Напівтемна кімната. Освітлені лиш обличчя двох чоловіків у військовій формі. Вони вдивляються один одному в очі, не помічаючи глядачів. Раптом чоловіки починають знімати камуфляж і вмить стають іншими. Роман стоїть у піжамних штанях та помаранчевій футболці, Артем — у джинсах та сорочці з індійським принтом. Можливо, у цивільному житті це їхнє улюблене вбрання. Нещодавно військові вперше в Сумах показали виставу плейбек-театру. Це театр, де актори слухають історії глядачів, а потім миттєво їх відтворюють. Цукр теж побував на виставі «Чому ти тут». Переповідаємо кілька імпровізацій, які можна читати в будь-якій послідовності.
Вистава починається
Свою військову форму чоловіки поклали на тумби. Сіли на стільці, склавши руки на коліна, синхронно видихнули. Це ритуал: так вони впродовж вистави заходитимуть в роль і виходитимуть з неї. Роман Кандибур та Артем Колісник — тренери Української школи плейбек-театру. У Романа також є власний плейбек-театр «Сусіди», який він заснував у Дніпрі. У 2022 році чоловіки вступили до лав ЗСУ, але попри це знаходять час пограти на сцені й повчити цього інших.
У підвалі Конгрес-центр СумДУ, де облаштували імпровізовану сцену, зібралося близько восьми глядачів. Усі вони вперше в плейбек-театрі.
— Мене звати Артем. У 17 років я мав переїжджати в Ізраїль, але зустрів в Україні дівчину і залишився тут жити. Згодом, ставши дружиною, вона народила мені двох чудових синів. З 2022 року я служу в Збройних силах України. Інколи знаходжу час грати у плейбек-театрі.
— А я Роман, родом із Дніпра. Близько 20 років займаюся сучасним мистецтвом, з яких кілька — граю в плейбек-театрі. Також я психотерапевт. З початком повномасштабного вторгнення я шукав підрозділ, щоб працювати військовим психологом. Так і опинився в Сумах.
Актори не мають сценарію вистави, адже самі не знають, що відбуватиметься. У плейбек-театрі вони не грають для глядачів, а співпрацюють з ними. Протягом вистави Роман і Артем запитують у глядачів: «У кого є історія?». Вони її розповідають, а актори відтворюють. Тож вистава починається. Натискайте на будь-яку історію, яку хочете прочитати:
«Зустріч»
Як луганці Олені довелося покинути рідне місто і попри це слідувати «світлу», аби відчути себе вдома
Першою здіймає руку, щоб розказати історію, жінка з короткою стрижкою, одягнена в білу футболку. Її звати Олена, у 2014 жінці довелося покинути рідний Луганськ, адже його окупували росіяни. Відтоді її мати й брат з дружиною живуть у Сумах, а вона — під Києвом. Інколи жінка приїжджає провідати рідних, як-от зараз. У Сумах Олена ще не встигла з кимось потоваришувати, тож іноді почувається самотньо. Кілька днів тому вона гортала Facebook і побачила фото військового психолога, тренера й актора плейбек-театру Романа Кандибура. Чоловік сфотографувався біля пам’ятника «Я чекаю, бо кохаю» в Сумах.
— Ми з Романом познайомилися ще у 2014 році на етнофестивалі в Луганську. Я і не думала, що він буває в Сумах, адже сам родом із Дніпра. Його фото дало мені надію і знак, що я тут недарма. Пізніше на одній із сумських вулиць зустріла і самого Романа. Я дуже зраділа цій неочікуваній зустрічі, тоді здалося, що в місті стало більш затишно. Отже, я тут, бо на виставу плейбек-театру мене запросив Роман, — мовить Олена.
Жінка сідає на стілець ближче до сцени. На виставу вона принесла цінну річ: маленький дзвоник, який обережно витягає із чорної торбинки. Олена розповідає, що інколи використовує його звук, аби заспокоїти себе. А сьогодні дзвоник стане реквізитом вистави. Актори уважно слухають розповідь і дають їй назву.
— Подивімося історію «Зустріч», — промовляють вони до глядачів.
— Одного разу вона блукала у темряві сама, — каже Артем у мить, коли Роман грає на сопілці, — Вона робила крок за кроком, хотіла знайти хоч маленький, чуєш, малесенький…
— Промінчик світла! — підхоплює Роман і замість сопілки дістає з кишені маленького дзвоника.
Артем намагається зрозуміти, звідки лунає звук дзвоника, аби слідувати за ним. А Роман заплутує чоловіка — дзеленчить і одразу ховає річ за спиною. Але врешті зупиняється й показує дзвоника усім глядачам.
— Жінка побачила світло, яке поєднує минуле, теперішнє і проходить крізь серце, — говорить Роман, притискаючи дзвоник до серця.
— Вона вирішила відгукнутися і сказати тому світлу «так», — це слово з вуст Артема лунає голосніше дзенькоту. — Воно відповіло їй: «Візьми мене з собою, я теж хочу в цей шлях», — Роман все сильніше дзеленчить дзвоником.
— У шлях, де поєднуються Луганськ, Київ і Суми.
Глядачі аплодують, а актори сідають на стільці й одночасно видихають. Вони виходять із ролі, аби перейти в наступну. Очі Олени трохи наповнюються сльозами, але водночас вона щиро посміхається до акторів і дякує, що так добре відчули її історію.
«Сум'яни на Драгобраті»
Як частина команди Цукру опинилася в дивному магазині на горі Драгобрат і що ж запропонувала їм власниця Юстина
Я підняла руку, адже теж захотіла подивитися, як мою історію відтворять актори. У серпні з колегами ми взяли участь у спеціальній програмі для українських редакцій. Тож поїхали на кілька днів на гору Драгобрат. Там займалися йогою, вчилися турбуватися про себе і ходили в гори. Одного дня вирішили відвідати місцевий магазин, який у гірському курорті був чи не єдиний і звався «У Юстини». Зайшовши всередину, ми насторожилися: це був будинок, у якому в одній з кімнат облаштували магазин. Брудна підлога, продукти розташовані абияк. «У Юстини» продавали й молоко, і вживані одяг й взуття, і мило з кремом від засмаги. У цьому хаосі важко було щось обрати.
Підійшовши до каси, колега довго не могла переказати на карту кошти за товари, адже зник інтернет. Власниця Юстина на це сказала: «Дівчата, так підключіться до старлінку!». Згодом, відійшовши на кілька кроків від магазину, ми зайшлися сміхом. Адже в такому занедбаному приміщені не було порядку серед речей, а натомість був старлінк.
Роман уважно слухає історію, а після називає її «Сум’яни на Драгобраті». Він бере до рук довгий інструмент і починає грати. Це диджериду́ — духовий інструмент, поширений в аборигенів. Його звук шириться і водночас весь залишається у маленькій кімнаті з глядачами.
— Де ми? Що це за дивний будинок і звуки, які лунають навколо? Невже це дух Харитоненка приїхав з нами із Сум? — трембіта починає звучати гучніше.
З вішака, на якому висять тканини різного кольору, Роман бере фіолетову. Її він одягає на голову як хустинку й говорить:
— Шановний, ви «У Юстини». Обережніше, не наступіть на пакет з молоком, — почувши це Артем вирячує очі й починає ходити обережніше. Він переступає з місця на місце, аж ось звертає увагу на вішак із тканинами. Потім бере до рук кожну по черзі.
— Я візьму із собою зустрічі й історії, які ми розповідали одне одному, а ще — енергію, турботу, яку ми отримали. І наостанок візьму щось на згадку про те, як в нашій країні все поєднується, — Артем бере до рук жовту й блакитну тканини, притискаючи їх до серця. — Як можу розрахуватися?
— Старлінк! — протяжно й гучно промовляє Роман із зав’язаною на голові фіолетовою хусткою.
Замість оплесків глядачі починають гучно сміятися. Чоловіки знімають із себе імпровізовані хустки, сідають на стільці й одночасно видихають
«Як вони там тримаються»
Як жінка, яка щодня переживає за рідну людину у війську, знаходить в собі сили підтримувати захисників
У другому ряду сидить мама з донькою-підліткою. Дівчинка сама грає в театрі, тому на цю виставу привела маму Олену. На початку повномасштабного вторгнення близька людина Олени вступила до лав Збройних сил України. Відтоді у жінки все частіше виникають тривожні думки. Вона чи не щодня переймається, як військовим вдається так довго перебувати на фронті.
Почувши історію, Роман підходить до тумби, де лежить охайно складена військова форма. Він бере її до рук і закликає глядачів подивитися дует «Як вони там тримаються».
— Ти скажи мені, як ти? — Артем ходить, як привид. Він у розпачі, не знає що робити. Всі наступні слова він не вимовляє, а повільно співає.
— Та добре, добре, — коротко відповідає Роман і поверх яскравого одягу починає натягувати штани камуфляжного принту.
— Бе-е-е-ез те-е-е-бе, мій дру-у-уг, тут одна Україна наша сумна…
— Що там сумного? Тримайтеся там якось, — Роман застібає на ґудзики свій військовий кітель.
— А там хлопцям так важко, не мовчи, розкажи мені.
— Ну, найважче те, що я придатний до служби, пішов у Збройні Сили з перших днів. Але ми стаємо заручниками, бо перебуваємо тут майже безперервно.
— Що я мо-о-о-жу зро-о-о-би-и-и-ти без те-е-е-бе? — співає сумним голосом Артем.
— Без мене ти можеш донатити, можеш пам’ятати нас і тих, хто пішов. Хоча ти й так пам’ятаєш. Напевно, ти можеш бути сильною й жити.
— Дякую, що ти є! — промовляє Артем. Глядачі аплодують стоячи.
Чому ви тут?
Коли всі охочі поділилися історіями, Роман запитує, якими словами вони можуть описати цю виставу. Глядачі по черзі говорять: «Дуже душевно. Несподівана взаємодія. Єдність. Яскрава миттєвість». Олена, яка у 2014 році покинула рідний Луганськ говорить, що вистава була про близькість, я ж додаю, що перформанс можна описати словом «розуміння». Роман і Артем вирішують об’єднати ці враження у фінальну виставу «Чому ви тут».
— Дивися, що в мене є. — Роман бере танцювальний барабан, затискає його між ніг і відстукує ритм.
— Романе, а ти пам’ятаєш, яке запитання ми ставили на початку? — запитує Артем.
— Чому в Сумах так дешево?
— Та ні, інше, — Артем підходить ближче до Романа. Разом вони стають обличчям до обличчя, кладуть руки на плечі один одного. Так вони починають плигати у різні боки.
— Здається, ми почули відповідь: вона у єдності, близькості, миттєвості та щирості. Тепер розумієш чому вони всі тут?
Артем запрошує глядачів на сцену. Вони виходять, беруться за руки й рухаються, наспівуючи звуки, що об’єднуються в мелодію: «Та, та, ра, ра, та, та».
*Ім’я та прізвище актора Артема Колісника — вигадане задля безпеки військового