На одній із центральних вулиць Сум — Набережній річки Стрілки — завжди гамірно. Із самого ранку звідси чути бесіди перехожих і перекличку дворових собак. Продуктові магазини, перукарня й кіоски, що вишикувалися в ряд, гомонять чергами з говірких покупців. Місцевий хаос руйнує лише сіра непомітна будівля, яка стоїть мовчки. У її стінах люди говорять тишею.
Осередок Українського товариства глухих (скорочено — УТОГ) з’явився в місті 1934 року — за п’ять літ до Другої світової війни, відтоді й працює. Тут одночасно вміщається обласна й територіальна організації, а ще — Будинок культури, який раніше діяв на другому поверсі. Сьогодні з глядацьких місць його актової зали дізнаються новини повномасштабної війни. Ось сцена, на ній жінка (а часто — чоловік), жестовою мовою вони розповідають людям, які можуть не чути вибухів, що насправді відбувається навколо.
Цукр запросили на щотижневий «інформаційний день» в осередку УТОГ, а також святкування Різдва. Тут ми дізналися, як місцевий активіст Юрій став новинарем, 71-річна Олександра — гравчинею у петанк, а перекладачка жестової мови Оксана — зіркою сцени.
Юра прийшов — новини знайшов. Наталія завітала — їх прозвітувала
Полудень. До сірої двоповерхової будівлі в центрі Сум сходяться люди. Вони підіймаються сходами й займають місця у невеликій темній залі. Ще не так давно це врочисте приміщення із темно-брунатними стільцями й золотими портьєрами, а також сусідні кабінети й гримерна, були Сумським обласним будинком культури УТОГ. Утім, після початку повномасштабного вторгнення всі працівники виїхали за кордон — і БК довелося закрити. Та його актовою залою користуються досі.
На сцені, за шкільним столом, що вже трохи «набачився життя», виступає літнього віку жінка з коротким сивим волоссям. Вона емоційно жестикулює, іноді зупиняючись, аби підгледіти у телефон. Праворуч неї, з-під ошатної куліси, виглядає велика музична колонка. Однак сьогодні в залі панує тиша. Іноді присутні розчаровано зітхають і ледь чутно шепочуть: «Світла не буде». Часом чутно здивовані зітхання чи голосний сміх. Перед спікеркою — повна глядацька зала, а позаду неї — жовто-блакитна емблема Українського товариства глухих у вигляді долоні.

Це зустріч людей із порушенням слуху в Сумах. З невеликої сцени новини міста й країни щотижня звучать жестовою мовою. «Інформаційний день», як кажуть тут, з'явився в місцевій організації УТОГ понад 20 років тому. Відтоді ставався у дворі біля будинку, де живуть глухі поважного віку, і по відеозв’язку — в розпал епідемії, і під світлом ліхтариків — у період блекаутів.


Сьогодні присутнім знову нагадують про вимкнення світла, «зимову тисячу» й інші насущні проблеми. Наталія Щербак, голова Сумської територіальної організації УТОГ, робить це майже сім років. Останні з яких чергується з Юрієм Примаченком — членом товариства, що добровільно став ще одним «новинарем» на щотижневих зібраннях.
Спершу він був активним учасником зустрічей — вже тоді звітував із місця про те, що дізнався. Чоловік читав новини, аби бути в курсі подій, та нерідко приносив іншим важливі звістки. Тож, коли країну сколихнуло повномасштабне вторгнення, Юрій захотів інформувати товариство постійно.


Перші місяці 2022-го «інформаційні дні» тривали для нечуючих цілодобово й онлайн — через відео-кружечки в Telegram. Текстом вони сприймали новини важче, бо не розуміють значень багатьох слів, пояснили нам. Тому всі повідомлення адміністрації, а також кожен сигнал сирени їм передавали так. У квітні того ж року, після деокупації Сумщини, зустрічі наживо повернули.
Попри те, що в організації із 2022 року діють виставки, святкують Великдень, Масницю чи День закоханих, «інформаційний» досі є особливим днем. Саме він щотижня збирає всіх разом — дізнатися новини країни чи, навіть більше, просто побачити одне одного. Тож помічаю на задніх рядах, як двоє подруг у яскраво-фіолетовій і рожевій шапках невпинно спілкуються між собою. Якийсь чоловік із місця смішить зал, а жінка, що пробирається крізь ряди, отримує жартівливий ляпанець від «залицяльника».
Більшість із них — старшого віку: майже вся молодь виїхала за кордон. Проте УТОГ живе, бо «жити треба». Принаймні так вважає 71-літня Олександра, що понад рік підкорює бочча у стінах цієї зали.


Команда з петанку й бочча, адаптовані вистави й дружба
«Інфозустріч» добігає кінця, та ніхто не поспішає рушити з місця. Можливо, чекають розмови з «гостею з Цукру» чи просто хочуть набутися разом. Коли опиняюся біля сцени, спершу люди ніяково втискаються у стільці й сканують мене поглядом. Уже за кілька митей — із дитячою щирістю діляться особистим через перекладачку.


Так я дізнаюся, що у вільний час хтось із них в’яже, а хтось — їздить на дачу. Деякі зустрічаються і за межами УТОГ, а інші — йдуть сюди на тренування. От як жінка із заднього ряду, яка жваво підскакує з місця, щойно звучить питання. У неї коротке біле волосся, сяюча посмішка й проникливий погляд.
Олександра Радченко — членкиня УТОГ із 1974 року. Змалку її слух відібрала невідома хвороба. Вона мріяла бути тренеркою: зі школи займалася волейболом, баскетболом і лижним спортом. Однак вступити на факультет фізичного виховання не судилося. Каже, такої освіти в країні тоді не було, але їхати до Росії не схотіла, зосталася в Сумах — до пенсії працювати на заводі «Електрон».
Отримати «звичайну» роботу було непросто: керівники боялися співпрацювати з нечуючими. Однак тренер з УТОГу допоміг Олександрі влаштуватися маляром — вона фарбувала різні прибори й деталі, а водночас відбивалася від заздрісних колег. Пригадує, капостили: іноді щось псували, іноді — приписували чужий брак. Причиною був гарно виконаний робочий план. Попри це, Олександра знайшла на роботі друзів, з якими навіть ходили одне до одного в гості. Тепер лише зрідка бачаться десь у місті, але у неї є безліч інших товаришів: кожен — із членів УТОГ.


— Ми всі тут ніби брати й сестри: більшість вчилися в одній школі. Нас віддавали у Лебединську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (нині — Лебединський навчально-реабілітаційний центр), де з п’яти-шести років жили й зростали разом. Спершу плакали за батьками, а тоді звикали, бо всі були однакові, — пригадує шкільні роки Олександра.
Тепер із «утогівцями» жінка ходить на екскурсії, у кіно й театри. Наприклад, до Національного театру імені Щепкіна: на вистави, адаптовані для глядачів із порушенням слуху. Окремо планує подорож у Литву до подруг. А останній рік повернулася до спорту, аби не сидіти вдома. Відтоді кілька годин на тиждень проводить із командою, змагаючись у петанк і бочча.
Традиційна французька гра, а потім і паралімпійський вид спорту з Італії потрапили до сумського осередку УТОГ восени 2024 року. Ініціатором став свекор місцевої слабочуючої активістки й колишньої культорганізаторки Ірини Тімченко. Нечуючий чоловік родом із Полтави, де люди з порушенням слуху активно грають у петанк. Також був у Франції — на батьківщині гри, де дізнався про неї більше. Як тренер, він побачив інтерес Ірини до боулінгу й запропонував їй створити власне спортивне ком’юніті з подібного виду спорту.


Так УТОГ у Сумах отримав першу в області команду зі гри в петанк і бочча серед нечуючих. Учасники придбали собі металеві кулі, вагою по 700 грамів, і стали кидати їх якнайближче до кошонету — маленького дерев’яного м’ячика. У теплу погоду, як і треба, під відкритим небом — на березі Чешки, а згодом — на стадіоні «Авангард». Однак взимку гра стала неможливою.
— У нас немає місця для тренувань, тому й не можемо грати. На Сумщині немає Федерації петанку, й цим ніхто не займається. Було б чудово, якби місцева влада звернула на це увагу й запропонувала нам підвальне приміщення для ігор, — переймається Ірина Тімченко, 35-річна білявка у світлих джинсах і спортивному худі Puma.

Власне, саме так вимушено в організації і з’явилася бочча. Гра майже ідентична з петанком, але пристосована для людей із порушенням опорно-рухового апарату. Кулі легші: шкіряні чи пластикові, тож учасники почали змагатися в актовій залі. Ірина каже, їхня воля — займалися б лише петанком. Попри це, за рік команда отримала чимало золотих і срібних нагород з обох видів спорту. Ірина з гордістю показує медалі й кубок із турнірів у Сумах, Львові й Харкові. У останньому місті сумські гравці вперше змагалися з чуючими, хоча й між собою, і змогли дуже здивувати їх своєю майстерністю.


Сьогодні сумська команда — це майже 20 людей, серед яких найменшим гравцям — 16 років, а найстаршому — 78. Ірина сміється, що сама гратиме в петанк навіть бабцею. Бо любить цей вид спорту за концентрацію та інтелектуальність. Жінка планує розвивати у місті спортивний напрям, тож приймає до команди всіх, хто хоче. Крім цього, прагне конкурувати з чуючими, аби показати: «Суми можуть».
«Ми — їхні вуха». Переклад мовою жестів серця
Дізнатися історії цих людей було б неможливо, якби мені не допомагала білявка у сірому костюмі. Перекладачка жестової мови Оксана Івченко працює в організації з 2017 року.
Вона ніколи не планувала мати таку професію, хоча з дитинства стала «вухами» нечуючих батьків — ходила з ними по магазинах і до лікарів. Її хист помітили змалку: навіть люди з порушеннями слуху часто плутали, чує вона чи ні. У 14 років Оксана перемогла в конкурсі «Юний перекладач», який проводили в УТОГ у Сумах. Ще через десять — повернулася сюди вже у якості фахівця. Жінка перебралася з рідного Конотопу до Сум і почала працювати перекладачем-дактилологом.
У колишньому Будинку культури Оксана складала репертуар із пісень жестовою мовою: шукала композиції і перекладала їх, аби нечуючі зрозуміли сенс. Невдовзі й сама почала їх виконувати, а ще брати участь у танцювальних номерах з Юрієм Щербаком — тодішнім директором БК. На сцені Оксана стала й підтримкою нечуючих артистів — молодих активістів УТОГ, адже єдина чула музику під час танців чи виступів і могла зорієнтувати, коли вчасно почати й завершити номер.


Через рік перекладачку перевели до обласної організації УТОГ, що в цій же будівлі на першому поверсі. Тут її робота стала інакшою: їхати в суд, у лікарню чи до поліції, бо сталося ДТП — Оксана щодня кудись бігла, хоча й продовжувала бути активною учасницею концертів у їхньому БК. Із найбільш пам’ятного за час роботи — улюблені відрядження до Києва та Всеукраїнський конкурс «Ігри патріотів УТОГ», що проходив у Оздоровчо-реабілітаційному центрі товариства «Одіссей» на Одещині.
До моря сумʼяни їхали гуртом — п’ятеро змагалися у конкурсі, а інші за них вболівали. Сумська команда «Гарячі голови» перемагала двічі поспіль й у 2020 році мала здобути кубок. Але через CoViD-19 масові заходи заборонили. З того часу ігри не проводили, а нагорода залишилась нездійсненою мрією учасників.
Зі слів Оксани, під час пандемії майже всі члени УТОГ зоставалися в Сумах. Проте від початку вторгнення із 1300 «утогівців», за підрахунками керівництва, в Україні залишилося близько 1000.
Відтоді перекладачка має ще одну важливу місію — популяризувати серед нечуючих людей саме українську жестову мову. Каже, наразі в Українському товаристві глухих діє експертна група, що створює нові жести. Більшість із членів УТОГ із великим бажанням їх вивчають. Однак старшому поколінню це вдається важче.
— Люди з порушеннями слуху звикли до російської жестової мови, бо її просували ще з часів Радянського Союзу. Зараз же багато глухих хочуть змінити жести на українські. Хтось приймає це, а комусь — некомфортно, — ділиться Оксана. Сама жінка щодня спілкується на роботі жестовою українською.
Світло Різдва і мрій
Олеся Ковтун очолює Сумську обласну організацію УТОГ майже 10 років, із 2016-го. До цього була перекладачкою, культорганізаторкою і директоркою Будинку культури.
За словами Олесі, зараз обласна організація працює, як і до війни. Тут досі надають кілька основних послуг: перекладу жестовою мовою, інформаційну, соціальної адаптації, просвітництва, супроводу й допомоги у працевлаштуванні. Досі проводять різні важливі заходи. Єдине: менше — розважальних, адже активна молодь виїхала.


У Сумах же наразі бракує не лише свят. Шапки в приміщенні тут не знімають неспроста: опалення є, та платити за нього — нічим. УТОГ працює лише чотири дні: оплачувати робітникам повний тиждень теж немає змоги. Натомість кількість людей, що мають порушення слуху, лише зростає. Чимало військових втрачають слух у результаті контузій. Деякі з них вже зверталися до територіальних осередків у Охтирці й Шостці.
Попри це, у керівниці обласної організації УТОГ є кілька мрій, що чекають післявоєнних часів. Скажімо, працювати весь тиждень: з понеділка до п’ятниці. Чи — масштабувати онлайн-послугу «Сервіс УТОГ», через яку нечуючі дистанційно спілкуються з перекладачами. Олеся хоче, аби всі діти повернулися додому, щоб проводити для них ще більше цікавих заходів. А ще — знову відкрити Будинок культури, аби на другому поверсі, як і раніше, «кипіло життя».
Наступного тижня, замість звичного «інформаційного дня», в актовій залі святкували Різдво. Тут засяяла гарно прикрашена ялинка в золотих кулях і сріблястих квітах. Ряди стільців замінили на довгі столи, на яких — цукерки, мандарини й жовто-блакитні паперові скляночки з написом «Мирного неба» — на кожній. У залі ті ж самі глядачі, з якими говорила під час «інфозустрічі», але тепер із яскравою мішурою на плечах.

На сцені — троє жінок. Серед них уже знайомі мені — Ірина й Оксана, які спершу жестовою мовою співають пісню «Вільна» у чорних сукнях «у підлогу». За лічені хвилини вони перевтілюються в кумедну блондинку й суворого поліцейського з гумористичної сценки. Люди в залі сміються, фотографуються й віддячують артисткам рухами-«ліхтариками»: замість звичних оплесків вони здіймають руки і махають долонями в різні сторони, так зазвичай — аплодують.
Сьогодні всім тепло попри те, що у приміщенні доводиться сидіти в шапках. Чорна велика колонка рубає музику так гучно, аби присутні відчули її ритм на підлозі. Навіть темна актова зала виглядає світлішою. Люди з УТОГ продовжують вірити у світло й бути ним для інших, скільки б темряви не було навкруги.

