До Сум нерідко приїжджають мусульмани: тут вони навчаються, працюють та створюють родини. Для них будуються мечеті та культурні центри, духовним керівником одного з яких є Рустам Хуснутдінов. Він приїхав до Сум у 2015 році, тікаючи від війни та шукаючи роботу. Рустам працює імамом ісламського культурного центру протягом шести років й розповідає Цукру історію свого життя. Говорить про те, що змінило його думку про іслам та змусило прийти до мусульманства, як потрапив на навчання до Лівану і Йорданії, тікав від війни у Донецьку та майже з нуля створив ісламську організацію у Сумах.
Який іслам, коли на думці гулянки?
За національністю я татарин з башкирськими генами. Мама народилася у Донецьку, тож саме там провів своє дитинство і юність — у типовому, дещо бандитському місті дев’яностих. Одні з найяскравіших спогадів — це літні канікули у бабусі, яка щоранку одягала довгу білу хустку, брала чотки з фінікових кісточок, відкривала свої записи молитов й читала їх, поки ми з братом не повилазили з ліжок.
Саме бабуся, хай якою ламаною та неправильною мовою, вперше розповіла нам про сури — розділи з Корану, навчила кільком з них та призвичаїла молитися перед сном
Разом з дитинством минули й прищеплені бабусею звички, але той досвід з життя не викреслити. Вже сьогодні я розумію, що саме він, глибоко осівши десь у підсвідомості, дав мені найперше і найцінніше сприйняття ісламу — відчуття душевного спокою та вмиротворення. Ми з братом росли у Донецьку дев’яностих. І хоч культура у родині значно відрізнялася від підвалин у стосунках в інших сім’ях, оточення все ж сильно вплинуло на мене. Помічаючи, як згубно впливають на дітей неписані закони вулиці, поняття й загальний дух того часу, мама завжди нагадувала: «Ви ж мусульмани! Горілку вам пити не можна».
Ну, ми горілку й не пили. Але хто ж знав, що пиво та вино теж не можна?
Тоді у нас ще не було мечетей, мусульмани збиралися здебільшого в орендованій залі палацу культури. Пам’ятаю, як мама постійно пропонувала сходити на ті збори, говорила, що знайдемо там однолітків-однодумців. А ми що — у нас геть інше на думці: друзі, вечірки – ті «рамки» здавалися ні до чого. Та мама все ж плекала надію привернути нас до ісламу. Одного разу навіть замовила Коран у російському перекладі в своєї сестри з Татарстану. Ну, ми поставили той Коран на почесне місце, кілька разів я мимохіть його прогортав і на тому все.
І шахтарем був, і курей-гриль смажив
Йшов час. Я влаштувався на роботу за спеціальністю — гірський технік-електромеханік — й пів року працював на шахті. Хоч спускатися під землю доводилося нечасто й умови були непоганими, з кожним днем я відчував усе більшу й більшу відразу до цього місця.
Не покидала думка, що деградую у компанії любителів самогону, лайки через кожне слово та гумору про «нижче поясу»
Звісно, як і в будь-якому, навіть найбільш невтішному місці, тут були й інші люди: чемні, освічені, амбіційні. З одним із них мені довелося познайомитися ближче. Це був молодий хлопець, який вночі смажив у фургоні курей-гриль, а вдень працював на шахті, розказуючи про гарну зарплату та перспективність своєї підробітки. Я довго не думав, запитав про вакансії та за тиждень вже так само смажив курей, головне радіючи з того, що нарешті змінив оточення.
Працював подобово, спілкуючись і з працівницями секс-індустрії, і з простими хлопцями-таксистами, які не шкодували чайових, і з блатними, які ледь не з калькулятором вираховували решту
Кого тільки не довелося зустріти на тій роботі! Одна з таких зустрічей стала для мене доленосною. Знайомий ще з технікуму хлопець, член місцевої банди, якось зайшов до мене по курку. Коли нахилявся віддати йому замовлення, з-під сорочки викотився кулон у формі півмісяця та зірки. Не підозрюючи про це, я відверто шокувався, почувши питання у дусі «а ти мусульманин?». Після хвилини вагання та недолугого мовчання, що скінчилося несміливою відповіддю «так», хлопець сказав: «Чув, ти – визначайсь нарешті, ким по життю є». Він бовтнув та й пішов собі, а в мені щось змінилося.
Будучи, я певен, цілковитим атеїстом, він вплинув на моє сприйняття ісламу сильніше, ніж більшість напряму пов’язаних із вірою людей
Тоді, ледь не вперше, я по-справжньому усвідомив: я – мусульманин і, здається, це щось більше, ніж «не пити горілку» та «не їсти свинини».
Подумав, що мене затягують в якусь секту
Мені тоді хотілося гуляти, жити яскравим молодіжним життям. А молодший на три роки брат, вже рік ходив до мусульманської недільної школи, через що часом здавався мені повернутим фанатиком. Я завжди протестував, коли він намагався повести мене за собою.
«Навіщо ті рамки треба — п’ять разів на день молитися, та ще місяць голодувати?» — думав я та страх як бісився з раптової «праведності» брата
Одного ранку, після гучної вечірки на честь весілля друга, я опинився у кімнаті з братом, який саме збирався до недільної школи. Головний біль та жахливе самопочуття туманили розум й не давали можливості сперечатися, тож я піддався черговим вмовлянням брата. Усвідомив, на що погодився, лише опинившись у стінах школи.
Подумав, що мене затягують в якусь секту й дуже здивувався, коли з порогу почув звертання «Брате!»
Примостившись у кінці залу з невимовною претензією на обличчі та схрещеними руками на грудях, намагався особливо не вдаватися у суть промови. Лекцію про іслам якраз читав Саїд – наш сьогоднішній муфтій ДУМУ «Умма» і тодішній студент Московського ісламського університету. Не надаючи значення більшості сказаного, я чомусь звернув увагу на його слова: «Ви взагалі знаєте, для чого тут опинилися? У Донецьку багато тисяч мусульман, але з якоїсь причини Аллах саме вас обрав для того, щоб у цей день і в цю годину ви були тут». Пам’ятаю, після почутого буквально фізично відчув, як всередині мене щось стало на свої місця. І хоч раніше, здавалося, сотні разів чув подібні речі, багато читав про іслам та не раз задумувався над релігією у моєму житті, знадобилися саме ці конкретні слова, щоб «пазл зібрався».
Перед очима тоді постали і образ бабусі у білій хустці, і перший Коран від тітки з Татарстану, і така собі настанова місцевого авторитета, який порадив «визначитись, ким є по життю»
І я визначився. Тоді вперше усвідомив, що хочу пов’язати життя з ісламом. Звісно, стереотипні острахи не зникли у ту ж хвилину, але мені швидко пояснили, що п’ятикратна молитва у сумі триває не більше пів години, а голодувати протягом Рамадану не доведеться — їсти можна, поки на небі немає сонця.
Навчання у Донецьку й Лівані не склалося
У мені з’явився запал, що змусив не лише практикувати іслам, а й вступити до Донецького ісламського університету. Його відкриття свого часу ініціювали молоді араби, розмістивши заклад на першому поверсі єдиної мечеті. Викладачами були люди з Єгипту, Іраку, Йорданії, Алжиру та Судану. Навчалися всі за однією спеціальністю — «Імам-хатиб» — отримували кваліфікацію людини, яка може тлумачити Коран, розуміється на висловах Мухаммеда й історії ісламу та вміє професійно читати проповіді. На жаль, проіснував університет усього три роки й встиг випустити лише один потік студентів.
Я тоді був на першому курсі й, через те, що непогано себе зарекомендував, отримав пропозицію продовжити навчання у Лівані, куди деяких студентів направляли коштом організації «Альраїд»
Після восьми місяців навчання зрозумів, що глибоких знань мені не дадуть, бо був серед перших груп іноземних студентів, над системою навчання яких активно експериментували, шукаючи найбільш зрозумілу та ефективну.
Вирішив продовжити навчання у Йорданії, де отримав основну освіту — бакалавр ісламських наук
У 2008 році, одразу після випуску, повернувся у Донецьк й пристав до щойно відчиненого культурного центру: придивлявся, що й до чого, читав лекції та час від часу давав уроки арабської. Потім почав читати проповіді й став одним із трьох імамів – духовних керівників громади. Але у 2014 життя в Донецьку пішло шкереберть й звідти довелося їхати.
Не вірили у війну, поки не побачили колону танків
То були страшні часи. Ми усвідомили не одразу, що відбувається. Спочатку сприймали все несерйозно, посміюючись з тих, хто виходив на проросійські мітинги. Думали, що Донецьк, культурне бізнес-місто, завжди залишатиметься під охороною Ріната Ахметова та його людей. Але не сталося, як гадалося. Ісламський культурний центр, у якому я тоді працював, стояв на краю міста біля траси, що сполучала Макіївку з Донецьком. Одного дня, бувши на другому поверсі будівлі, почули дивний шум та відчули, як трясеться підлога.
Глянули на монітор з камер й жахнулися: вулицею йшла колона військової техніки
Люди обабіч дороги застигли зі страхом, нерозумінням та відчуттям абсурдності – танки й будь-яку іншу військову техніку до цього бачили хіба у парку на постаментах. Що ж до мене – я виїхав з Донецька не одразу, ще рік поспостерігавши за тим, що коїлось. Бачив, як купами приїздили російські автобуси з нібито українцями, які мали кричати: «Росія, поможи!». Дивився, як знищується аеропорт та все більше й більше поляризуються думки людей щодо країни, частиною якої є їх місто.
Навчився не спати вночі, жити у постійному стресі й вираховувати секунди між запуском чергового граду та його приземленням
І з кожним днем зростав не тільки рівень жаху, а й впевненість у правильності позиції, що «ми – українці!». Знали, що якщо прийде Росія, нам як мусульманам життя не буде. Може, не будь у мене сім’ї, я б так і не поїхав із Донецька.
Але дивитися, як бояться діти, вигадувати історії про слонів, що тупочать й знати, що то насправді вибухнув будинок за кілометр від тебе – складно
Настав момент, коли страх за родину виявився сильнішим за будь-що і я вирішив негайно переїжджати. Зв’язався зі знайомими та запитав, де треба допомога. Сказали, в Дніпрі потрібен тимчасовий імам, тож ми туди й подалися, провівши на новому місці кілька місяців. А потім вже направили у Суми. Повідомили, що тут немає культурного центру як такого і люди вимушені збиратися у невеликому орендованому підвалі й не мають змоги нормально організувати процес. Тож, із 2015 року я у Сумах. За цей час знайшли спонсорів, викупили приміщення, зробили ремонт й створили гідний ісламський культурний центр.
Молимося, читаємо Коран й вчимо арабську
Для мусульман є обов’язковим намаз – п’ятиразова молитва. Для її здійснення, звісно, краще приходити до центру. Але можна молитися й у будь-якому іншому місці, дозволеному Шаріатом. Тож вранці й пізньої ночі тут нікого зазвичай немає, хоча вдень, буває, люди заходять. Та все ж найбільш наповненим центр стає в останні три дні тижня. П’ятниця – день головної проповіді, після якої багато хто затримується на наступну молитву, чаювання та дружні розмови.
Субота – час гуртків з читання Корану, уроків з історії ісламу та вивчення арабської мови. Неділя вважається жіночим і дитячим днем
У неділю коридори центру заповнені іграшками й всюди бігають діти. Та, як і для будь-кого в інший день, для них існує розклад, у якому вказаний час для молитви, уроків арабської, повчальних жіночих та дитячих лекцій. Свій кабінет я ділю зі студентською спілкою, яка часто організовує у центрі різного роду молодіжні зібрання, проводить змагання з настільного тенісу чи футболу, ініціює читання лекцій або діяльність певних гуртків.
На цокольному поверсі у нас розташована мечеть, де безпосередньо відбуваються проповіді. На першому – жіноча мечеть, дитяча кімната й кабінети для занять
Тут же маємо кімнату для семінарів, яка час від часу слугує залою для весільних церемоній. Щодо весіль, то про бажання укласти нікяг – шлюб за законами ісламського шаріату – молодята повідомляють заздалегідь. Для того, щоб він відбувся, існують певні правила: має бути присутнім батько чи опікун нареченої, двоє свідків-мусульман чоловічої статі й обов’язково махр – весільний подарунок від нареченого. Одружуються, як правило, раз чи двічі на місяць, але особливо часто прочитати нікяг просять перед Рамаданом – місяцем обов’язкового посту для мусульман.
Мусульмани бувають різними
В основному до нас приходять студенти. Раніше, коли проповіді читали виключно арабською й нормального приміщення для центру не мали, сюди приходили здебільшого араби з Іраку та країн Африки. Потім їх стало помітно менше, бо щось не склалося із договорами про навчання між тими країнами та місцевим університетом. Натомість поприїжджали інші іноземні студенти: з Палестини, Йорданії, Єгипту та Індії. А через те, що я в основному говорю російською у центрі, до нього підтягнулися ще й киргизи, казахи, таджики, узбеки й туркмени. Чого не можу сказати про кримських, поволзьких чи казанських татар.
За весь час, що живу у Сумах, зустрів тут лише одного татарина, та й той був далекий від ісламу
Жінки, які до нас ходять – здебільшого українки, дружини прихожан-іноземців. Варто сказати, що кожен мусульманин відрізняється від іншого мусульманина. Є ті, хто дійсно практикує віру, а є ті, хто лише вважає себе причетними до ісламу. І якщо зважати, що у Сумах живе кілька тисяч арабів, то виявимо серед них лише кілька сотень дійсно практикуючих мусульман. І це історія не тільки про арабів, вона стосується людей будь-якої національності.
Гроші дають прихожани
Матеріально існуємо коштом прихожан. Як і будь-яка релігійна організація, маємо спеціальні скрині для пожертв. Грошима, що туди кладуть, здебільшого платимо за комунальні послуги.
Якщо раптом не вистачає – я звертаюся до прихожан, які займаються бізнесом, тримаючи ларьок із шаурмою або ще щось
Вони завжди з легким серцем дають потрібну суму, бо знають, що свою винагороду ще отримають — як у цьому житті, так і після смерті. Сам я бізнесом займатися не можу. Це не те щоб заборонено, просто може кинути тінь сумніву на мене, як на імама, адже саме я розпоряджаюся пожертвуваними коштами. Не хочу, щоб думали щось типу «о, дивись – нашим коштом бізнес собі відкрив!». Хоча міг би, до речі, спокійно зайнятися справою з просування халяльної продукції, зокрема забезпечуючи нею прихожан. Але краще не втручатися у подібне з огляду на превентивність.
З халяльними продуктами – тими, що виготовлені відповідно до законів шаріату і є «чистими за духовним походженням» – у Сумах було скрутно десь до 2015 року. Потім, через масовий приїзд ініціативних іноземних студентів, які відкривали малі бізнеси, у місті з’явився непоганий вибір халялю. Сьогодні з цим взагалі жодних проблем немає. Знаю, що під універмагом «Київ», на центральному ринку та поблизу «Євробазару» – найбільш популярні та перевірені місця.
Зустріли СБУ з посмішкою
Перевірка, про яку багато писали у ЗМІ, була у 2017 році. Коли спілкувалися зі слідчими, складалося враження, ніби вони говорять: «Ми все знаємо, всюди бачимо, за всіма спостерігаємо». А у нас все відкрито. Завжди казав, посміхаючись: «Заходьте у будь-який час!». Бо у п’ятницю, наприклад, я фізично не можу бачити всіх, хто приходить до мечеті.
Вони могли спокійно сісти десь за колоною й тихенько слухати та навіть записувати, про що ми тут говорили
Неможливо у нас почути чогось такого, що загрожувало б національній безпеці України. Зараз представники правоохоронних органів, буває, приходять і просять допомогти вирішити конфліктні ситуації між студентами-іноземцями. Особливо, коли бійки з місцевими відбуваються. Просять нагадати на проповіді, аби люди поводили себе стримано на вулицях. Та я й без цього щоразу говорю: «Потрібно мати совість, адже ви – уособлення ісламу й мусульманської культури в очах інших».
Арабську вивчають не лише мусульмани
В основному на уроки приходять молоді дівчата й дружини чоловіків, які розмовляють арабською мовою. Вони розуміють, що сьогодні він студент у Сумах, а завтра доведеться їхати до його країни та розумітися з місцевими. Є люди, які вивчають інші мови й прагнуть знати арабську з професійних міркувань. А комусь цікаво просто так, без причини. Але варто сказати, що ми вчимо літературну мову й даємо лише початкові знання.
Вивчити таку складну мову як арабська за одне заняття на тиждень — неможливо
І я про це учнів одразу попереджаю: ми даємо лише ключики: алфавіт, слова, читання, фрази, основні діалоги. А тим, хто хочете рухатися далі, раджу поглиблювати ці знання самостійно. Ми можемо навчити мови, якою ви зможете читати Коран та класичну літературу. Але щоб володіти тим рівнем, який дозволить вільно спілкуватися на побутовому рівні – треба знати набагато більше. Щодо мене – під час навчання в Лівані я не одразу розумів мову, якою люди спілкувалися між собою.
І як би кумедно це не звучало, але з часом зрозумів: що менше ти стараєшся вимовити арабські слова, то краще тебе розуміють люди
Дійшов цього висновку, коли зайшов до овочевого магазину з жуйкою в роті, сказав, чого хочу і виявив, що продавець ледь не вперше добре мене зрозумів. Якщо ж говорити розумною книжною мовою, то люди дивитимуться на тебе і довго згадуватимуть ту мову, що колись вивчали у школі. Для мусульманина знати арабську мову – не обов’язок, але від цього питання мови ти нікуди не дінешся. Як мінімум тому, що нею написаний Коран.
Інші релігії мене не цікавлять
Як у мене складаються стосунки з іншими релігіями? Зараз вони мене не цікавлять. Наш муфтій Саїд Ісмагілов у Києві регулярно бере участь у міжконфесійних конференціях, бо він релігієзнавець, який вміє знаходити теми для діалогу з представниками будь-якої традиції.
Я ж не можу сказати, що глибоко вивчав відмінні від ісламу течії
Знаю, що некомфортно почуватимуся на подібних заходах і поки що не готовий переступати цей бар’єр. Ми з задоволенням беремо участь у громадських акціях по типу допомоги нужденним під час карантину, прибирання сміття на вулицях та озеленення міста. Приміром, у нас проходила акція ознайомлення з пророком Мухаммедом на Сотні.
Тоді зібралися, щоб роздавати людям брошури, буклети й книги про іслам. Пригощали охочих чаєм, фініками та багато спілкувалися
Подібні акції проводимо регулярно, аби люди не сприймали мусульман лише як затятих любителів нічних клубів чи торговців шаурмою. Прагнемо донести: є люди, а є – іслам. І не кожний, хто називає себе мусульманином, є його уособленням.
Фото: Євген Коген
Читайте також: Віра без ікон: розмова з баптистом