Через сидячий спосіб життя, довге навчання й роботу в IT-сфері, Богдан Ворона одного разу усвідомив: «З болем у спині та надмірною вагою, що виникли ще в ранньому віці, треба щось робити». Вирішив зайнятися спортом, але так, щоб не просто у футбол раз на тиждень грати, а регулярно відвідувати якісь тренування. Недовго думаючи, обрав біг, яким займається вже вісім років. Цукр поговорив з Богданом про мотивацію займатися та брати участь у марафонах, дізнався, чим закордонні забіги відрізняються від українських, і як спорт змінює не лише фізичну форму, а й характери людини.
Дощ та сніг мене не спиняє
На своєму першому тренуванні я пробіг не більше двох кілометрів, що не здається простим, коли ти лише починаєш. З часом став виходити на пробіжки два-три рази на тиждень й долав уже трохи більші відстані. Потім ці тренування відбувалися все частіше, а сьогодні я бігаю майже щодня.
Не одразу, звісно, біг перетворився на щось регулярне, були й періоди застоїв
Але мені, на щастя, завжди вистачало мотивації, що полягала не у простому «Схуднути б!». Я завжди тримав у голові свої потенційні проблеми зі здоров’ям, які могли б виникнути, не почни я займатися спортом.
Тренуюся здебільшого на вулиці — неважливо, влітку це відбувається чи взимку. Дощ, вітер та сніг мене не спиняють. Максимум, що може стати на заваді — великий мороз у мінус 25 градусів. Я, відверто кажучи, навіть трохи заздрю людям, які думають, що прохолодна погода — перепона бігу. Мабуть, це не більше, ніж хороша відмазка від совісті, бо насправді тренуватися можна будь-коли, головне — підійти з розумом до підбору одягу. Ну, а в крайньому разі — провести тренування на біговій доріжці.
Тренер знає те, чого не знає жоден додаток
Я займаюсь бігом близько восьми років. До 2019-го готувався до забігів самостійно: завантажував додатки на телефон і біг по складених програмах. Та у певний момент усвідомив, що просто бігу мені недостатньо.
Постало питання: «Що далі — бити свої персональні рекорди чи розширювати спортивну кар’єру?»
Я обрав другий варіант та, як і більшість людей, що вже довгий час займаються бігом, почав звертати увагу на тріатлон — більш дорогий та ресурсомісткий вид спорту. Вирішив звернутися до тренера під час підготовки до марафону, і маю сказати, що заняття з того часу стали набагато продуктивнішими. Я тепер завжди маю людину, яка в разі чого може дати «наганяй», змотивувати чи допомогти, підказати щось. До того ж спорт завжди був для мене хобі, існували інші частини життя, через які я не мав часу професійно розібратися у пульсових зонах, анатомії тіла, темпах бігу й усьому іншому. А для тренера це робота.
Він помічає те, чого не помічаю я, складає програму з урахуванням моїх показників і можливостей, корегує її, виходячи зі стану здоров’я чи робочих поїздок
Одним словом — тренер робить те, чого не здатна зробити жодна програма з інтернету. До останнього марафону, до речі, що відбувся 7 листопада у Стамбулі, я готувався з тренером, показавши свій найкращий результат — 42 кілометри за 3 години 20 хвилин.
У Києві бігати складно
Цього року я біг вже п’ятий свій марафон. Перед Туреччиною брав участь у французькому й швейцарському. В Україні бігав двічі: це були мої перші марафони й обидва — невдалі. Я тоді готувався самостійно, не знав, чого очікувати, і пробіг далеко не за той час, за який хотів.
Після першого київського забігу вирішив взяти реванш на наступний рік: краще підготувався, швидше біг, а потім просто перечепився через трамвайну колію, впав, розбив коліно, і закінчив на цьому свій марафон
Взагалі марафон у Києві суперскладний через бруківку, недосконалі маршрути та затяжні підйоми. І якщо людина обирає для першого забігу саме Київ, вона має бути готовою до цього. Знаю, що в Харкові й Дніпрі часом повні марафони проводять, та після Києва я більше не розглядав українських забігів, вирішив їхати за кордон.
Склав список омріяних марафонів і слідую йому
Коли їдеш бігати за кордон — ти ж не просто береш участь у марафоні, ти маєш можливість відчувати нові емоції, бачити нову країну, подорожувати, знайомитись. Та й це не ключове. Одним із найважливіших факторів для поїздок на закордонні марафони для мене стали лейбли, що присвоюють містам, у яких проводяться марафони.
Міста з золотою відзнакою повністю відповідають міжнародним стандартам по трасі, організації, пунктам харчування, допомозі й іншим критеріям
Для порівняння: Київ має бронзовий лейбл, Стамбул — золотий, і ця різниця дуже відчутна. А ще, відповідаючи на питання «Чому ти бігаєш саме за кордоном?» я зізнаюся: ще кілька років тому склав собі список з містами, у яких мріяв би пробігти марафон. Він мотивує мене щоразу готуватися, їхати у нову країну, долати власні рекорди. До речі, як не парадоксально — Стамбулу в цьому списку мрій не було. Просто Туреччина у часи пандемії — ніби знахідка, що рятує, коли інші країни відмовляються проводити якийсь захід.
Хочеш навчитися тайм-менеджменту — візьми участь у марафоні
Спорт у моєму житті давно переріс звичайне хобі. Він став стилем життя і невіддільною частиною мене. Це вже та річ, що прирівнюється до «Зранку встав, почистив зуби та вмився».
Ранок без пробіжки — значить ранок, у якому щось пішло не так
Основне, що дав мені спорт — сила волі та вміння фокусуватися на довгі дистанції. Працює це так: спочатку ти витрачаєш немалі гроші на реєстрацію в марафоні, потім усвідомлюєш, що до старту залишилась певна кількість місяців і якось сам по собі починаєш планувати час, аби збільшувати кількість тренувань та завжди встигати на них. Що менше часу до марафону лишається, то більш зібраним і відповідальним ти стаєш.
Думаю, кожному, хто прагне навчитися тайм-менеджменту, треба не книжки мотиваційні читати, а реєструватися на старт марафону. Він тоді й не помітить, як почне вдало налаштовувати свій час та правильно розставляти пріоритети.
Марафон починається після тридцятого кілометра
Коли загоряєшся ідеєю пробігти марафон, це стає відправною точкою. Ти купуєш участь та починаєш кількамісячну підготовку, у ході якої часто сам себе ламаєш, виховуєш силу волі та створюєш той внутрішній стрижень, що тримає й не дає здатися. На етапі підготовки буває складно: погані погодні умови, проблеми вдома, труднощі на роботі, тобі морально складно, фізично нестерпно, але готуватися треба.
Період підготовки до марафону асоціюється у мене з невпинним пошуком мотивації та боротьбою із самим собою
Потім ти приїжджаєш у потрібну країну й отримуєш стартовий пакет, у якому номер, чіп для виміру таймінгу та речі від спонсорів. Зазвичай це відбувається за один-два дні до самого старту. І коли після довгої важкої підготовки відкриваєш цей пакет, то відчуваєш неймовірну ейфорію. Ризикований, насправді, момент, бо ейфорія ця — фейкова. Твій організм розуміє: в руках уже є номер, а значить — ти ніби отримав свою винагороду за підготовку і тепер можеш розслаблятися.
Настає ранок дня старту. Ти встаєш о п’ятій-шостій ранку і розумієш, що «День Х» настав. На місце вчорашньої ейфорії приходить страх: на вулиці холодно, на душі тривожно, тобі треба думати про збалансований сніданок, про те, як дістатися місця, підготуватися й таке інше.
Потім, звісно, ти долаєш це: сам себе запевняєш, що все в нормі, ти готувався і все буде нормально
Добираєшся до місця старту й заходиш у стартовий коридор. Щойно стріляє пістолет і люди починають бігти — залишки страху зникають, поступаючись місцем монотонній розмові з самим собою. Близько третини шляху ти біжиш і думаєш щось на кшталт «Класна траса, люди непогані, хороша організація. А конкуренти які сильні… Чудово навколо!». Та кілометрі на тридцятому починається справжній марафон. Організм переходить від використання гліцину до спалювання жирів — болючого процесу навіть для сильних спортсменів. У цей момент настає така собі стіна: боляче і фізично, і морально.
Фонова розмова «Як усе прекрасно» змінюється на «Навіщо я це роблю? Це був останній старт!». Значно падає темп — якщо до «стіни» ти кілька годин біжиш з темпом 4:30 хвилини на кілометр, то після неї різно спускаєшся до 6:30.
У мене так було в Стамбулі: після 32-го кілометра я різко втратив темп, стало складно морально і почали дуже сильно боліти ноги — так, ніби хтось ріже по м’язах
Найскладніший відрізок марафону — це фінальні два кілометри, п’ятсот останніх метрів з яких — взагалі суцільне пекло. Я не знаю, чому так виходить, але на більшості марафонів фініш є затяжним з невеликим підйомом вгору. До того ж розмітка на останніх п’ятисот метрах робиться кожні сто метрів на відміну від усієї дистанції, де позначки ставляться лише на кожному новому кілометрі. Ти біжиш і бачиш, як нескінченно тягнуться ті п’ятсот, чотириста, триста, двісті…
Останні пів кілометри на марафоні — це найдовші пів кілометри у житті
Врешті-решт ти фінішуєш. І момент подолання межі — це найемоційніша частина марафону. До тебе раптом приходить розуміння: «Я молодець, я це зробив, я отримую свою медаль, бо зміг себе перебороти». Той біль, що прийшов після тридцятого кілометра, залишатиметься з тобою ще кілька днів. Але навряд чи ти відчуватимеш його повною мірою, бо задоволеність собою та ейфорія будуть сильнішими за фізичний дискомфорт. А ще, щойно ти фінішуєш, думка «Я більше ніколи не побіжу» перетворюється на мрії про новий марафон.
Біг допомагає мені в житті й додає впевненості у власних силах. З кожним новим марафоном все чіткіше усвідомлюю: якщо я можу пробігти 42 кілометри, то, напевно, зможу робити й більш знакові речі в житті.
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».