Людмила Козік понад 30 років працює соціальною працівницею. Щодня вона доглядає своїх підопічних — людей старшого віку — купує продукти, готує їсти, прибирає, оплачує комунальні платежі. За день Людмила проходить до 15 кілометрів, знає всі акції в місцевих магазинах та вміє знайти спільну мову з тим, хто звинувачує її в крадіжці.
Цукр провів день із соціальними працівниками територіального центру «Берегиня». Розповідаємо, про кого їм нагадують підопічні та як реагують на слова: «Мені підмінили холодильник і газову колонку».
«Найстрашніше, що у підопічних зникає пам’ять»
Терцентр «Берегиня» — це місце, де підтримують тих, хто потребує сторонньої допомоги чи опинився в скруті. Сьогодні це розгалужена система із сімома відділеннями: від догляду вдома до денного перебування та соціального таксі. У будівлі, оздобленій квітковою мозаїкою, працюють люди, які добре знають смаки й звички своїх підопічних, піклуються про їхній побут і часто стають єдиними містками в зовнішній світ.
Людмила Козік теж такий місточок. Ми зустрічаємося з нею в приміщенні терцентру. Струнка брюнетка з ніжним голосом працює тут фактично із самого відкриття. Вона родом з Київщини, в Суми переїхала за чоловіком. У «Берегиню» влаштувалася працювати у 1993 році — стала працівницею відділення «Догляд удома». Вона доставляла літнім людям продукти й медикаменти, прибирала, оплачувала платежі, збирала по всіх інстанціях довідки. Нині в її роботі майже нічого не змінилося, хіба скоротилася паперова тяганина з субсидіями. Утім, як тоді, так і зараз Людмила має 11 підопічних, котрим повинна допомогти.
Сьогодні соціальна працівниця вже встигла приготувати їсти підопічній, що живе на вулиці Холодноярської бригади, а також купити продуктів. У великій сумці лежать кілька хлібин і батонів, пляшка олії, фрукти.
— До війни (до повномасштабного вторгнення — ред.) усі соціальні працівники зранку приходили в «Берегиню», а вже тоді йшли до своїх підопічних. А тепер, оскільки трапитися може будь-що, ми одразу беремося до справ: прямуємо до своїх людей, в магазин чи аптеку.
Потім приносимо те, що замовляли, записуємо в зошити скільки грошей брали, витратили й скільки лишилося решти. Якщо треба, варимо їсти. Я найчастіше готую простенькі страви — супчики, кашку, картопельку. Є потреба, то прибираю, — перелічує свої щоденні завдання соціальна працівниця.
Тепер вона збирається відвідати 92-річну Наталію Сергіївну, жінка живе неподалік терцентру.
— Хоч їй і чималенько років, намагається триматися бадьоро. Ось побачите, вона, наче сонечко — запевняє Людмила, закидаючи на плечі важкий на вигляд рюкзак. Потім підхоплює сумку з продуктами й прямує до виходу.
Надворі похмуро й холодно. Таку погоду хочеться споглядати з вікна своєї домівки, затишної кав’ярні чи в крайньому разі — офісу. Людмила стрімко крокує вулицею. Доводиться пришвидшитися й мені, щоб за нею встигати.
— Темп у вас швиденький, — кажу, намагаючись не відставати.
— Насправді можна й не поспішати, але бажано закінчити вчасно. Робочий день у нас з 8-ї до 17-ї, треба встигнути обійти всіх, — відповідає, поправляючи рюкзак.
Дорогою до підопічної Людмила розповідає про роботу. Каже, що б там не було, до всіх ставиться по-доброму, бо літні люди нагадують їй маму.
— Вона померла на 97 році життя. Мала ясний розум, писала вірші, мій брат навіть допоміг їй збірочку випустити. З мамою можна було порадитися, вона прислів’я цікаві знала, ставилася до всього з гумором. Коли я дивлюся на своїх підопічних, згадую про неї, — з теплотою говорить соціальна працівниця.
За три десятиліття роботи Людмила назбирала чимало історій, які гарно змальовують, з якими викликами доводиться стикатися в професії.
— У нас часто бувають непорозуміння з підопічними. Найгірше те, що в деяких з них частково зникає пам’ять. Наприклад, не можуть пригадати що і куди поклали. Був випадок, коли моїй підопічній здавалося, що у квартирі все підмінили, поки вона спала. Жінка відчиняла переді мною дверцята шафи, вказувала на шубу й казала: «Ця шуба не моя». Потім вела до холодильника і повторювала: «Він теж не мій, його підмінили. І газова колонка в мене була не така», — переповідає ту ситуацію соцпрацівниця.
У таких випадках вона старається не заперечувати, приймає те, що чує. Інакше буде конфлікт. Проте найстрашніше, каже, не провали в пам'яті, а прийти й побачити людину мертвою.
— Якось у мене з'явилася нова підопічна прикута до ліжка. Характер у жінки був складний — навіть сусіди не хотіли з нею спілкуватися. Коли я вперше прийшла й привіталася, вона лише мовчки відвернулася до стіни. Роздивляючись кухню, я помітила, що їжу готувати ні в чому — самі величезні каструлі, тож купила готових страв. «Ви їсти будете? Я котлеток принесла», — запитала. Бачу, в неї аж очі загорілися. Поїла й тихенько каже мені: «Спасіба». Наступного дня я принесла їжу з дому. І знову вона: «Спасіба». Так ми почали спілкуватися. А одного разу приходжу, а вона мертва, — зітхаючи завершує розповідь Людмила.
За час роботи в соціальній службі таке в неї трапилося втретє. Звичайно, смерть важко сприймати відсторонено, але соцпрацівниця все ж намагається вберегти своє ментальне здоров‘я. Вона каже собі: «Так, це жахливо, але я зробила все, що могла, поки ця людина була жива».
— Щоб зняти стрес, я слухаю класичну музику. Також допомагають котики. Вони мене проводжають на роботу, чекають і зустрічають, знають, що принесу їм щось смачненьке. Сім’я мене підтримує, на роботі проводять психологічні тренінги. Так і тримаюся, — ділиться Людмила вже біля під’їзду Наталії Сергіївни. Соціальна працівниця знімає з плеча рюкзак й дістає пакетик, в якому лежить ключ-магніт від під’їзду.
— Ходімо! — каже вона, відчиняючи сталеві двері. Поки підіймаємося ліфтом, розповідає про свою підопічну:
— Наталія Сергіївна постійно повторює, що їй нічого не потрібно, тож зараз я тільки залишу продукти. Ми взяли її на обслуговування, оформили соціальну виплату, бо вже за 80 років має. Вона дуже скромна жінка, — говорить соцпрацівниця вже біля дверей квартири.
— Наталіє Сергіївно, можна до вас? — гучно, щоб господиня почула, запитує Людмила, відчинивши двері. У маленькій кухні, спираючись на милицю, стоїть літня жінка, запнута світлою хустиною. Її обличчя ніби світиться зсередини. Вітаємося.
Тільки-но Наталія Сергіївна почула, що ми пишемо про роботу соціальних працівників, починає одразу емоційно говорити про «свою Люду».
— Ви знаєте, як вона мені допомагає? Допомагає все на світі. Я на неї така довольна! Все, шо кажу виконує: купує продукти, і до врача піде, і рецепт візьме, і в аптеці шо треба купить. І ще в додачу як прийде, а в мене поганий настрій, розвеселить, надасть мені духу. Я така нею довольная!
— А чому настрій поганий? — цікавлюся.
— Ви ж бачите, яка в мене біда? — показує на ногу бабуся — Це ж в мене полом. Упала. А Люді я дуже благодарна, бо допомагає мені, поки я в такому состоянії.
Людмила залишається з Наталією Сергіївною, аби віддати решту з покупок і дізнатися, чи потрібні ще якісь послуги. А ми прямуємо далі, щоб побачити, як працюють інші соціальні працівники.
«Як не набридаємо, а вони терплять»
Ще одна популярна послуга в «Берегині» — виїзд мобільної бригади, адже часом людині потрібна ціла команда помічників. Від трьох до п'яти фахівців прибувають разом: одні щось лагодять, інші — прибирають і готують. Якщо потрібно, долучається юрист, психолог, медична сестра, реабілітолог чи перукар. Команда працює й у віддалених селах громади, і в Сумах.
Сьогодні мікроавтобус з написом «Мобільна бригада» припаркувався біля приватного будинку на вулиці Добровільній. Знадвору чути стукіт молотків.
Біля паркану нас зустрічає реабілітолог Костянтин Козлов. У соціальній службі він працює три роки. Каже, любить цю роботу, бо відчуває, що потрібен людям.
— Все залежить від того, як ти налаштований. Якщо позитивно, то й робота буде приносити задоволення. Нашу бригаду підопічні чекають, переживають за нас, адже ми часто працюємо під обстрілами. Часто нам каву пропонують, намагаються нагодувати. Літнім людям хочеться поспілкуватися, а ми завжди поспішаємо, — говорить Костянтин і запрошує зайти.
За парканом розкинувся невеликий доглянутий двір. Майже впритул до будинку із забитими вікнами кілька чоловіків ріжуть чималий шмат цупкого матеріалу — будуть утеплювати шибки. Реабілітолог Костянтин береться їм допомагати, адже свою частину лікарської роботи вже зробив.
Шостого жовтня у сусідній будинок влучив російський «Шахед». Через це тут вибуховою хвилею пошкодило вхідні двері й душову, вибило сім вікон. Частину з них вже відремонтували, а решту затулили плитами ОСБ. У затишній кухні за великим столом на нас вже чекають дві жінки.
— Ольга Миколаївна, — називається одна.
— Яніна Миколаївна, — представляється інша, — ми сестри, в нас іще третя є — Лариса. Нам усім важко пересуватися — уточнює жінка, тримаючись за ходунки.
За вікном на дереві розвішані годівнички, біля них метушаться синички. Пташки раз у раз сідають на підвіконня й зазирають в шибку. Під цінькання синичок сестри розповідають про те, що довелося пережити.
— Це сталося о 21:40. Ми тільки покупалися, — згадує Яніна Миколаївна. — І вдруг у спальню мою — таке зарево. Тоді вже горів будинок, який стоїть вище від нашого, а я думала — це сусідній і що вогонь скоро перекинеться до нас. В мене такий був шок, через це навіть викликали швидку, — емоційно розповідає Яніна Миколаївна.
Цілий тиждень, кажуть сестри, до них приходили представники комісії — підраховували збитки. Також навідувалися учасники різних благодійних фондів. Відгукнулася й соціальна служба, її працівники й досі допомагають боротися з наслідками вибуху. Ця згадка змушує тремтіти голоси сестер.
— Як тільки це сталося, у терцентрі одразу повідомили, що готові допомогти. Алінка, наша соціальна працівниця, із вечора дзвонила… ми прийдемо … казала, — крізь сльози мовить Ольга Миколаївна.
— Пробачте за емоційність, але… вона й за нашим татом доглядала — теж плаче Яніна Миколаївна, — він 11 років був лежачий. Зараз Аліна у лікарню возить нашу старшу сестру, а ми взагалі не ходимо. Ніколи не думали, що старість отака в нас буде, — сумно говорить вона, коли до кімнати заходить ще одна літня жінка. Це і є старша сестра Лариса Миколаївна. Вона одразу включається в розмову.
— Якби не соціальні працівники, нам би вже була «труба». Зовсім не знали б що робити. Деякі люди бояться звертатися за допомогою до них, бо думають, що надурять, але до нас поганих не приходило, попадаються тільки хороші. Як вже не набридаємо їм проханнями, а вони все терплять. Це не лестощі, не думайте. Ми просто знаємо — переконує жінка.
Сестри з розумінням говорять про працю соціальних робітників. Згадують, як «їхня Аліна» одного разу прибігла, тремтячи від страху: під час обстрілу міста довелося падати на землю просто посеред вулиці.
До кухні заходить білявка у зеленому фартусі — це соціальна працівниця Аліна Криводуб, про яку так часто згадували сестри. У службі вона працює 11 років. Розповідає, що прийшла в «Берегиню» після декретної відпустки за зручним графіком і стабільною зарплатою, а крім цього знайшла своє покликання.
— Я тут працюю, бо мені не байдужі люди, — пояснює Аліна. — Коли допоміг, то відчуваєш, що тобі вдячні, тоді хочеться працювати далі.
Кількість викликів у мобільної бригади щодня різна, пояснює соцпрацівниця. Зазвичай люди телефонують до офісу «Берегині», а звідти вже надходять завдання. Кількість виїздів також розраховують залежно віддаленості району та складності роботи.
На запитання, що хотілося б змінити у своїй професії, соціальна працівниця відповідає не одразу. Звісно, каже, мріється про вищу зарплату, але біда в тім, що найбільше хотілося б змінити неможливе. Особливо коли йдеться про деменцію в підопічних.
— Буває, працюєш з людиною роками, знаєш усі її звички, а одного дня вона звинувачує тебе в крадіжці спідньої білизни. І ти розумієш — нічого з цим не вдієш, адже це хвороба, — з жалем говорить Аліна Криводуб.
— І от уявіть лише, з цим їм доводиться працювати щодня! — підтримує Аліну Лариса Миколаївна, а тоді пропонує: — Ходімо, я вам покажу, де в нас тут кулі літали. — Ця пропозиція звучить буденно, ніби йдеться про квіти на клумбі чи нову лавку у дворі.
Навчитися приймати прокльони й образи
З окремих історій допомоги складається велика справа. Як саме — знає директорка центру соцобслуговування «Берегиня» Інна Галіченко. У цю сферу каже, вона потрапила випадково. Спочатку працювала вчителькою молодших класів, а як закінчився контракт, шукала тимчасову роботу. Ось так і влаштувалася діловодом у територіальний центр, навіть не уявляючи, що таке соціальна робота. Згодом очолила відділення «Догляд удома», а пізніше стала директоркою закладу.
Інна Галіченко говорить швидко й емоційно. Саме такий темп, стверджує, допомагає встигати робити все необхідне для підопічних закладу, кількість яких постійно зростає.
— У 2024-му в місто прибуло чимало внутрішньопереміщених осіб, тож і число підопічних збільшилося. Якщо у 2022-му ми обслуговували 3 700 людей, які потребували послуг, то у 2024-му потреба виросла, на 1 000 осіб, — говорить директорка терцентру.
Серед підопічних «Берегині», розповідає вона, є люди різного віку, проте найбільше тих, кому за 70-80 років. Є серед них і люди, прикуті до ліжка — таких зараз близько 50 осіб. Хтось потребує допомоги з покупками та прибиранням, комусь необхідна психологічна підтримка, а декому — повний догляд. Нині послугу догляду вдома отримують близько 800 людей. Її надають 76 соціальних працівників. Кожен з них має від 10 до 14 підопічних.
— Ця робота непроста. Трапляються різні ситуації. Наприклад, якщо підопічний впав і не може відчинити двері, доводиться викликати рятувальників. Вони потрапляють до квартири через вікно, відчиняють двері, а людину «швидка» забирає до лікарні. На жаль, такі випадки трапляються часто, — говорить Інна Галіченко.
До того ж розповідає вона, соціальні працівники мають бути завжди готовими, що підопічні дивно поводяться через деменцію. Отримати на привітання прокльони й образи — це звична справа. Тому в терцентрі часто проводять навчання з ухилом на психологію.
— Тренінги, зокрема, дають зрозуміти, що деменція — це хвороба, яку соціальний працівник не може вилікувати. Але може навчитися правильно спілкуватися з такими підопічними, щоб уникати конфліктів. Якщо людина вже роздратована, соціальні працівники знають — краще не починати роботу, а ввічливо попрощатися й прийти іншого разу. Адже спроба продовжити спілкування може призвести до серйозних наслідків, — ділиться директорка «Берегині».
Особливої майстерності, стверджує вона, потребує спілкування, коли підопічні скаржаться, що їх «труять» родичі або що до них хтось приходить. Почувши це, не можна заперечувати, бо така реакція лише посилить агресію. Натомість соцпрацівники демонструють співчуття, м'яко переводять розмову на щось інше. Такий підхід допомагає знизити емоційну напругу.
«Тиждень пролітає, як один день»
«Берегиня» існує коштом міського бюджету, говорить Інна Галіченко. Це і зарплати працівників, і комунальні платежі, і утримання семи автомобілів. Два з них працюють як соціальне таксі — возять людей до лікарні та на гемодіаліз. Є спеціалізований автомобіль з підйомником для людей на колісних кріслах, два мікроавтобуси для перевезення людей з інвалідністю, які самостійно не орієнтуються в місті.
— З початком повномасштабного вторгнення на нас звернули увагу грантодавці, — розповідає директорка. — Ми й раніше писали проєкти, але тільки зараз з'явилося декілька платформ, які допомагають з матеріальною базою.
Завдяки цій підтримці в нас з'явився «Простір соціальної адаптації». Тут облаштували комп'ютерний клас, де літніх людей вчать записуватися до лікаря онлайн та отримувати інформацію через інтернет. Також відкрили соціальний простір, де проводять психологічні консультації та майстеркласи, працює кабінет реабілітації.
Важливу підтримку надає й бізнес. За меморандумом із міською радою «Сумський хлібокомбінат» щонеділі забезпечує хлібом і батоном 400 підопічних «Берегині». До допомоги долучаються й інші місцеві підприємці та приватні пекарні.
Зараз у «Берегині» працюють два відділення догляду вдома, які обслуговують Зарічний і Ковпаківський райони міста та приєднані старостинські округи. Три відділення денного перебування — «Калина», «Злагода» і «Спільнота» — працюють з людьми з інвалідністю. Діє «Університет третього віку» для підтримки старших людей.
Окремо діє відділення соціальної підтримки та будинок нічного перебування для бездомних. Є пункт прокату з двома тисячами одиниць реабілітаційного обладнання — від милиць до спеціалізованих ліжок.
— Ритм роботи у «Берегині» швидкий — іноді тиждень пролітає як один день, — говорить Інна Галіченко. Але саме в цьому інтенсивному русі, мабуть, я й знаходжу сенс. Мене надихають позитивні відгуки людей, подобається бачити результат роботи, Коли бачиш, що приносиш користь людям, розумієш — все недарма.
У коридорі терцентру дзвенить телефон — комусь знову потрібна допомога. Робочий день у «Берегині» триває. За кілька хвилин від будівлі з квітковою мозаїкою розійдуться соціальні працівники. Хтось понесе продукти, хтось поспішить на виклик мобільної бригади, а хтось просто прийде поговорити з самотньою людиною. І для неї цей візит стане єдиним містком у зовнішній світ.
Як звернутися до «Берегині» за послугами
Щоб отримати послуги «Берегині», треба спочатку звернутися до департаменту соціального захисту населення міськради. Це може зробити сама людина, її родичі чи опікуни. Після подання необхідних документів департамент перевіряє, чи має вона право на соціальні послуги.
Якщо має, то з цією людиною зустрічається соціальний працівник, щоб зрозуміти, яка саме допомога потрібна. Потім документи передають до територіального центру «Берегиня», де разом з підопічним складають індивідуальний план: що конкретно робитиме соціальний працівник, як часто приходитиме (від одного до п'яти разів на тиждень, залежно від стану людини). Якість роботи соціальних працівників контролює завідувач відділення догляду вдома.
Детальніше про те, хто має право отримувати соціальні послуги можна прочитати на Порталі соціальної та ветеранської політики
