fbpx
Авторка: Міла Ляшенко
«Як сто гривень вторгую –
то вже щось!»

Хто вони – сумські бабусі з квітами та яблуками?
Влітку продають абрикоси й величезні букети, восени пропонують солодкий гарбуз, пакети яблук й багато калини. Їх рідко лякають вітер, калюжі під ногами чи перші морози. Бабусі й дідусі, яких зранку й до вечора можна зустріти біля ринку, на мосту чи прямо під магазином – виняткові люди.

Когось виходити й торгувати на вулиці змушує нестача грошей. А хтось продає, аби не пропало те, що з городу привезли й щоб з людьми поспілкуватися. Цукр запитав п'ятьох сумських бабусь, що торгують, про минуле життя, обставини, що змушують заробляти у похилому віці та поцікавився, чи приносить торгівля прибуток.
Ольга Афанасіївна, 69 років
Усе, що продаю – домашнє. Мені подобається возитися на городі, збирати врожай, сушити яблука й таке інше. Але не скажу, що дуже вже полюбляю виходити продавати на вулицю. Причина скоріше у потребі, ніж великій любові до діла. У мене велика родина – чоловік, двоє синів, невістки й четверо онуків.
Їсти хочуть всі, то маю заробляти копійку
Люди зараз майже не купують ось так на вулиці. Сьогодні всі більше до магазину тягнуться. Але ті, хто розуміє, що у мене все чисте й натуральне – беруть. Усе життя я працювала бухгалтером і не думала, що отак стоятиму, продаючи щось з городу. Але коли після сорока років трудового стажу виявляєш, що твоя пенсія 2800 гривень, і на неї нічого особливо не купиш, то доводиться вигадувати, де взяти гроші. За день заробити можу небагато. Але коли якась копійчина є, то вже й задоволена.
Буває, сто гривень зароблю, а буває, що з порожніми кишенями повертаюся додому, хоч і цілий день простою
Миколаївна, 85 років
Я сама з Недригайлова. Там увесь рік живу, а на зиму діти у Суми забирають. Хоч і стара вже, бабці ж вісімдесят шостий пішов, та стараюся не сидіти, склавши руки. Живу біля лісу, то постійно ходжу збирати ягоди, гриби чи трави. Потім щось засушую, а щось закриваю, готуючи на продаж. На травах я взагалі дуже добре знаюся. У мене й асортимент розписаний, а коли хто цікавиться – то я детальніше розповідаю. Продаю все по десять гривень: і малина лісна тут є, і меліса – ой, як вона нерви допомагає заспокоїти! Яблука, правда, трохи дорожчі. Їх за 15 гривень віддаю.

А про життя моє нічого й говорити. Воно у мене не дуже вже солодке було, всю дорогу – сама собі рячка, як то кажуть!
Баб Маша, 78 років
Я нечасто торгую на вулиці. Товару маю небагато, але в інших не купую, щоб перепродавати. Ото що з городу лишилося, те й принесу. Копійка ніколи зайвою не буває, то, думаю, чого б і не продати. Довгий час жила у Баку. Чоловік був військовим, його туди відправляли на службу, а я завжди була поряд. Так і сталося, що понад двадцять років працювала у військових частинах. Роботи ніколи не цуралася, все життя серед військового порядку провела. А в результаті отримую пенсію, яка тільки сміх може викликати. Добре, що хоч діти допомагають.

Можу постояти й нічого за день не вторгувати. Тоді мовчки збираюся та йду
Помітила, що купують здебільшого у тих, хто більш-менш серйозно займається торгівлею: вирощує щось на городі спеціально для ринку, великий вибір товарів має та вміє закликати людей. А у мене що – хрін, часник та трохи сушки. Та я й не претендую на великий заробіток, як є, так і є.
Марія, 79 років
Продавати виходжу майже щодня. У мене зазвичай так: до обіду няньчу правнуків, бо їх у мене аж п'ятеро, а невістки по роботах, після обід йду заробляти. Але люди слабенько беруть. Як раніше магазинів оцих великих не було, то й мене помічали. А тепер що – всі у супермаркети йдуть.
Та хоч більшість і проходить повз, є й ті, хто каже: «Я постійно тільки у вас і беру!». А мені вже й радісно
У моєму віці, знаєте, як сядеш – вже не встанеш. Тому я хоч і не можу на городі працювати, але копійкою намагаюся дітям допомогти. Або хоча б зробити так, щоб їм не довелося ще й мене забезпечувати. Проробила все життя на залізничній станції. Любила роботу, це правда. А пенсія тепер – дві тисячі. Хіба на них нормально житимеш?

Катерина, 68 років
Колись я була художницею. За роботу, пам'ятаю, ніколи багато не платили й не вважали її престижною, але це було єдиною справою, до якої лежала душа. Створювала картини, сувеніри, малювала на посуді, шкатулках та вазах. Я б цілком могла прожити на пенсію, яку сьогодні отримую, якби не постійна потреба у ліках. Сама маю великі проблеми з ногами, та й у чоловіка три інсульти було. Тому доводиться шукати підробітки. Коли ще більш-менш нормально пересувалася, то прибиральницею працювала, а тепер ось тільки сиджу і продаю.

Приходжу сюди далеко не щодня, бо живу на околиці міста й з милицями часто фізично складно дістатися центру
Та й люди майже перестали купувати. Раніше було так: вийшла з двома пакетами яблук, квасолі й часнику, за десять-двадцять хвилин розпродала та й поїхала додому. А тепер і до п'яти вечора можу просидіти, нічого не заробивши. Охоронці з сусідніх будівель часто проганяють, не дають сидіти. Ну, я тоді за милиці беруся та й намагаюся швидко піти, на скандали не люблю наражатися. Ображатися не бачу сенсу, бо в мене ж ні дозволу, ні жодних інших документів немає. Завжди на свій страх і ризик. Що вдалося заробити, на тому й дякую.
Було, що й падала, бо бігати ж особливо не можу, а вони гонять. Але я все розумію, то їх робота
✈️ Підписуйтесь на телеграм Цукру та долучайтесь до обговорень в Ц.Чаті

❤️ Підтримайте Цукр фінансово за цим посиланням
X

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: