світові спонсори, той же «Red Bull». Також працювали з українськими брендами одягу, зокрема коли в мене був свій магазин. А зараз мали бути чуваки з «Fresh 'n Rebel», які роблять акустику та інші гаджети, але невідомо, коли фестиваль відбудеться через карантинні обмеження. Насправді, шукати купу грошей цікавіше, ніж бути без коштів і не перейматися. Виклики мають бути постійно.
Скейт-парку могло і не бути
Можна робити внутрішню тусовку, а можна вирости до фестивалю, який здатний впливати і змінювати. Мені здається, якби ми обрали перше, то скейт-парку могло і не бути. Це б не дало поштовху для розвитку, всім було б просто цікаво тусуватися. Звісно, можна збиратися своєю групою в десять осіб, але хіба це дає соціальний поштовх? Тому прикольніше шукати ресурси, знайомитися з новими людьми і рухатися далі.
Юнацький максималізм «на максималках»
Павло Коваль: одного разу я побачив у Сумах, як чувак катав на BMX. Мені це сподобалося і я захотів придбати власний велосипед. Від моменту, як захотів займатися і до моменту покупки минув рік: це реально було свідоме рішення, до якого я поставився серйозно. Спрацював юнацький максималізм, і було цікаво чи зможу заробити сам. Тоді почав економити на всьому, не те що на обідах, а взагалі на всьому. Ще і стипуху підняли, здається, була 100 гривень, потім під 300, а згодом аж 700.
Мене як пацика це змотивувало вчитися, аби отримувати стипендію та заробити на велосипед. Тож половину суми зібрав зі стипух, а ще влаштувався вантажником до маркету. Там відпахав чотири місяці і можу сказати, що коли вкладено багато сил, то ти це цінуєш
Паралельно ми дивилися відео з іншими спортсменами, те як вони влаштовували вуличні контести. Тільки їх було не п’ять осіб, а 50. Оскільки Кирило соціально активна людина, йому вдалося знайти можливості для реалізації цієї ідеї. Я в свою чергу знаходив креслення фігур, а він якимось чином знаходив матеріали. Зрозуміло, що потрібно було багато обладнання і наша розмова була приблизно така: «Мені треба стільки і стільки», а Кирило відповідав: «Ок. Є, але вдвічі менше». Круто, що матеріали взагалі були.
І тут починається цей дивовижний процес, коли я разом з Кирилом та кількома друзями, довгими ночами пиляли ці фігури. Самі створювали, різали, але ж робили. Ось згадую, і наче це було не зі мною. Зараз би поїхав до «Епіцентру», купив би сам, домовився би з владою. А тоді це було так — «насуетил-намутил».
Друзі та діджей-вінамп
Рівень учасників був дуже низький, адже нас три нещасні каліки, які тільки почали катати на BMX. Запитую у Кирила з приводу охорони, каже: «Та копи будуть...», ого, нічого собі! Ще швидка приїхала, тоді відчулося, що це офіційний захід, місто допомогло. І як завжди пішов дощ, ледь встигли поставити фігури. Не знаю, де ми взяли швабри та ганчірки аби прибрати. Воно ж для змагань має бути сухе. Взагалі, по-хорошому потрібно ставити фігури зранку, залишати на день, аби учасники розкатувалися, а вже наступного дня проводити фестиваль. На жаль, в тих умовах міста фігури зникли би за ніч.
Можливо не на перший фестиваль, але кликав ще своїх друзів, а-ля діджеїв-вінамп. У нас був досвід організовувати андеграуд-вечірки, тож тямили в цій темі.
Ось тоді відчувався драйв, коли ти приїздиш і викидуєш фігури з газельки, а перехожі цікавляться, що це буде, а ти такий гордий відповідаєш: «Контест буде». А вони: «Вау, а що це?». Тоді відповів, що буде «Sumy Extreme Style»
Тяжко було спочатку, адже не могли правильно спланувати погрузку та вигрузку фігур, розстановку. В ті часи для організації події потрібні були сміливість та ініціатива, бо це було щось новеньке. Зате народу разом із зіваками було багато!
«Хочу велосипед удвічі менший за мене»
Ще коли нас було п'ять осіб, ми вже просили у влади скейт-парк. Хоча б місце для нього, аби ми самі могли щось побудувати. Зрозуміло, що нас «бородили» всюди. Щороку вмовляли і так тривало близько десяти років. Особисто я тримався фестивалю чотири змагання. А потім то травма через велосипед, то інші питання вплинули на подальшу участь. «Дякуємо» владі, не було скейт-парку, каталися де могли.
Ми завжди коли просили скейт-парк, то аргументували тим, що знизиться травматизм
Особисто я за сезон потрапляв до травмпункту рази три-чотири – це були вивихи або розтягнення. Бо каталися як могли і де могли, а вчитися треба в скейт-парку. Як на мене, цей скейт-парк крутий, адже у виконанні все доволі добре. Просто у нас його не було, тож для нас це сакральне, своєрідна перемога. Нарешті є офіційне визнання, що у Сумах є люди, яким він потрібен. Особисто поки не катався, але коли приїду, це буде прям свято.
Та сумно, що парк показує рівень розвитку нашого соціуму. До прикладу, коли мами з дітьми приїздять туди і водять за ручку малих. Просто ж поряд стрибають, велосипеди вилітають, дошки можуть в голову вдарити. Тоді почнеться крик-гам, виклик поліції і буде невесело
Я подорослішав, тому буду спокійно їх попереджати аби слідкували за дітьми. Недарма там висить табличка, де вказано, що вхід дозволений у шоломі та людям віком від 14 років. Тож коли щось станеться, я зможу показати поліції свій шолом та сказати про вік. Загалом добре, що люди знають про скейт-парк: хтось та купить дитині BMX, шолом та поведе тренуватися в більш-менш безпечних умовах. Зараз батькам буде простіше сприймати прохання: «Хочу велосипед удвічі менший за мене». Цього не треба боятися. Мені теж колись казали, що на ньому ж навіть на город не з'їздиш.
Показати людям, що є альтернатива іншим видам спорту
Я сміливо називаю себе співзасновником фестивалю, але зараз не вважаю його своїм, адже він переріс в інший формат, який має жити. Зараз приходжу як зівака, хвилин на п’ять, привітатися з Кирилом. Головна мета — показати людям, що є альтернатива футболу та іншим видам спорту, які мають більшу популярність.
Пам'ятаю, як пацики з району ходили і попри несприйняття наших захоплень говорили: «Воу, трючок замути, красава! А сальто, сальто вмієш? Якби ще не сережки та довгі патли, то взагалі б нормальний пацан був». Це реально ставалося щовечора. Якщо такий вигляд для них був табу, то трюки подобалися. Зараз людей, які катаються на BMX багато, всі нормально сприймають, а раніше для них це був шок
Ще років п’ять тому батьки дивилися на це «кодло» і думали, що всі стануть «колотися марихуаною». Вони ж не знали, що їхні дітки давно це роблять, тільки без сережок у вухах. У мене самого раніше все обличчя було в пірсингах, і це окей, адже комусь подобаються татухи, хтось носить широкі штани, а хтось вузькі. Головне людей за це не бити. Зі мною нічого страшного не сталося, зараз працюю на керівній посаді на заводі, інші з нашої олдскульної тусовки також мають роботу та вищу освіту. Хтось робить власний бізнес, займається різьбою по дереву, хтось в ІТ-сфері, а хтось катається за підтримки спонсорів
Наприклад, можна брати участь у контестах. Є офіційні, а є неофіційні. Для перших потрібно мати певний рівень, а для другого можеш просто приїздити й кататися
Зараз є навіть російські райдери, які перебувають на спонсорстві у «Red Bull», катають та просувають цю тему. Їх одиниці, але мають багатомільйонну аудиторію в інстаграмі. Можна захоплюватися, виступати та отримувати невеличку зарплату. Тут справа у тому, вистрілить чи ні, передбачити дуже складно.
Від зіваки до учасника
Денис Гвоздецький: вперше побачив як хлопці стрибають з велосипедами у 2009 році. Тоді подумав: «Вау, як це круто». Почав дивитися документальні фільми, в яких американці та австралійці виконували трюки. Здавалося, що сальто на велосипеді — монтаж. Відтоді я почав тренуватися спочатку на звичайному великому велосипеді. В цей час я саме спілкувався з одним хлопцем, який теж катався. І одного разу він запропонував піти на класну двіжуху, що виявилась першим фестивалем. Пішов у ролі зіваки, але коли побачив трюки, то блін, це здавалося таким крутим! Досі я не був знайомий з учасниками, та з часом ми почали спілкуватися і я зібрав велосипед більш відповідний для змагань.
Боротьба за скейт-парк
Спочатку народ на Літній естраді пробував робити щось подібне. Потім нам дозволили тренуватися на «Студязі». Ми приїхали туди, прибрали все сміття, територію навколо привели до ладу. Тренувалися там, а фігури на зиму віддали на зберігання до знайомих. За той час їм «гайка приснилася».
Навесні люди почали смажити на фігурах шашлички. Пам'ятаю, як підійшли до них і пояснили: «Це наша фігура, на якій ми тренуємося. Нам треба забрати, тож водочку відсуньте, будь ласка»
Наче і людей переривати не хотілося, а наче і нам тренуватися треба. Потім це місце забрали, якийсь чоловік прийшов та повісив свій замок, поставив будки з фаст-фудом, будиночки для відпочинку і все у них було добре.
Через рік настала холодна зима, тож я домовився з одним хлопцем зробити у приміщенні скейт-парк, за універмагом «Київ». Ми каталися, зробили світло, орендували та сплачували комуналку. Брали 10-15 гривень за вхід, але їх витрачали на оплату. На решту коштів купували якісь колоди, аби щось робити. У тому приміщенні було -10°C, а надворі -25°C. Зате всередині не заважав сніг та вітер. Навіть підлогу цементом намагалися вирівняти, жорстко було. Згодом довелося і те місце покинути, бо просто порахували витрати на хороший ремонт і власника не влаштувала сума. Його можна зрозуміти.
Після цього ми намагалися зробити «вильоти» у місті для трюків, але люди одразу ж крали. Зазвичай фігури великі, ми навіть до дерева пристібали, але хтось та зламає замок. Десь заховаємо у кущах, все одно дістають і звідти, намагаються розібрати й ламають. Але з приводу скейт-парку ми все одно спілкувалися з представниками влади. Обговорювали фестиваль, розповідали що учасникам необхідно для кращих результатів. У висновку те, що було на проєкті, не відповідає тому що є зараз. Все мало бути ширшим, більш безпечним. Зараз парк вузький, це ризиковано. До прикладу, виліт зробили неправильний, його нереально перелетіти. Ти просто падаєш вниз, а так не має бути. Ми пробували навіть розігнатися по всьому парку, але все одно не виходило зробити трюк.
До речі, у нас взагалі два скейт-парки. Другий на Роменській. Все дуже мале, смішне, страшне. Навколо купи сміття. Зате люди своїми силами зробили. Реально, це парк для скейтерів, але вони кілька разів туди приїздили та перестали. Зараз у наших хлопців непоганий рівень, більші успіхи та вони можуть себе показати. Звісно, парк багато дає, там можна навчатися, яким би він не був.
На фінал залишаються друзі та родичі
Як на мене, було б круто змінити формат фестивалю. Само собою, що найкращі умови змагань — в окремому приміщенні. Але ж люди тренуються і в парках просто неба. Варто звертати увагу на кілька моментів: починаючи від музики, яка не розпалює натовп, закінчуючи категоріями учасників. Кирило намагався залучати трейсерів, скейтерів, ролерів, але не всі залишалися. Зате коли тільки перейшли до «Мануфактури», то перші фестивалі були веселі. Місце дуже класне, але було б круто, якби люди мали змогу елементарно присісти. Це ж добре, коли глядачам не доводиться спиратися об залізний паркан, або не треба сидіти на бордюрі. А ще як мінімум важко простояти цілий день під пекучим сонцем.
Та урізноманітнити програму можна: елементарно поставити порожній тролейбус, аби просто на ньому катати. Людям не лише важливі трюки, їм цікавіше саме видовище. Колись поставили чотириметрову фігуру, на якій ми каталися. Народ за голову хапався від шоку. Навіть харківські учасники не очікували такого. Це ж круто!
У будь-якому разі необхідний зв'язок з глядачами. А не так, що вони постоять трішки, подивляться на перших учасників і підуть додому. Переглядав зйомку і на фінал залишаються самі друзі та рідні учасників, можливо ще кілька зівак. На мою думку, варто перед фестивалем робити відбірковий тур, аби оцінити можливості потенційних учасників. Коли людина не готова, то це нормально їй відмовити. Наступного разу вийде краще, можна підготуватися. Просто глядачі дивляться на дітей, які тільки вчаться, і не залишаються на фінал.
Однак, вже близько десяти поколінь брали участь у змаганнях. Це не дивно, адже до нашої компанії щороку приходять нові хлопці, деякі залишаються на два-три роки, хтось і досі з нами. Тож коли люди цікавляться, очевидно, що майбутнє в Сумах є, але потрібно це підтримувати й постійно розвивати.
Світлина на головній: Павло Сухов
