Часто буваєте у сумській філармонії? От Пилип Маркович Кислиця постійно ходить сюди вже 40 років. Ми зустріли його на одному з концертів, який відвідали із нашою спільнотою — Клубом Цукру. Керівництво філармонії запросило нас дослідити, як проходять концерти. Щоб пізніше ми допомогли покращити комунікації закладу — вдосконалити афіші, роботу в соціальних мережах. Так от виявилося, що Пилип Маркович родом з Одеської області, там він полюбив музику, яку зараз слухає в Сумах. Поговорили з ним і про його рідне село, і про перші походи в оперу, і про нірвану, яку відчуває на концертах.
Як воно називається, нірвана?
Пилип Маркович Кислиця живе в Сумах уже 46 років, а народився в селі Івашків Одеської області. Його любов до пісень і театру з’явилася ще там. Батько Пилипа не мав музичної освіти, але був «музикальний від природи».
— Тато за столом гарно співав «За Сибіром сонце сходить» про Устима Кармалюка, «Розпрягайте, хлопці, коні», народні пісні загалом. Але я в батька не дуже пішов, співав як дилетант.
У тому ж селі малий Пилип зацікавився театром — влаштовував лялькові вистави на печі в хаті, а пізніше у сільському клубі зіграв Омелька у виставі «Мартин Боруля».
— Не дуже добре я там грав, але театр все одно залишався в душі.
У 1963 році він вступив до фізико-математичного факультету в Одесі. Там і почав ходити в оперу, філармонію, театр. Так би мовити, проявляв любов до мистецтва, яка жила в ньому ще з дитинства.
— В одеські заклади я ходив як сільський хлопець — мав усюди побувати по разу. А потім мене висміяли інші студенти університету: «Що це за провінціалізм? Треба вибрати одне місце».
Хоча охочіше студент Пилип Кислиця відвідував театр імені Василя Василька, але дослухався і з однокурсником почав ходити до опери. З ним він і почув «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовича, «Ріґолетто» та «Травіату» Джузеппе Верді. Остання, каже, сподобалася, арія Жермона нагадала українську пісню «Чи я, тату, не доріс, чи я, тату, переріс».
Однокурсники з музичною освітою і навчили чоловіка правильно слухати музику. Це треба робити, опустивши очі, щоб все відчути, каже він.
— І знаєте, в такі моменти всі проблеми відлітають. Яким би нервовим не прийшов на концерт, а в цій фантастичній атмосфері розслабляєшся. Як воно називається, нірвана, катарсис? — перепитує Пилип Маркович.
В Одесі він уперше почув прізвище Баха. Коли готувався до іспитів, за вікном в альтанці хтось грав твори цього композитора, Моцарта та деяких інших.
На фізматі студент провчився півроку і врешті кинув його — розчарувався в собі як у математику. З дитинства Пилипа Марковича тягнуло ще й до мов, і це врешті переважило.
Суми трошечки нагадують Одесу
Пилип Маркович переїхав до Вінниці, де почав учитися на філологічному факультеті. Пізніше влаштувався на роботу в Київ, потім до Ямпільского району в Сумській області, а врешті «став сум'янином» — тут саме шукали перекладача у «Сумихімпром».
— Суми трошечки нагадують Одесу через відкритість людей. От там заходиш у трамвай, а з тобою заговорять, як зі знайомим. І тут є щось таке.
Коли чоловік приїхав до Сум, йому було 30. Крім основної роботи, він допомагав художньому музею перекладати тексти про порцеляну, які були написані німецькою та польською мовами. Ці матеріали зберігали у відділі, де працювала його майбутня дружина Людмила. Там вони і познайомилися, а згодом Людмила проводила Пилипа Марковича на репетиції.
— Музей час від часу організовував зустрічі з місцевими музикантами. Я приходив на роботу до дружини, а вона проводила мене до них на репетиції. Найглибше в душу запало, як грав Орест Коваль. Він встановив невеликий електроорган у відділі декоративно-ужиткового мистецтва, який тоді ще був у Воскресенському соборі.
Орест — продюсер фестивалів Organum, Jazz-fest і Bach-fest. На останньому грали музиканти з України, Франції, США, Швейцарії, Польщі, Німеччини та інших країн. Читайте наше інтерв’ю з Орестом Ковалем за лінком
— Познайомилися на його репетиціях, такий красивий, елегантний хлопець — я бачив у ньому щось особливе. На Bach-fest, який почали проводити в 1993 році, були аншлаги. Орест — геніальний ведучий і міг зацікавити людей. Зараз молодь не дуже ходить на концерти класики, бо час такий, думаю. І є, можливо, думка, що на виступи українських артистів можна не ходити. Хоча вони не гірші. Дмитра Гнатюка ви знаєте? Якось я почув його по радіо: «Сміються, плачуть солов’ї, і б’ють піснями в груди». Це пісня на вірш Олександра Олеся «Чари ночі». А Дмитро Гнатюк — народний артист СРСР, соліст київської опери, який записав відомі «Два кольори» та «Пісню про рушник», — розказує Пилип Маркович.
У філармонії — музична терапія
До філармонії Пилип Маркович почав ходити, щойно переїхав до Сум. Тут він слухав музику і коли був перекладачем, і коли працював на «Хімпромі», і коли писав для «Червоного Променю» та «Сумщини». Приходить сюди і зараз, коли паралельно пише рецензії для сумського «Ярмарку».
— Філармонія частково змінилася. Раніше тут не було нового ремонту, орган спершу стояв у Троїцькому соборі, а не тут. Це вже пізніше його перевезли сюди. А ще людей ходило більше.
За час походів у філармонію Пилип Маркович познайомився із Володимиром Серебряковим — сумським композитором, першим диригентом оркестру «Ренесанс». Він помер у 2020 році, але Пилип Маркович устиг побувати на його концертах. Називає його організатором музичного руху на Сумщині. Окрім Серебрякова та Коваля, чоловік знайомився з учасниками квартету імені Лисенка із Києва.
— Уявляєте, до Сум приїздив квартет імені Лисенка, який не грав творів Лисенка! Я підійшов до них після виступу, розповів про різні його твори, запропонував включити їх до репертуару, а через кілька років квартет уже їх грав.
Пилип Маркович чув Миколу Лисенка на сцені опери та по радіо, зокрема його оперу «Тарас Бульба».
— Я завжди при радіо був і дуже шкодую, що зараз воно змінилося. Увесь час тримав його увімкненим. Бувало, послухав увертюру, та й пішов собі щось робити. Але на фоні завжди грало.
Окрім радіо, у чоловіка був «програвач такий, поганенький». Коли той зламався, дружина вмикала пісні в інтернеті. А зараз чоловік більше слухає живу музику.
Пилип Маркович каже, що й далі ходитиме до філармонії через цю любов до музики. Особливо на класичні концерти. Тому якщо побачите в залі непорушного чоловіка з опущеною головою та примруженими очима, не заважайте йому. Це Пилип Маркович, він у нірвані. А після концерту обов’язково передавайте привіт від Цукру.