У дитинстві Станіслав Островський годинами слухав мамині платівки The Beatles і танцював під композиції Моцарта. У 14 років він вперше відчув музичний екстаз — коли сів за фортепіано у протестантській церкві й почав імпровізувати. Далі було навчання в музичній школі, Львівська консерваторія, власний гурт і репетиції посеред сумських лісів. Зараз Станіслав пише музику для фільмів, грає гітарний ембієнт на YouTube, імпровізує на картини Клода Моне й працює над науковими роботами про нейрофізіологію, когнітивні здібності, формування слуху і фізику звуку.
Розповідаємо, як хлопець із сумської «хрущовки» виріс у композитора, який пише сучасну академічну музику та саундтреки для кіно. Чому викладання в університеті легше, ніж в музичній школі, та як захоплення класичною музикою може тісно переплітатися з любов’ю до важкого металу, християнством і східними єдиноборствами.
Творча лабораторія у чотирьох стінах «хрущовки»
До повномасштабного вторгнення в одному зі спальних районів Сум часто з’являлися люди з гітарою за спиною. Місцеві мешканців, які сиділи під під’їздом п’ятиповерхівки, відривалися від своїх справ і казали: «Вам, певно, до Стаса? Це четвертий поверх». Так люди з гітарами потрапляли на заняття до музиканта Станіслава Островського. До нього йшли всі, хто хотів навчитися грати музику або підтягнути свої знання з композиції.
Темний коридор вів у маленьку кімнату, де весь вільний простір займали музичні інструменти: фортепіано, електрогітара, контрабас, акустика й бамбукова флейта. У кутку стояв вініловий програвач зі стопками CD-дисків і платівок з виконавцями різних жанрів. На стіні висіли картини зі східно азійськими мотивами й абстракції.
На дивані часто сидів Боня — чорно-білий кіт Станіслава, якому вочевидь було приємно слухати музику, яку грав його господар разом з учнями. Але коли йому набридало, то не соромився зірвати заняття й безпардонно проситися вийти з кімнати. Після чого Станіслав закривав двері й продовжував заняття. Музикант, якому вже було за 40 років, неквапливо сідав поруч на крісло біля комп’ютера, де вже шукав табулатуру чи ноти до пісні, яку збирався «розбирати» разом з учнем.
Станіслав завжди говорив спокійним і терплячим голосом, навіть якщо у його вихованців щось не виходило після численних повторів. На його заняттях можна було не лише попрактикуватися грі на музичному інструменті, але й вийти з новим знаннями про гурти або музикальні жанри, з якими композитор часто любив знайомити учнів. Бо навіть після уроку бородатий чоловік із довгим волоссям, зібраним у хвіст, любив затриматися на кілька хвилин, щоб поговорити про музику й творчість.
Він вчив учнів різних прийомів та стилів гри на інструментах, а також імпровізувати. Станіслав часто ностальгував за старими часами, коли разом з іншими сумськими музикантами давав концерти в кафе Underground, ходив у піші походи до Могриці з хіпі-тусовкою міста й писав музикальні імпровізації на картини своїх друзів.
Дитячі танці під Моцарта й рок-платівки від сумського політолога
Станіслав згадує, що у його сім’ї не було професійних музикантів, хоча у квартирі завжди грала західна музика, зокрема The Beatles.
— Мама розповідала, що у ранньому дитинстві мені дуже подобався Моцарт, казала, що навіть танцював під нього, хоча я цього не пам’ятаю. Також у нас стояло фортепіано, на якому іноді намагався грати щось одним пальцем. Тоді ж мама запропонувала піти в музичну школу, на що я відповів: «Школу? Ні-ні, дякую. Мені однієї школи достатньо». Можливо, тому фортепіано потім продали, — припускає Станіслав.
Приблизно в 11 років він почав займатися східними єдиноборствами. Спочатку — три роки дзюдо. Він захопився ним після фільмів з Джекі Чаном і Брюсом Лі. Далі — три роки карате.
— Я вже бачив своє життя наперед: буду їздити в Японію, як наш тренер, брати майстеркласи й займатися карате. Читав вечорами кодекс самурая. Тоді я цього ще не усвідомлював, але, по суті, це було моє перше знайомство зі східним способом мислення, з тим, що пізніше я зрозумів як близьке до дзен-буддизму і синтоїзму. Тоді це відчувалося як перший досвід «просвітлення». Було круто, — пригадує Станіслав.
У той же період сусід, викладач політології та філософії, познайомив його з важким роком – дав послухати платівки Led Zeppelin, Deep Purple, Rainbow, AC/DC й Black Sabbath. Стас слухав їх майже безперервно, відкриваючи для себе новий світ.
На початку 90-х, з падінням «залізної завіси», на Україну хвилею покотилося все незвідане. Композитор пригадує, що намагався як Малдер і Скалі з серіалу «Секретні матеріали» знайти «свою істину». У той час, каже Станіслав, в Сумах продавали книжки про йогу, буддизм, карате та християнство. Для 14-річного підлітка вони були «вікном», через яке проявлялася нова реальність.
Ці пошуки завели майбутнього композитора до протестантської церкви, в храмі якої стояло піаніно. Одного разу Станіслав сів за нього, щоб підібрати на слух кілька колядок, і вперше почав імпровізувати. Саме тоді юний музикант вперше відчув творчий екстаз:
— У мене з’явилось конкретне, майже фізичне відчуття творчої свободи. Це був момент усвідомлення структури, звуку — розуміння, що ти можеш всім цим керувати, — говорить композитор.
Він хапався за кожну можливість сісти за інструмент, коли нікого не було поруч, щоб вільно імпровізувати. Тоді Станіслав збагнув, що може творити, що «всередині нього є музика, яка прагне вирватися на волю». Це й стало початком його нового шляху.
Перша гітара з сумського «Акорду» й «хіпі тусовка» в кімнаті
З часом, опанувавши піаніно, Станіслав почав грати на гітарі — вчитися на ходу, без пауз (бо треба було акомпанувати) переставляти акорди під протестантські пісні. Говорить, що це була «класна школа», бо грав «тут і зараз», що також давало своєрідний простір для імпровізацій.
У 16 років Станіслав купив акустичну гітару у сумському магазині «Акорд» біля кінотеатру «Дружба». Це були радянські гітари, які тоді виготовляли на Чернігівському заводі. Композитор пригадує, що для цього він витратив ледь не всі кошти зі своєї практики на заводі Фрунзе. Потім була перша електрогітара, примочка «Лель» — і так почався шлях до рок-музики.
Наприкінці 90-х двері квартири Станіслава не зачинялися — тут збиралася вся мистецька тусовка Сум. Часто до нього в гості приходили художники й приносили свої картини. Станіслав любив грати імпровізації за мотивами цих творів — щоб відобразити емоції або настрій малюнку через звук.
— Тоді в моїй кімнаті зароджувалося багато різних імпровізаційних проєктів, які згодом переростали в перформанси на художніх виставках. Саме тоді я відкрив для себе ще одну важливу сторону творчості — колективну імпровізацію і ту особливу енергію, яка виникає в цьому процесі, — говорить Станіслав.
Зараз вважає, що саме завдяки тим зустрічам у нього почало формуватися композиторське мислення — не через теорію, а через практику імпровізації й живу взаємодію.
— По суті, імпровізація стала для мене способом мислення: можливість миттєво реагувати, будувати форму в реальному часі та відчувати звук як процес, — пояснює композитор.
Друзі постійно «підкидали» Станіславу нові книги, музику, ідеї. Він міг годинами говорити з ними про космос, чорні діри, час та простір, звук та колір.
Вони збиралися на різні хіпі-тусовки, джем сейшени, писали вірші, «штурмували пагорби Могриці, форсували річку Псел і губилися в лісі так, ніби це була окрема форма мистецтва». У цьому всьому поступово народжувалось відчуття, що творчість для Станіслава — це спосіб існування.
Фото з архіву музиканта
Водночас музикант тричі на тиждень ходив на приватні уроки з композиції, гармонії, поліфонії та фортепіано до сумських викладачів в музичному училищі.
— Це був контакт з «майстрами старої традиції». Моїми першими професійними викладачами були Олена Галинська з фортепіано та Роман Хомініч з композиції, гармонії та поліфонії. У східній філософії є поняття «від серця до серця» — коли вчитель ділиться з учнем енергією й знанням просто своєю присутністю. Те, що неможливо передати ні в словах, ні в записі. Й тим паче не через онлайн чи штучний інтелект, — каже Станіслав.
Паралельно з композицією Станіслав брав уроки класичної гітари у Юрія Фоміна, відомого класичного гітариста в Україні. Станіслав згадує, що це були роки, коли він був «гітаристом-домосідом» і займався по 8 годин на день.
«Екклесія», сумський артрок, і консерваторія
Наприкінці 90-х Станіслав слухав багато артроку — зокрема Genesis, Rush, Yes і Marillion. Йому подобалося, що в цьому стилі поєднується рок-музика з класичною, тож разом з сумським музикантом Денисом Федченком вони створили артрок-гурт «Екклесія» (Ekklesia).
— Склад групи декілька разів змінювався. В останній «версії» Екклесії, яка проіснувала найдовше, до нас доєднались Саша Парфіло та Женя Гончаренко. Нашою репетиційною базою фактично був приватний будинок Дениса – він стояв буквально на межі з лісом. Ми іноді приходили на репетицію з рюкзаками, потім йшли з ночівлею в ліс, а наступного дня поверталися та знов продовжували репетицію, — пригадує Станіслав.
Іноді, пригадує, ходили пішими походами на 30 кілометрів з Сум до Миропілля або в сторону Лебедина, сплавлялись на байдарках по Пслу, ночували під деревами, а потім тут же, посеред лісу, влаштовували концерт, на якому не було нікого окрім них.
— Я нещодавно дізнався, що у музикантів «Yes» були подібні ідеї. Наприклад, Джон Андерсон свого часу навіть хотів записувати альбом просто в лісі, але коли група проголосувала за запис у студії, він вирішив розкласти сіно та фігурки тварин по всій студії, щоб створити атмосферу. Мені це дуже близько, і пам’ятаю, що такі думки також виникали — пригадує Станіслав.
Записи гурту «Екклесія» й досі можна прослухати в YouTube. Станіслав зізнається, що їм завжди бракувало вокаліста. Він думає, що саме через це гурт не розвивався далі та не став популярним. Однак каже, що друзям і знайомим подобалася енергетика, з якою вони грали
— Часом ми орали одне на одного, як ненормальні. А один з моїх друзів якось вийшов після нашої репетиції й сказав: «Блін, як у вас класно». Я йому: «Як це класно? Ми, блін, до мордобою доходимо майже». А він відповів: «Так це ж, тіпа, життя, яким воно є», — переповідає Станіслав.
Репетіції «Екклексії» музикант старався не пропускати навіть тоді, коли, у 2003 році, вступив на композиторський факультет Львівської консерваторії, в клас професора Мирослава Скорика. Тоді в їхній маленькій теоретико-композиторській групі було усього 11 студентів, серед них — лише троє композиторів.
— У мене до навчання в консерваторії була ілюзія: вступаю в консерваторію на композицію. Нас в групі не менш як 25. Сидимо за партами й нам розповідають: «Оце техніки 20 століття — так Шонберг робив, а оце так Мессіан». Але, під час навчання, я зрозумів, що консерваторія дає лише базу та систематизує знання, а ти вчишся в основному сам, гортаючи та вивчаючи партитури, роздивляючись, як там все влаштовано в плані структури, концепції, як організована звуко-висотна тканина, текстури, як композитор працює з матеріалом, як він оркеструє його. Ти просто йдеш в бібліотеку і береш, що тобі треба. Важливим є й спілкування з викладачами та студентами, тобто саме середовище» — говорить Станіслав.
Серед тих вчителів, з якими він багато говорив про музику, була викладачка поліфонії Богдана Фроляк, також Олександр Козаренко, Ольга Криволап, та викладач з композиції — Мирослав Скорик.
— Скорик робив мало зауважень, таким був його підхід. Але коли щось казав, то обов’язково влучно. Він дуже добре бачив твої слабкі сторони та відразу вказував на них. Проте з ним було дуже складно написати авангардний твір, бо Скорик тримав студентів в класичних нормах, де чітко зрозумілий тональний план, структура, тематизм та форма. «Закінчите консерваторію, будете робити все, що захочете», — казав він мені, і мав рацію. До кінця навчання я, здається, так до кінця й не повірив, що маю змогу вчиится у Скорика, — пригадує Станіслав.
Робота і концерти в Undreground
У 2008 році Станіслав закінчив консерваторію, повернувся до Сум й почав викладати в музичній школі для дітей.
— Я викладав композицію, дитячі ансамблі, спеціальність «класична гітара» і фортепіано як додатковий предмет. У перші роки ми з учнями в ансамблі грали більше рок-музику, — каже Станіслав.
На думку композитора, це був один з перших рок-ансамблів в музичних школах Сум. У їхньому репертуарі були навіть King Crimson, Pink Floyd, Queen, але вони також грали й власні композиції, які вчитель писав разом з вихованцями. Згодом Станіслав разом з дітьми зосередився на джазі, і під його керівництвом в музичній школі створили дитячі джазові ансамблі. Зрештою весь цей двіж переріс у дитячий джазовий фестиваль «Джаз вітраж».
Паралельно з цим Станіслав продовжував творити в «Екклесії» й допомагати іншим музикантам з їхніми проєктами. Цей етап життя збігся з появою кафе Underground у Сумах, де виступали сумські музиканти.
— Після концерту власник накривав нам щедру «поляну»: піца, пиво — все рікою йшло. В цьому клубі ми зіграли три-чотири концерти «Екклесії», були ще концерти етноджазу та декілька імпровізаційних концертів, на яких ми експериментували навколо джазу, фьюжн та року. Також в Underground навіть був джазовий виступ з моїми вихованцями з музичної школи. Завжди згадуємо про цей рок-клуб з теплом, — говорить музикант.
У 2022 році Станіслав почав викладати в Сумському педагогічному університеті — читав лекції й писав наукові роботи про нейрофізіологію, акустику, формування слуху, когнітивні здібності людського мозку й фізику звуку.
— В університеті я відчув себе на своєму місці. Це був той рівень, на який вчився. Викладав історію музики, теорію музики, гармонію та стилістичну гармонію. Найбільше отримував задоволення під час палких обговорень зі студентами. Ми навіть на одній з дисциплін рубрику вигадали «Запитання до композитора» наприкінці заняття, — пригадує Станіслав.
«Тиша — це моя відповідь на війну»
Починаючи з 2022 року музика Станіслава Островського звучить у документальних фільмах про повномасштабну війну на Сумщині в межах YouTube проєкту «Щоденник війни». Зокрема музику Станіслава можна почути у фільмах «В саме серце. Охтирка», «Ніхто нікого не віддасть» і «Суми. Моєї вулиці більше немає».
— Документальний фільм був до 10-16 хвилин. Але для нього я продивлявся три години відзнятого матеріалу. Я казав: «Висилайте мені все. Мені треба побачити та почути все». Ти маєш пропустити через себе повністю розповідь про окупацію й обстріли, щоб знайти для цього справжню музичну відповідь, — говорить Станіслав.
Загалом, він повністю написав музику для цих трьох фільмів, ще в одному використали деякі його треки разом з іншими.
— Для таких документальних фільмів потрібно писати музику, яка доповнюватиме фільм, а не забиратиме на себе усю увагу глядача, — вважає Станіслав.
Композитор і зараз продовжує роботу над цим проєктом у співпраці з Володимиром Нянькіним і Олександром Парфілом. Проте каже, що зараз більше зосередився на ембієнтних композиціях, де окрему роль грає тиша. У цьому напрямку, продовжує музикант, можна більше експериментувати зі звуком — працювати з ефектами, простором, саунд-дизайном.
— Тиша — це моя відповідь на війну. Та й, по суті, вся моя музика — це більше тиша та медитативність. Це не втеча від реальності, а моя внутрішня реакція на той хаос, що коїться у світі. Мені важливо створити простір, у якому можна зупинитися, зібратися і просто побути в тиші звуку, — каже Станіслав.
Наприкінці лютого 2024 року Станіслав працював над фінальним треком для фільму «В саме сердце. Охтирка». У композитора народилася ідея великого музичного твору — ліричного й трагічного, який вирішив присвятити своєму викладачу Мирославу Скорику. Він сів писати музику того ж вечора і закінчив роботу над нею за чотири дні — це був твір для повного симфонічного оркестру під назвою In Memoriam Myroslav Skoryk.
— Мене завжди надихала музика Густава Малера — та медитативність і споглядальність, що в ній міститься. І тому тут це, можливо, відчуваєтеся не як пряма стилізація, а скоріше як внутрішня інтонація, певні алюзії. Наразі існує запис, який реалізували за допомогою бібліотек семплів, живе виконання ще попереду, — говорить Станіслав.
«Це нормальний стан, коли музика не закривається одразу, продовжує жити як ідея»
У музиці Станіслава цікавить не мелодія, а окремий звук — те, що всередині нього, яку енергію він несе. Як у японській музиці для флейти сякухаті, де один звук може існувати як ціла історія.
— Звук для мене є не лише матеріалом для композиції, а й своєрідним порталом у метафізичний вимір. Мені дуже близька ідея, яку я зайшов у книзі індійського теоретика та суфія Хазрата Інаята Хана «Містицизм звуку». Це ідея, що звук може бути формою духовного пізнання, і Всесвіт «звучить» та все в ньому має свою власну вібрацію, — каже Станіслав.
Тому у своїх академічних творах він часто змушує інструменти звучати незвично — так, як вони не звучать у класичній музиці. Це неможливо відтворити комп’ютером, тут потрібні живі музиканти. Саме через це частина його партитур поки існує лише на папері й чекає свого виконання.
— Частина академічних творів вже завершена, частина ще в процесі — для мене це нормальний стан, коли музика не закривається одразу, продовжує жити як ідея і змінюватися, — говорить Станіслав.
Окрема історія — імпровізації. Композитор сідає за фортепіано без жодного плану. Музика просто виникає сама — і це для нього найважливіший момент творчості. Один з його нещодавніх музикальних проєктів пов’язаний з імпровізаціями у стилі імпресіонізму на картини Клода Моне.
— Я просто дивився на картину Клода Моне і в мене відразу народжувалась музика, яка, можливо, близька за стилем до музики Клода Дебюссі та Моріса Равеля. Потім я зробив анімовані відео з цих картин та поєднав їх з музикою, яка була зімпровізована під кожну картину, — каже Станіслав.
Сумська природа як співавтор до композицій
Станіслав часто надихається природою. Настільки, що вважає її співавтором своїх творів. Він пам’ятає, як сидів з ноутбуком під деревом у Могриці й писав партитуру. Саме тоді пташиний спів змусив його щось змінити в нотах. Він часто брав із собою диктофон — записував звуки птахів, комах, жаб, шум струмка.
— До війни в нас було все просто і прекрасно: піти в ліс, зловити рибу, хоч тиждень жити в наметі. Тепер все інакше, на жаль, починаєш цінувати це лише, тоді, коли втрачаєш, — каже він.
Зараз чоловік думками все частіше повертається до часів, коли в його маленькій кімнатці в п’ятиповерхівці збиралася тодішня «хіпі-тусовка» Сум.
— Ці спогади — ніби моя точка збору, де я можу згадати себе, де все починалось та продовжується і зараз насправді, але в іншому вимірі. Тому я часто згадую ті часи, коли мої друзі — сумські художники — дарували мені картини. Пригадую ті вечори, як ми в кімнаті творили музику, під час яких народжувалися імпровізації та творчі проєкти, а ще концерти та джем-сейшени початку 2000-х… Цього вже немає, але зараз є інше життя. Можливо, в цьому нестабільному світі єдина можливість залишитись в стабільному стані — це пам’ятати хто ти, що для тебе найдорожче й триматися за це. І, звичайно, рухатися далі, — каже Станіслав.
