У невеликій світлій залі стоять у колі близько 15 людей. Хтось — у спортивних штанях, майці й кросівках, хтось — у сукні й без взуття. Грає ритмічна мелодія. Усередині кола стоїть жінка, за якою люди повторюють рухи бранлю — середньовічного французького танцю. Темп мелодії поступово наростає — рухи учасників теж пришвидшуються. Це заняття з хореотерапії в Сумах, під час якого люди вчаться досліджувати свій внутрішній стан та проживати емоції через рух. Жінка всередині кола — Тетяна Повалій. Вона хореотерапевтка — чи не єдина, хто системно розвиває цей метод арттерапії на Сумщині. Цукр дізнався, чому Тетяна мало не покинула справу свого життя, і як працює з людьми, які ставляться до її методу скептично.
Втратила іскру в роботі — проте знайшла новий шлях
У 1990-х роках до школи, у якій вчилася маленька Тетяна, прийшли з оголошенням: проводитимуть безплатні заняття з танців. Дівчинка почала ходити на них, опановувала хіп-хоп, джаз, контемпорарі та інші сучасні напрями. А після школи обрала танці своєю професією, адже хотіла рухливу, емоційну й нерутинну роботу. Здобувши освіту хореографки, Тетяна стала викладачкою СумДПУ.
Одного дня у 2014 році вона проводила заняття з українських танців. Зі студентами зібралися в Палаці дітей та юнацтва. Тоді у Сумах прощалися з першими загиблими воїнами АТО, тож перед заняттями група бачила, як перекрили дорогу для кортежу.
— Ми зі студентами не зробили жодної вправи. Проговорили всю пару, бо почувалися розгубленими: зараз війна, а ми танцюємо. До того сприймали хореографію як дозвілля, розвагу, те, що викликає позитивні емоції. А тут зрозуміли: у момент, коли в країні така ситуація, у нас немає сил танцювати. Тоді я усвідомила, що втратила для себе ту іскру, яка спонукала займатися хореографією. Навіть думала змінити професію, — згадує Тетяна.
Утім, за рік жінка потрапила на семінар з хореотерапії в Польщі. Тетяна розповідає, що тоді вона була замкненою людиною, не могла вільно спілкуватися навіть коли знала, що сказати.
— Завдяки заняттям я впоралася зі своїми страхами. І подумала: якщо хореотерапія допомогла мені, я можу використовувати її, щоб підтримувати інших, — ділиться Тетяна.
Жінка вирішила й далі займатися хореографією, але трансформувати її в терапевтичну практику. Для цього Тетяна мала пройти навчання, та в Україні здобути хореотерапевтичні навички було складно. Хореографка каже, що в нас є асоціація, яка проводить курси з танцювально-рухової терапії, однак це інший напрям. Тому перший базовий сертифікат з хореотерапії Тетяна отримала в Польщі. Потім постійно вчилася сама, а зараз вона здобуває освіту психолога.
З 2019 року Тетяна Повалій працює на кафедрі психології, політології та соціокультурних технологій СумДУ. Серед іншого жінка викладає педагогіку й психологію. Хореотерапії навчає на дисципліні «Тілесні практики». Два роки тому цей предмет запропонували як вибірковий — і студенти обирають його охоче, каже жінка. Психологів вона навчає окремо — у межах їхнього курсу арттерапії.
Хореотерапія — мистецтво усвідомленого руху
Тетяна розказує, що метод хореотерапії набув популярності в Америці після Другої світової й американсько-афганської воєн. Коли поверталися ветерани з посттравматичними стресовими розладами, фахівці зрозуміли, що медицини недостатньо. Тоді, щоб подолати проблему, запросили хореографів, музикантів, художників. Зокрема, свої методики почала впроваджувати танцівниця Меріан Чейс — засновниця танцювальної терапії.
Хореотерапія — це мистецтво усвідомленого руху, пояснює Тетяна. На відміну від хореографії чи танцю, тут поєднуються розум, емоції й рухи людини. Метод вчить дослухатися до себе: помітити дискомфорт у тілі, зрозуміти, звідки він, і змінити ситуацію.
— Заняття хореотерапії навчають відстежувати свої внутрішні стани. Потім людина переносить цю звичку на буденні ситуації. Починає помічати: «Я поспішаю. Чому? Бо боюся щось не встигнути. Але ж реальної причини немає — треба вдихнути, видихнути і йти спокійно». Хореотерапія спрямована саме на те, щоб допомогти поставити собі важливі запитання та знайти відповіді, — говорить Тетяна.
До прикладу, іноді буває, що людина емоційно замкнена, їй важко говорити публічно, але попри це треба виступити на конференції. Тоді Тетяна пропонує почати з найпростішого — щоденно контролювати швидкість ходьби. Пояснює це так: навчившись рухатися без поспіху, ми заспокоюємось. Саме цей стан допомагає почуватися впевненіше і під час публічних виступів.
У Тетяни на заняттях побували понад 200 людей: студенти, підлітки, дорослі, дружини військових, ветерани, фахівці соціальної роботи. Хтось проходив повний цикл сесій, дехто був на окремих тренінгах чи майстеркласах. У кожну групу Тетяна набирає не більш ніж 15 людей, адже важливо приділити увагу кожному, пояснює жінка. На заняттях хореотерапевтка запитує, які відчуття, думки помічають учасники після вправ, чи виникли складнощі.
Одного разу до Тетяни прийшла дівчина. Вона сиділа окремо від усіх, ні з ким не спілкувалася.
— Ця дівчина починала з того, що описувала свій внутрішній стан письмово — передавала мені листочки з відповідями. Так ми й спілкувалися: я попросила описати свій стан одним словом — вона це робила. Пропонувала назвати образ — і це їй було під силу. Згодом дівчина вигадувала маленькі образні історії, а насамкінець майже вільно розповідала про себе: що відчуває, що влаштовує чи не влаштовує, тішить чи лякає, — згадує хореотерапевтка.
Дівчина не мала проговорювати все вголос, пояснює Тетяна. Важливо було, щоб вона почала шукати в собі те, що їй заважає, — так і сталося.
До хореотерапії, каже Тетяна, постійно ставляться скептично. Іноді до фахівчині звертаються керівники різних організацій, щоб згуртувати свої команди, — і працівники приходять з нерозумінням, чому вони мають займатися такими вправами. Коли Тетяна розміщує оголошення зі словом «хореотерапія», записуються переважно ті, хто пов’язаний з хореографією або просто любить танці. Буває, що хтось запитує, чи допоможе метод при болях у спині.
Водночас коли Тетяна працювала зі студентами-психологами, вони розуміли, що хореотерапія може знадобитися їм у професії, тож займалися усвідомлено. Але це радше виняток: фахівчиня ділиться, що загалом небагато людей розуміють сенс методу.
Танцюють у колі, дихають й імпровізують
Курс хореотерапії, який створила Тетяна, триває близько трьох місяців і має шість сесій. Серед них — ритміка, дихальна медитативна гімнастика, акторська майстерність, пантоміма, контактна й безконтактна імпровізація, танці в колі. У кожній сесії — кілька занять і свої цілі.
— Ритміка допомагає відчути внутрішній ритм або виявити дискомфорт. Наприклад, людині хочеться стрімкості, а в житті все повільно. Наше завдання — зрозуміти, чому так. Наприклад, ми стоїмо в колі й «передаємо» ритм одне одному по черзі — без музики. Потім я задаю повільний ритм і паралельно швидкий, додаю зміну напрямку. Якщо це згуртована команда, яка вміє передавати інформацію поглядом, люди розуміють одне одного без слів, — пояснює Тетяна.
На сесіях акторської майстерності й пантоміми визначають діапазон емоційності. Він може бути низьким, середнім чи високим.
— Людям різних професій потрібні різні вміння: комусь треба емоційно передавати інформацію, іншим — навпаки стримуватися. Головне — контролювати емоції й працювати з ними так, щоб це не було грою, — каже хореотерапевтка.
Сесія танців у колі спрямована на те, щоб дати учасникам відчуття підтримки й командної роботи. Іншими словами це звучить як: так, нам погано, але ми поруч і розуміємо одне одного, пояснює Тетяна.
— Ідеально, коли наприкінці сесії бачу емоційний резонанс між людьми: вони відчувають одне одного, підхоплюють рух, дозволяють до себе доторкнутися. Тут учасники спілкуються з усіма по черзі — не лише з кимось одним, як у парних вправах. Люди з десяток разів підходять одне до одного по колу: на першому — посміхаються, на другому — говорять одне слово, на десятому — уже обіймаються й розмовляють. Це і є командна робота, — ділиться фахівчиня.
У колі хореотерапевтка використовує танці Середньовіччя. Каже, вони мають прості рухи, тож їх може відтворити кожен. До прикладу, це фарандола й бранль. Може використовувати й українські танці різних регіонів.
Креативність і фантазію учасники занять проявляють на сесії контактної та безконтактної імпровізації. Однак тут, говорить Тетяна, важливо розуміти, з якою групою працюєш.
— З ветеранами, наприклад, використовую вправи з нав’язаними óбразами, аби їхня уява не домальовувала своїх асоціацій, які можуть тривожити чи лякати. Отож, під час вправи я говорю, що саме учасники мають відтворити рухами, — пояснює хореотерапевтка.
У контактній імпровізації є парні вправи, тріо й групові. Тетяна спостерігає, наскільки в групі зростає довіра — і тоді підвищує планку взаємодії між людьми. У безконтактній імпровізації людина створює щось самостійно. Наприклад, вправа на простір: Тетяна дає завдання уявити кімнату й перебудувати її — прибрати стіни, розставити меблі. При цьому треба витримувати форми й силу руху: якщо людина пересуває уявну шафу, це має відчуватися як реальна дія, каже хореотерапевтка.
Найбільш спокійна сесія — дихальна й медитативна гімнастика. Люди лежать чи сидять, грає тиха музика, можуть горіти свічки. Учасники спостерігають за власним диханням, каже Тетяна. Завдання тут залежить від мети: якщо треба збадьоритися — одні вправи, якщо треба заспокоїтися — інші. До прикладу, діафрагмальне дихання й дихання по квадрату.
Як хореотерапевтка працює з ветеранами
Хореотерапія допомагає ветеранам знову відчути зв’язок із власним тілом і відшукати спільну мову з іншими людьми через рух. Адже рухові вправи — це завжди взаємодія, пояснює хореотерапевтка.
Групи з ветеранами зазвичай змішані: доєднуються дружини, діти, фахівці, які з ними працюють. На таких заняттях люди знаходять точки дотику, виникає емпатія. Учасники починають розуміти, що потрібно конкретній людині, як з нею говорити, пояснює Тетяна.
Близько року жінка співпрацює з «Ветеранським простором „Ветеран PRO: Сумщина“». Каже, спершу до її занять ставилися скептично. Тетяна бачила недовіру: хтось поглядав на двері, мовляв, чи можна вже піти? Хтось переконував, що ці заняття не для них словами: «Так ми ж не танцівники». Але що дужче ветерани занурювалися в процес, то активнішими ставали.
— На початку знайомилися: кожен називав своє ім’я й додавав до нього якийсь простий рух, який би його характеризував. Могли поплескати в долоні чи підняти руку догори — будь-який жест, який відчувався природним. А потім усі інші повторювали це ім’я й рух. Так ми поступово вливалися в спільне середовище, відчували, що ми разом, — розповідає хореотерапевтка.
За цей рік жінка провела три групи з ветеранами та їхніми сім’ями для близько 80 учасників. Оскільки більшість із них приїздили з різних громад Сумщини, підтримувати регулярні зустрічі було складно. Тож пояснювала, як організувати заняття з хореотерапії у своїх громадах, і пропонувала навчити охочих фахівців.
Для Тетяни хореотерапія стала відповіддю на внутрішню потребу бути корисною — допомагати під час війни, зокрема ветеранам, які повертаються в цивільне життя. А коли почала працювати з жінками, чиї чоловіки загинули або зникли безвісти, зрозуміла, що хоче докласти максимум зусиль, щоб полегшити їхній біль.
Тетяна вирішила зробити хореотерапію для ветеранів системною. Кілька років виношувала ідею наукового проєкту, поки колега не заохотила подати на грант, який команда СумДУ виграла. Тепер п’ятеро науковців, серед яких і Тетяна, вивчають, як хореотерапія допомагає реінтегрувати ветеранів — і створюватимуть програми для фахівців, які допомагають людям.
