Фоторепортаж створили Олексій Туча і Денис Кривопишин спільно з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Цукру. Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
***
У дитинстві найбільше прапорів я бачив на День незалежності. Вони майоріли на будівлях, висіли на плечах людей і мерехтіли на величезних екранах під час святкового концерту. А ще чимало синьо-жовтого виднілося на випускних. Стяг виносили на площу, учасники чіпляли кольорові стрічки на груди.
— Сашин випускний був дуже емоційним. Він марширував у гарній парадній формі та білих рукавичках.
Дружина Олександра Кірсанова, Аліна, досі зберігає відео з випускного харківського університету Повітряних сил. На ньому — фраза, від якої жінку наповнює гордість за чоловіка: «Пане полковнику, панове офіцери, дозвольте представитись, лейтенант Кірсанов».
«Давай дорослішати»
Із часом ситуація змінилася — на День незалежності не влаштовують гулянь, сцени з екранами немає. А багато з тих, хто носив прапори на своїх плечах, зараз носять на них плитоноски. Здається, що тепер найбільше стягів тут — на Ново-Центральному Баранівському цвинтарі.
Здалеку долинає вибух. Сьогодні ясно і вітряно, звуки російських обстрілів прикордоння чутно і в Сумах. Однак Аліна ніби й не зважає на це. Розмова про чоловіка для неї важливіша.
— Здається, розказуватиму цю історію всім. Тому що стаю сильнішою, промовляючи її. Звісно, шкода, що все так закінчилося, я уявляла хеппі-енд. Але кожному відведено свій час, і ти не проживеш ані на хвилину довше, ніж належить.
Для Олександра війна почалася у 2014-му. Він із сумськими артилеристами пройшов АТО. Пізніше закінчив харківський університет Повітряних сил і приєднався до 79-ї десантно-штурмової бригади.
Офіцер працював на «тунгусці». Аліна впевнено переказує принцип її дії, хоч і каже, що про службу чоловіка знала мало. Це радянська зенітна установка, яка і виявляє цілі, і знищує їх. Олександр загинув у цій машині 26 лютого 2022-го. Йому було 28 років.
— Є підозра, що їхню позицію «здали» — точно в транспорт влучили два снаряди. Саша з напарником чекали в Сєвєродонецьку російський десант, аби його збити. Побратим вижив, бо стояв поруч із технікою. Саша чистив у ній автомат.
Кожна з могил нагадує квітник
— Я не згодна, коли кажуть, що йому не пощастило. Він прожив хоч і складне життя, але гідне. Побратими називали його хорошим другом і військовим.
Очі Аліни запалюються, коли пригадує знайомство з Сашею.
— Мені в ньому подобалося все: і ручки, і ножки, все-все. Це було перше дитяче кохання. А ще він був високим — метр 87!
До дніпровського моргу Аліна приїхала в березні сама — родичі були на тоді ще окупованій Сумщині. Зізнається, що передати ті емоції важко. В мові жінки з’являється дедалі більше пауз.
На похороні у Дніпрі поруч будуть чужі люди. Волонтерка, яка допоможе з організацією, та її ж знайомі військові. А через рік Олександра перепоховають у Сумах.
На цей цвинтар Аліна ходить не часто і сама. Робить це, коли відчуває потребу, не прив’язуючись до жодних свят чи подій. Кладе квіти — лише живі, штучних вона не любить, мовчки стоїть поруч із чоловіком і йде, як вона каже, «без істерик». Впоратися Аліні допомогла психологиня.
— Олександр — перше дитяче кохання, тому він здавався для мене всім. А психологиня сказала: «Давай дорослішати».
Військові речі Олександра Аліна передала іншим бійцям. Нині вона знову збирається до Миколаєва, де разом із чоловіком жили три роки. Знайшла там нову роботу бухгалтерки. Каже, що не любила математику в школі, але зараз їй подобається розставляти цифри «по поличках».
Аліна й далі планує приїздити на цвинтар у Суми, хоча зараз для неї цінніше — спільні спогади і фотографії.
— Хочу згадувати моменти, де він був разом зі мною, живий і здоровий, і його випускний в Харкові.
«Тато, я там, де треба»
Прапор постійно торкається обличчя Юрія. Де б він не став, той дістає своїм кутиком. На іншому, Петропавлівському кладовищі, теж вітряно. Сьогодні чоловік на цвинтарі з дружиною і двома синами. Один, у чорній вишиванці, допомагає батькові скласти речі. Інший, у камуфляжі, дивиться на нього з гранітної плити.
— 24 лютого я прийшов додому, а Андрія не було, на дзвінки теж не відповідав. Вранці він подзвонив і сказав: «Тато, я там, де треба, в теробороні».
Юрій показує папери з біографією сина — Андрія Нагаєвського. У перший день повномасштабної війни він став стрільцем місцевої ТРО та взяв участь у кількох боях. Андрюха, як його називає брат Сергій, із дитинства був «бойовим».
— У дитячому таборі захищав хлопчика, якого всі ображали. Все запитував, чому його чіпляють, він же хороший, — розповідає мама Людмила.
На цвинтарі родина майже в повному складі, донька Юрія і Людмили в Польщі
Андрій захищав свою країну та область і загинув під Низами. Це селище за 20 кілометрів від Сум. Із побратимами вони зустрічали російську колону — підбили БТР і спалили кілька паливних цистерн.
Чоловік саме прикривав відхід своєї групи, коли в нього потрапили шість російських куль. Він помер п’ятого березня, за місяць до свого сорокаріччя.
— За три дні до смерті Андрій на кілька годин прийшов додому. Ми з ним посиділи, поговорили. Не пам’ятаю, про що. І знаєте, було таке батьківське відчуття, що бачу його востаннє, — говорить тато.
Вперше за час розмови чоловік дістає хустинку. Вдома з цим інакше. Фраза «Як сидиш сам — не плачеш, а ревеш» триматиметься в моїй голові ще кілька днів.
Юрій відволікається комп’ютером і розмовами з дітьми й онуками. Один із них — син Андрія. Він теж хоче стати військовим, як тато.
— Після смерті Андрій прийшов до мене уві сні. Ми довго-довго стояли обійнявшись — прощалися. А коли я прокинувся, на душі було спокійно. Ми всі свої гріхи пробачили одне перед одним.
Відтоді чоловік із дружиною беруть участь у проєкті «Сім’я героїв», де час від часу зустрічаються з батьками інших героїв в різних місцях: галереях, костелі, кав’ярнях. Люди зі схожим горем п’ють чай, спілкуються — так допомагають одне одному проживати втрату.
На похорон Андрія прийшло мало людей. Суми тоді були оточені росіянами
А ще родичі бувають у Свято-Воскресенському соборі. Після смерті Андрія священник сказав їм, що той живий, просто в іншому світі. Брат Сергій говорить, що віра в це його і заспокоює.
— Він працював будівельником, кликав мене на «шабашки» і виручав цим, коли на роботі не платили зарплату. Й ось зараз постають питання ремонту і я думаю: Андрюха би мені допоміг.
«Я би так не зміг»
Віталій Пасько закінчив технікум, педагогічний та автомобільно-дорожній університети. Два роки провів в АТО, після цього захопився автомобілями і поїхав працювати в Польщу.
— У нього була Daewoo Lanos, але він хотів заробити на спортивну машину. Казав: «Приїду в Суми та покажу, що таке справжній автомобіль». Розбирався у кожній деталі, а книг у нього було… Заповнені полиці в гаражі і всі поділені на теми: тут електроніка, там ходова частина, а це двигун, — розповідають Наталія та Віктор, батьки Віталія.
До сина на Баранівський цвинтар вони їздять маршруткою — іноді через день, іноді раз на тиждень. Поливають квіти і на його могилі, і на сусідніх. Сьогодні привезли свіжий букет. Окрім нього, тут квітнуть айстри, хризантеми й петунії.
Востаннє батьки бачилися із сином ще в 2018 році, перед його поїздкою до Польщі. Той мав повернутися в Україну в 2022-му, а в перший день повномасштабної війни Віталій зателефонував Наталії:
— Мамо, я купив берці та йду на фронт.
Зі львівського військкомату Віталій потрапив до десантно-штурмового батальйону, воював на півдні України, а згодом – на сході. З батьками та сім’єю він зідзвонювався щоранку й щовечора. 10 червня 2022-го побажав дружині доброго ранку, а вже через годину не вийшов на зв’язок. Того дня потрапив під обстріл. Віталію було 40 років.
— Хочемо колись поїхати на місце його загибелі — село Богородичне біля Святогірської лаври. Здавалося б, таке побожне місце, але війна нікого не шкодує.
Тепер батьки ділять любов із сім’єю Віталія — в нього залишилася донька та дружина. Тримаються одне одного й кота. Максик, якого купив військовий, зараз живе із ними. Віталій усе дзвонив і запитував:
— Як там мій коте?
Чоловік із жінкою веселішають на вигляд. Помітно, як любов до тваринки зігріває їх. Наталія показує фото цього «британчика», як його називає, і додає:
— Він у нас красунчик — шість кілограмів!
Віталій любив тварин, а вони — його. Навіть зараз із дерева до нас спускається білочка. Тут їх кілька — цю кличуть Катя. Наталія з Віктором підгодовують її горішками, але та не нехтує і солодощами.
Катя – одна з двох білочок, що живуть тут
Відволікаються батьки по-різному: Наталія в’яже шкарпетки військовим, светри, може навіть зробити сукню. Віктор захоплюється нумізматикою. Його колекція вже налічує майже кількасот різних монет, от тільки не знає, кому це все передати.
— Онучці не цікаво, вона музикою займається. А ще раніше малювання любила.
Доньці Віталія — 14, вона любить рок-музику та мріє зібрати власний гурт. Але спогад про її колишнє захоплення теж живе — за ескізом дівчини намалювали янгола, який зараз прикрашає стіну на вході до цвинтаря.
Це полотно спільно створили близькі тих героїв, які загинули в російсько-українській війні. Акцію організували в межах проєкту «Сім'я Героїв», згаданого раніше, щоб кожен міг залишити тут частинку себе в пам’ять про загиблих.
Стіна всіяна цитатами загиблих військових
Уже вечоріє. Наприкінці нашої розмови Наталія додає, що після такої травми маєш сам себе «поставити на ноги». Бо інші тут не зарадять. Своїм сином жінка пишається, а її чоловік додає:
— У такої людини має бути сила волі, я не зміг би так.
***
Віктор, тато Віталія, каже, що на цій алеї Баранівського цвинтаря поховані 184 військових. Але декого ховають поруч із сім’єю, тому реальна цифра загиблих героїв — більша.
Площа Баранівського цвинтаря — 44 гектари, Петропавлівського — 11. Олександр працює охоронцем на першому. Біля воріт чекає машину — за кілька хвилин має відбутися похорон, уже другий за сьогодні.
— Дружина сказала: «Йди на роботу». От і працюю тут більше 5 років. А взагалі я пенсіонер, раніше був радіоелектронником.
Разом із Олександром, кладовища міста обслуговують чотири охоронці, 12 доглядачів і 23 прибиральники. Чоловік приїжджає сюди раз на чотири дні, проте відвідувачів бачить щоразу. Найбільше людей, каже, приходить вранці. Хтось випиває біля могил, хтось навіть дрімає біля них.
— Скажіть, а сьогодні ховали хлопчика? — до нас раптово підходять дві жінки.
— Так, — відповідає їм охоронець.
— Нам дали неправильну адресу і ми ходимо-шукаємо. А де вони були?
Саша йде показувати нове поховання.
