У Сумах п’ять років працює аматорський театр людей з інвалідністю «Ми Є». Першою виставою, з якою його актори вийшли на сцену, була «Чайка Джонатан Лівінгстон» за однойменною повістю Річарда Баха. Це історія про птаха, який попри осуд і вигнання здійснив свою мрію — навчився літати. «Учасники нашого театру як ніхто дотичні до діалогу чайок, коли головному герою казали: «Ми народжені для того, щоб їсти», а він заперечував: «Ні, ми народжені для того, щоб літати», — говорить режисерка Тетяна Нянькіна. Цукр відвідав кілька репетицій акторської трупи й дізнався, як народжується вистава, і чому ми всі — трохи чайки.
В очікуванні репетиції
Щопонеділка й щосереди актори театру «Ми Є» збираються в інклюзивній бібліотеці на вулиці Британській. Вона обладнана пандусом, всередині приміщення є з’їзди замість порогів і сходів. Це полегшує пересування людей з інвалідністю. У закладі постійно щось відбувається: спортивні змагання, майстеркласи, йога, чаювання. Тієї густої тиші, яка зазвичай висить у повітрі бібліотек, тут немає. У фоє школярки з телефону дивляться якесь відео, трохи далі по коридору відвідувачі майструють щось руками, а в читальній залі йде заняття з йоги.
Водночас коридорами носиться вухате цуценя й лащиться до людей, іноді навіть дзвінко гавкає. Відвідувачі бібліотеки — у захваті!
— Чий це такий пес? — чується то тут, то там.
— Мабуть, із читачами прийшов, — припускають працівниці бібліотеки.
У стінах цього закладу п’ять років тому заснували аматорський театр людей з інвалідністю «Ми Є». Його учасникам хотілося зі сцени показувати свої болі й радощі суспільству. Актори-початківці бажали відчувати свою вагомість і водночас надихати інших людей. Їхні прагнення підтримала режисерка Тетяна Нянькіна, вона стала художньою керівницею трупи.
Саме на неї зараз і чекають учасники й учасниці театру. Разом зі своїми батьками й друзями вони зібралися поруч із читальною залою. До слова, сьогодні очікування особливе — з квітами й подарунками, адже у Тані, як її називають актори, нещодавно був день народження.
Здається, найбільш нетерплячий 11-річний Богдан Коритник. Хлопчик раз у раз спрямовує погляд углиб бібліотечного коридору й запитує маму: «Коли прийде Таня?». Богдан — найменший учасник театру, до трупи він приєднався рік тому.
— Ми потрапили сюди випадково, — розповідає мама Богдана Інна Коритник. Я дізналася про театр від знайомої учасниці «Ми Є». Вона не раз пропонувала Боді спробувати себе в ролі актора. Тоді я думала, що займатися в театрі сину буде важко, і що він сам не захоче ходити на заняття. Тим більше в нього діагнози — ДЦП (дитячий церебральний параліч — ред.) і розумова відсталість.
Якось саме тоді, коли йшла репетиція, ми були в бібліотеці. Богдана побачила художня керівниця Таня Нянькіна, і запропонувала приєднатися. Він погодився. Поки син навчався акторської майстерності, я відлучилася в справах, а коли повернулася, то побачила його щасливим і натхненним, — пригадує Інна.
Колектив театру позитивний, каже вона, оскільки Богдан найменший, інші учасники його підтримують. Якщо потрібно, допомагають одягтися й роздягтися, підстраховують, коли хлопчик сідає чи встає.
Чи не єдина можливість вийти в світ
Серед тих, хто чекає на режисерку, є акторка Ольга Паршина. Вона сидить біля столу з квітами й подарунками. Олі важко ходити й говорити, вона має ДЦП. Дістатися бібліотеки, де проходять репетиції, їй допомагає мама Людмила. Вона підтримує доньку під час ходи.
— Ми живемо недалеко, на Британській, але щоб встигнути на репетицію, виходимо на пів години раніше. Якщо заплановано виступ в іншому місці, то нас підвозить автівкою хтось зі спільноти, або Таня викликає таксі. Загалом ми з Олею рідко кудись виходимо. Можемо прогулятися біля під’їзду, до війни в парк ходили, а зараз — ні, бо страшно опинитися посеред вулиці під час повітряної тривоги. Загалом репетиції й виступи — це чи не єдині для нас можливості вийти у світ, — говорить Людмила Паршина.
Оля грає в театрі вже 5 років. Каже, що хотіла б, аби репетиції проводили частіше, бо вони на неї гарно впливають.
— Після них я себе спокійніше почуваю, мені легше говорити. Я люблю всі свої ролі в театрі, а в майбутньому хотіла б зіграти якусь знамениту актрису, — ділиться вона.
Тим часом у читальній залі добігло кінця заняття з йоги. Одразу після нього до акторського гурту, що чекає на режисерку, долучаються ще кілька учасників. Серед них — 43-річний Роман Тисячник. Він грає в театрі з початку його заснування, з 2018 року. Чоловік теж має ДЦП.
— Спочатку ми виступали для своїх родичів, а потім почали виходити на великі сцени: театру Щепкіна, театру «Нянькіни», ТЮГу (Театр юного глядача — ред.), виступали на сцені молодіжного центру «Романтика»; були вуличні виступи на Соборній і площі Незалежності. Першою виставою нашого театру була «Чайка Джонатан Лівінгстон». Вона про птаха, який хотів довести тим, хто від нього відвернувся, що зуміє досягнути своєї мети — навчиться літати. І він зробив це. У цій виставі я грав головну роль, вона мене й досі надихає, — розповідає актор.
Роман також виконує обов’язки завідувача трупи. Спільно з Танею вони планують дні зустрічей учасників театру. Завдання Романа — дізнатися у працівниць бібліотеки, чи не заплановано в читальній залі інших заходів. Якщо ні, тоді можна проводити репетицію.
— Навіть якщо це місце зайняте, ми знайдемо, де потренуватися. Інколи відпрацьовуємо матеріал в іншому кабінеті, в коридорі, де диван стоїть, або у фоє. Одного разу, пам’ятаю, на абонементі навіть збиралися. Працівниці бібліотеки завжди знайдуть місце для нас, — запевняє Роман.
В акторському гурті також стоїть Андрій Загорулько, він, як і Роман Тисячник, грає в театрі з 2019 року.
— Я тут з перших днів. Ми часто виступали в Сумах і в Києві на фестивалях. З нами спочатку займалася Таня Нянькіна, а ще був Дмитро Буйвал, — Андрій на мить зупиняється і додає: — Царство йому небесне.
— Пам’ятаю, як одного разу їхали з ним на репетицію в маршрутці й трохи запізнювалися. Тим часом мені дзвонили інші учасники театру, щоб запитати, чи скоро буду? Дмитро тоді жартував: «Треба казати не запізнююся, а затримуюся на секунду», — згадує учасник театру.
— А я тут нещодавно, приєдналася минулого року, бо мене Андрій запросив — підтримує розмову 56-річна Лариса Приходько. — Спочатку вагалася, сумнівалася в собі, але таки наважилася прийти. У мене не все одразу вийшло, бо дуже сильно переживала, проте опанувала себе. Найбільше мені запам’ятався виступ на мій день народження, бо я боялася, що не встигну на нього. Але хвилювалася дарма — мене і в церкві привітали, куди ходжу, і вдома відсвяткувала, і ввечері виступала на сцені, — натхненно перелічує вона.
Невдовзі з’являється Таня. Вона йде, а точніше майже біжить коридорами бібліотеки до своїх акторів. Ще мить — і звідусіль лунають привітання з днем народження, Тані дарують квіти, всі обіймають її, й вона обіймає усіх.
Триматися одне одного
За рік до того, як стати художньою керівницею театру для людей з інвалідністю, Таня працювала над репертуаром власного театру «Нянькіни», а вільний час присвячувала вихованню сина. Одного разу їй написав Максим Лапін. Сум’яни можуть знати його як власника «Магазину на колесах». До великої війни чоловіка на колісному кріслі можна було побачити на Харківському мосту. Там він продав каву, чай, сухі й вологі серветки, туалетний папір та інші товари.
Максим розповів Тані про бібліотеку «Країна друзів», куди приходили люди з інвалідністю з різних спільнот. Усі вони мріяли про театр, несхожий на державний гурток, вони хотіли справжніх акторських тренажів, глибоких вистав і правдивої акторської гри. Тетяна вагалася, вважала, що не має недостатньо компетенцій, щоб працювати з людьми з інвалідністю. Однак попри сумніви й завантаженість погодилася на зустріч.
— Після першого спілкування я була невпевнена, що співпрацюватиму з ними. Наче не було тієї іскри, яка б мене запалила, але я сказала: «Спробуймо потренуватися». На першій репетиції вони добре себе виявили — такими наполегливими були! Старалися виконувати все так, як треба. Мене надихало, що упродовж місяця актори й акторки не пропускали репетицій, тому вирішила залишитися, — розповідає Таня.
Той перший акторський склад, що здивував режисерку своєю наполегливістю, зберігся: з одинадцятьох учасників, які прагли навчитися справжньої акторської майстерності, нині в театрі грає десять. Ще четверо — приєдналися до «Ми Є» нещодавно.
У колі друзів
Кожна репетиція аматорського театру розпочинається з вправи «Коло друзів». Актори розповідають про свій настрій, самопочуття, події, що запам‘яталися.
— Вчора я на шашки ходив в бібліотеку. Сказали, що в неділю тут змагання будуть, братиму участь, — ділиться планами Андрій.
— Я на карате був, на змаганнях, — каже Богдан.
— Друге місце посів, — підказує йому мама Інна, — щоправда, медаль ми з собою не взяли, — додає вона на фоні схвальних вигуків та оплесків.
— Наше коло — це дуже важливий процес. Я це називаю «поміряти температуру всередині колективу». Треба сісти, побачити, вислухати й почути кожну людину: її проблеми, радощі, невдоволення, необхідно висловитися самій.
— На щастя, ми давно відійшли від того, що важливий тільки результат роботи, і що ми хочемо бути найкрутішими, найсильнішими! Це класна історія для когось, а для нас важливо бути поруч, триматися одне одного, знати, що відбувається в сім’ї, в душі, в думках. Справа буде вже потім, — ділиться Таня.
Після спілкування в колі друзів актори виконують вправи для дихання й мовлення. Останні бувають дуже дивні: доводиться чавкати, затим мукати, потім нявкати, немов березневі коти, чи уявляти себе загубленими в лісі. Втім, усі, здається, від таких вправ у захваті.
Інколи Таня вмикає музику й просить акторів рухатися приміщенням, уявляючи себе кимось або чимось, наприклад вогнем. Тоді учасники театру продумують, який за характером їхній персонаж: світить і зігріває, чи спалює все на своєму шляху. Актори показують вогонь плавними або різкими рухами, вмикають міміку.
— Вибір вправ залежить від запланованого матеріалу, — пояснює Таня. — Часом бачу, що треба попрацювати над мовою, диханням, бо будемо сьогодні читати текст, або багато говорити й кричати. Інколи відчуваю, що нам треба побігати, зробити якийсь емоційний виплеск, тоді робимо пластичні вправи. Інколи — і те, і те, — каже режисерка.
Народження вистави
Коли актори розговорилися і розім’ялися, вони ставлять вигородки для вистави, тобто розставляють все так, як буде на справжній сцені. Це дає змогу побачити образ майбутньої постановки. Нарешті, приготування закінчилися, і трупа починає обігрувати реквізит. Наразі актори працюють з книгами. Режисерка коментує кожен рух і кожне слово.
— Беріть свої книжечки й передавайте одне одному, не поспішайте. Хтось погортав, хтось поколихав як дитину, можна стояти, якщо хочеться. Наталко, можете з Ларисою зараз помінятися місцями? Але йдете життєво, не боком! Так, і Лариса чекає, поки Наталка не досягне ось того місця, — говорить Таня, вказуючи на лівий кут імпровізованої сцени, й одразу додає: — Я не бачу роботи з книжками! Активніше працюйте, активніше.
Актори пожвавлюються. Саме час попрацювати над репліками до нової вистави. Кожного, хто говорить, Таня підбадьорює. Якщо їй здається, що персонаж звучить невпевнено, просить промовити слова ще раз, також підказує, який має бути темп мовлення. Хтось з акторів одразу розуміє, в чому припустився помилки й виправляє її, а хтось потребує більше часу, тому Таня чекає на реакцію стільки, скільки потрібно. Репліки акторів, які на репетиції відсутні, вона зачитує сама.
Сьогодні режисерка мовить за Наталію Кірєєву. 39-річна акторка навесні зламала руку, тому під час репетиції була на реабілітації. Наталія грає в «Ми Є» з початку заснування театру. Під час нашої розмови, що відбулася раніше, вона запевняла: любить кожну свою роль.
— Усі мої персонажі цікаві. Наприклад, я грала комендантку гуртожитку Валентину Миколаївну у виставі «Всі вдома». Цю постановку ми створювали самі: зустрічалися й розписували її, вигадували репліки. Тобто вона не з інтернету завантажена, а тільки наша, — з гордістю говорила акторка.
Загалом у репертуарі театру «Ми Є» дві вистави, декілька перформансів і документальний фільм. Зараз акторам хочеться говорити про війну, тому для нової вистави обрали кілька оповідань, написаних після 2014 року або вже за часів великої війни.
— Хтось нам каже: «Та навіщо війну брати? І так тяжко». А нам хочеться, нам болить, у нас є потреба про це говорити. Саме зараз допрацьовуємо оповідання Ольги Деркачової «Віддай, якщо можеш. Візьми, якщо хочеш». Воно про те, як людина сприймає початок війни, відсутність дому, а також про ставлення суспільства до тих, хто його втратив. Плануємо прем’єру вистави на кінець липня чи на початок серпня, — анонсує режисерка.
Театральна трупа «Ми Є» ніколи не шукала легких шляхів, говорить Таня, актори сміливо беруться грати складний матеріал. Натяки від інших колег, що це занадто важко, ні режисерку, ні акторів не лякають.
— Якщо перенести це на життя театру, то нам кажуть: «Ви — люди інвалідністю, грайте собі колобка й заспокойтеся». А ми кажемо: «Ні, ми, як і всі люди, народжені, щоб шукати сенси, знаходити їх, і через мистецтво ділитися ними», — пояснює Таня і додає задумливо: — Насправді всі ми трохи чайки. Більшість тримається за матеріальне, кладучи все життя на те, щоб прогодувати й забезпечити себе. А є ті, хто вважають, що люди народжені, щоб мріяти, створювати, надихати й окриляти інших. Нам близький цей твір, бо кожна мрія має право на втілення, — говорить режисерка.
Хто підтримує театр?
Коли вистава народилася й готова йти до глядача, настає час фінансових питань: потрібно пошити костюми, створити декорації, купити реквізит. У цей момент театр підтримують його друзі, розповідає Таня.
— Мені здається, що навколо театру утворилася спільнота, яка дивиться сторіс про нас, читає дописи, приходить на виступи, і, звичайно, допомагає збирати кошти. У нас є друг — Саша Парфіло. Він часто організовує фінансові збори на вистави й допомагає створювати контент для соціальних мереж театру, безплатно знімаючи фото і відео, — розповідає Таня.
Також театру допомагала громадська діячка Ганна Губенко. Вона подавала проєкт документальної вистави «Химери Ми Є» на краудфандингову платформу «Спільнокошт». Тоді, в березні 2021 року, для проєкту вдалося зібрати 47 тисяч гривень. Згодом глядачі побачили постановку з відкритими розповідями учасників театру про прийняття себе, й побачили документальний фільм, в якому актори й акторки ділилися історіями своїх фізичних і душевних ран.
Продовженням вистави став мурал «Химери. Ми Є» у дворі Сумської міської галереї. Ескізи до нього створювали самі актори, а курувала процес художниця Римма Миленкова. Вона наносила контури малюнків на стіну й допомагала їх розфарбовувати. В такий спосіб учасники театру для людей з інвалідністю позначили себе на карті міста.
Цей стінопис став для акторів важливою пам’яткою. Щомісяця вони приходять до нього, щоб поспілкуватися одне з одним і сфотографуватися поруч із мистецьким об’єктом, який створили самі. На жаль, каже Таня, ця локація неінклюзивна, бо у дворі зруйноване дорожнє покриття. Тому людям із тяжкими захворюваннями хребта тут пересуватися важко.
— Через це учасники театру та їхні батьки неодноразово зверталися до міської влади, але покриття так і залишилося в жахливому стані, і це дуже незручно, особливо для нашого актора на колісному кріслі, — говорить Таня.
Неідеальними бути — нормально
Робота в театрі для людей з інвалідністю внутрішньо змінила його режисерку. Раніше для Тані було важливо, щоб кожна вистава «Ми Є» була високопрофесійною, хотілося доводити, що її актори — найкращі в усьому. Тепер жінка вважає інакше:
Найбільшим викликом для себе режисерка називає брак часу для волонтерства. Адже репетиції постійно відвідують понад 10 учасників, кожному з яких потрібна увага. Оскільки Таня має основну роботу, то не може займатися з акторами й акторками постійно, а систематичні заняття були б корисними, переконує вона.
— У когось є проблеми з вимовою, які можна виправити, займаючись регулярно. Комусь більше потрібна робота над логікою чи фіксацією мізансцени, тобто де актори розташовуються і як взаємодіють у певні моменти вистави. Також у нас є юний учасник Богдан, якого хочеться більше розкривати. Думаю, що із цими завданнями впорався б фахівець, який би постійно працював з акторами, розвиваючи їхні навички у пластиці, сценічному мовленні та опануванні нового матеріалу. Але це має бути невипадкова людина, яка з’явиться, травмує половину колективу й зникне. Я зараз таке просто не вивезу, — визнає режисерка.
У художньої керівниці театру багато обов'язків: сформувати дружню атмосферу в колективі, розібрати конфліктні ситуації, дібрати матеріал, створити репертуар, адаптувати його під акторів, спланувати й провести репетиції, організувати виступ, перед яким необхідно помити сцену, перевезти декорації, купити реквізит. Звичайно, без підтримки не обійтися.
— Моєю основною помічницею була Наталія Куца. Вона допомагала з документами, проводила репетиції, готувала акторів до вистави. Зараз вона у декретній відпустці, тож поки забігає до нас лише в гості. Зараз періодично може попрацювати з учасниками театру хореографка Аліса Воробченко. Організаційні питання закривають дві акторки театру «Нянькіни» — це Катя Верстюк і Єва Деменко. Також є три активні мами учасників театру — це Людмила Паршина, Любов Турчина, Інна Коритник. Проте основна частина роботи нині лежить на мені, — зізнається Таня.
Хай там що, з роками внутрішні зв’язки між усіма учасниками театру, міцніють, мовить режисерка. На жаль на це вливають не лише радісні події. Горе в «Ми Є» переживають також разом.
— У нас були учасники, хворі на онкологію, у деяких акторів помирали батьки. Те, як ми підтримуємо одне одного в таких ситуаціях, шукаємо розв'язання проблем — гордість для мене. Насправді театр зробив мене більше людиною, ніж режисеркою, я раніше про це не могла і мріяти, — каже Таня Нянькіна.
Репетиція в театрі «Ми Є» майже добігла кінця. Репліка, яка звучить у фіналі, чіпляє. Її сенс близький багатьом, особливо зараз:
Коли це справді так, то бути чайкою Джонатаном Лівінгстоном не страшно, адже завжди знайдеться той, хто підтримає тебе і твій політ.
Привіт! Сподобалася історія? Ми записали її завдяки підтримці учасників Клубу Цукру. Приєднуйся, аби наша команда мала змогу створювати ще більше текстів, що надихають.
