Дивитеся серіали з мобільного, ведете пряму трансляцію в Instagram і скаржитеся на свій 4G? Ми поспілкувалися з творцями першого у місті Суми онлайн-радіо Ігорем Паращенком та Олександром Фесенком, і пропонуємо вам поринути у спогади про те, яким був Інтернет 13 років тому, скільки він коштував і чому люди раділи, коли падав сервер.
Про Інтернет у 2006-му
Саша: У 2006-році Інтернет був не потрібен. Люди жили у локальних мережах і називали їх Інтернетом. Але це не був Інтернет. Всередині локальних мереж було близько сотні внутрімережевих сайтів, і люди просто користувалися тим, що в локальну мережу зливали 100-150 людей, які скачували щось зі справжнього Інтернету.
Ігор: Саня заливав Формулу-1, були хлопці, які скачували оцифровані журнали різного спрямування, фільми, серіали, сервери різних ігор. Все, що було потрібно, можна було знайти у локальній мережі, а Інтернет був лише для того, щоб скачати реферат, роздрукувати його і відвезти в універ.
Саша: Раніше продавався не стільки Інтернет, скільки сервіси, які були в локальній мережі. Тому усі рвалися туди. І щоб підключитися, треба було залишити заявку і дуже довго чекати. А саме підключення коштувало 100 грн. На той час це нормальні гроші були.
Ігор: Пам’ятаю як мені у 2004 році подарували комп’ютер на честь закінчення школи. І відразу ж подали заявку на підключення до Інтернету. Я думав, що півроку доведеться чекати. А місяці через два о 6 вечора у двері подзвонили, відкриваю — два дядьки з купою проводів прийшли Інтеренет підключати. Це було справжнє свято у сім’ї!
Саша: А от провести Інтернет у приватний сектор було шалено дорогою, бо там кожні 100 метрів треба було ставити свіч, прокладати купу проводів, а з’єднання при цьому було нестабільне, постійно падало і під час дощу його заливало водою... І тоді дні чотири чекай доки майстер до тебе надумає прийти. А найрозповсюдженіша порада від працівника гарячої лінії була: «Перезавантажте комп’ютер та переустановіть Windows».
Ігор: І це добре, якщо ти до них дозвонишся. У мене постійно трубку ніхто не брав і доводилося йти до них пішки. Приходиш, а у цій хатинці сидить дві тьотіньки: одна приймає заявки на підключення-відключення, а інша — касир. І ти їх питаєш, чи можна, щоб технік прийшов, а тобі кажуть: «Через тиждень — він замовленнями завалений».
Але були і радісні моменти. У локальної мережі КТВ щомісяця стабільно падав сервер, і для усіх користувачів локальної мережі відкривався безлімітний Інтернет зі швидкістю під 100 Мбіт. І щойно це ставалося, про це писали в Мірку, і всі шаленими темпами починали щось качати, доки сервер не піднімуть. У мене тоді був спеціальний текстовий файл, у якому я зберігав посилання на те, що хочу скачати. Я пам’ятаю, за один вечір 7 гігабайт викачав. Якби я за них тоді платив, це була б колосальна сума грошей.
Мірка, до речі, це взагалі окрема історія. Усі там «жили». Ти підключався до сервера, і там була купа каналів, життя вирувало, особливо ввечері. І якщо тобі щось було потрібно, ти про це запитував у Мірці.
Саша: У кожної локальної мережі тоді були свої зустрічі. Були і загальноміські зустрічі на базі мережі КТВ. Збиралося іноді до 200-300 людей. І найцікавіше, що ні бійок не було, ні конфліктів. Люди просто спілкувалися. І по мікрорайонах збиралися тоді, і по каналах, і по ігрових серверах... І ти приходиш на зустріч і розумієш, що той, хто тобі у грі писав «Я тебе знайду і я тобі дам», першокласник, який по черзі зі своїм татом грає під одним ніком. Приходили усі.
Ігор: На зустрічах Мірки люди знайомилися, зустрічалися, навіть одружувалися! І я один з таких людей. А потім розлучалися, але то вже інша історія... Раніше усе було зав’язане на чатах. Один з найперших найбільших українських чатів — Bizarre, до речі, досі існує. Там тебе за матюки могли «в сад» кинути. Те, що зараз називається «бан», там називалося «сад». І там досі сидять люди. Напевно, якісь мастодонти ще лишилися.
Саша: А коли прибрали помегабайтну оплату, і прийшов безліміт, більшість людей була проти. Адже вони звикли, що можна зайти в локальну мережу, швидко скачати фільм і дивитися його. А скачувати його в Інтернеті чи, тим більше, дивитися онлайн при тій швидкості було нестерпно. І тоді були мітинги людей у локальних мережах, які просили повернути сервіс Solar, з якого вони могли качати що завгодно і дуже швидко. Усе те саме, звісно, можна було знайти і в Інтернеті, але значно повільніше, ніж у локальних мережах, і тому люди думали, що це був крок назад.
Ігор: Але перехід був плавним: від платного помегабайтного тарифу до маленьких безлімітних пакетів. Дуже маленьких. Я пам’ятаю перший був 16 на 16 Кбіт і коштував він 150 грн. А для того, щоб зайти на сайт, ти відключав усі зображення, щоб хоча б текст завантажився. Зате безліміт, і ти міг сидіти в Інтернеті і вдень, і вночі. А якщо з зображеннями хотів завантажити, відкривав сайт, йшов покурити, чай робив, приходиш, а воно ще вантажиться...
Про перше онлайн-радіо у Сумах
Ігор: Цікавість до радіо виникла ще коли я грав у гру NetWars. Там я вступив у ігровий клан радіодіджеїв, бо їм можна було безкоштовно отримувати «плюшки», за які зазвичай інші гравці платили реальні гроші. І я собі вирішив, що робитиму стрім на годинку, і безкоштовно отримуватиму усі плюшки. А потім, коли з’явилася локальна мережа, я вирішив спробувати свої сили там. Тим більше, що програма дісталася безкоштовно, з ключами та паролями.
Саша: Ми почали робити радіо у 2006 році. Тоді життя не існувало поза межами локальної мережі. І тоді ти міг не платити за Інтернет, бо локальної мережі вистачало з головою.
Ігор: Виявилося, що я тоді такий був не один. Тоді таких ентузіастів зі своїм радіо було четверо, слухали нас по 3-4 людини, але, менше з тим, кожен робив своє радіо! Тоді адміністратор локальної мережі запропонував нам потік і сказав, що, якщо ми хочемо, він буде транслювати наше радіо в мережу. Ми зробили графік мовлення єдиного локально-мережевого радіо в Сумах, щоб розподілити час коли кожен з нас підключатиметься, і вмикали музику. Це радіо тоді ніяк не називалося. Згодом, двоє хлопців «перегоріли», і ми залишилися удвох з Едісоном. Але ідею не покинули, і хотіли далі розвивати цю справу у локальній мережі, і якщо пощастить, з подальшим виходом в Інтернет. «Якщо пощастить», бо Інтернет тоді був дуже дорогим і продавався помегабайтно.
Саша: Пам’ятаю, у мене тоді був нічний тариф. Вдень Інтернет коштував 18 копійок, скажені гроші на той час, а вночі — 5 копійок за мегабайт.
Ігор: Тоді ми зробили графік, хто і о котрій вмикає комп’ютер, хто вночі виходить в ефір, хто лишає комп’ютер увімкненим, коли йде на пари. Спершу ми транслювали лише музику. Без наших включень, передач чи ще чогось. Потім нам дали гілку на Forums.sumy.ua, і ми зрозуміли, що треба якось розвиватися, починати робити передачі, запрошувати людей... В цей час до нас долучився Саша і ми втрьох почали збирати команду.
Саша: Всередині локальної мережі нам безкоштовно, завдяки знайомим, виділили сервер. Його десь «заникали» у серверній КТВ. Нам дозволили у них у серверній поставити комп’ютер, до якого був підключений Інтернет зі швидкістю 128 Кбіт. Він працював цілодобово. Там був встановлений SAM Broadcaster, і через віддалений доступ ми підключалися до цього комп’ютера. Поки нікого за комп’ютером немає, грала музика, а коли хтось приходив додому, він міг спілкуватися зі слухачами.
Ігор: Але варто розуміти, що слово «автоматизація» на той час теж мало своєрідний зміст: нам треба було навчитися робити так, щоб, коли один відключався від ефіру, а інший підключався, не було обриву радіо. Бо інакше, коли людина відключалася, стрім припинявся, а слухачів або переносило на інший трек або на іншу радіостанцію, які були у них у плейлисті, а наше радіо уже ніхто не слухав.
Ведучих було близько десятка, і у кожного — своя програма. Але тих, хто не боявся розмовляти в ефірі — троє-п’ятеро. Потім ми почали робити передачі, накупили мікшерів, мікрофонів, стійок, купу проводів і налаштували все так, що нам вже можна було навіть телефонувати у прямий ефір. Робили тематичні передачі до свят, був стіл замовлень, привітання…
Саша: Ми навіть знаходили партнерів, які давали подарунки для слухачів та знижки. У нас тоді основним спонсором був театр ім. М. Щепкіна, TFT Horeca давали нам каву Lavazza, Інтернет-магазин Anchor Shop давав мишки та клавіатури…
Ігор: Радіо проіснувало 5 років. І зникло через те, що зникла локальна мережа. З’явився безлімітний Інтернет, і люди пішли туди. З’явився доступ до всіх радіостанцій. Ми після цього проіснували ще рік, але сенсу у цьому не було. Слухачів поступово ставало все менше. Хоча на піку нашого розвитку у нас доходило і до сотні слухачів. І це так класно, коли ти міг з ними спілкуватися і в ефірі, і в чаті…
У нас на певний час навіть з’явився конкурент. Я тоді так радів цьому, адже це стимулювало розвиватися. Здається Dance Radio вони називалися. У нас з ними постійно були «війни»: вони нас звинувачували, що ми в них то пісню вкрали, то стіл замовлень. Але це були смішні звинувачення, бо все це було придумано задовго до нас, а наші радіо взагалі існували завдяки піратству, яке тоді процвітало у локальній мережі. А ще ми з ними в футбол грали один проти одного. Вони проіснували десь близько року.
Саша: А ще ми влаштовували офлайн зустрічі для своїх слухачів. Збиралися на природі, влаштовували open-air, їздили в Зелений Гай та чотири дні жили у наметах. Наше радіо влаштовувало дискотеки. Багато людей приходило, усі локальні мережі нас приходили підтримати. Ми шукали тоді приміщення, колонки. Одну здається ми якось розбили. У нас навіть сувенірка була: чашки, значки, футболки, бандани... Усе за свій рахунок!
Ігор: Ми на цьому нічого не заробляли. Навпаки, витрачали: вкладали гроші у обладнання, витрачали свій час... Але нам було цікаво. Це було наше хобі. І, якби не питання зі слухачами, яке виникло після появи Інтернету, то ми б і не закрилися. Можливо зараз це було б навіть простіше. Я на той час зробив додаток на Java, за допомогою якого можна було слухати радіо на телефоні. Знову-таки, піратським способом. Знайшов підходящу програму, зламав її, переписав під себе, Саня туди додав зображень, але проблема тоді була у мобільному Інтернеті.
Саша: І тоді 26 серпня ми привітали один одного з нашим 5-річчям Радіо LIVE і і вирубили його. Ми тоді навіть думали про FM-радіостанцію, думали купувати ретранслятори, а ліцензія дуже дорога була, космічні гроші на той час... А ми звичайні студенти, куди нам?
Ігор: Зараз увесь архів нашого радіо зберігається у мене вдома. Усі передачі, ефіри, фото з зустрічей. Навіть техніка. Ми тоді думали, що це приведе до чогось більшого, але Інтернет поглинув усе. Зате я по вулиці не скитався, і ніхто не казав, що я наркоман. Можете так і написати, що я створив радіо, щоб ніхто не говорив, що я наркоман.
