Різдво — тепле, сімейне свято, під час якого збираються найрідніші. З року в рік ми прикрашаємо до цього дня домівку, готуємо кутю і запрошуємо на вечерю родину. Здавалося б у цей період усі навколо починають вірити в щось хороше. Та як вірити в диво, коли рідний дім перетворюється на спогад? Коли місце, пронизане теплими моментами, раптом перестає існувати. Протягом року чимало сумських родин через російські обстріли залишилися без домівок. Як вони пережили цю втрату, які спогади про Різдво у рідній оселі пригадують і чи продовжують вірити в щось хороше — розповідаємо в тексті.
На Різдво у їхньому домі збиралося багато людей
Одного зимового дня у квартирі родини Гайдар по-особливому затишно. У вітальні стояла прикрашена ялинка, поруч — стіл із різноманітними стравами. З телевізора лунали привітальні колядки. Поки господиня ставила на стіл кутю — у двері квартири хтось дзвонив. На порозі з пакунками з’явилися друзі й родичі. Так Тамара Гайдар пригадує святкування Різдва у своїй квартирі, в будинку на вулиці Заливній.
Наприкінці жовтня цього року в цю дев’ятиповерхівку влучив російський безпілотник. Через це в п’ятьох квартирах зайнялася пожежа, серед них — помешкання родини Гайдар.
Раніше родина святкувала Різдво 7 січня. Тамара по-особливому любила цей період, бо вже наступного ранку, 8 січня, святкувала свій день народження. Якось вони з чоловіком Володимиром придбали їй на подарунок ковану масивну люстру. Сьогодні 64-річна Тамара намагається відмити цінну річ від кіптяви. Люстра — одна з небагатьох речей, що вціліла після руйнівної пожежі. Тамара розповідає про той день:
— Чоловік ночував вдома сам, я ж була в батьків. Востаннє ми поговорили телефоном близько 22:00. Пригадую, як просила його вкриватися на ніч кількома ковдрами, аби не змерз у холодній квартирі. Пізніше, близько 23:00, в будинок прилетіло. Я ніби відчула щось нехороше, тож одразу почала дзвонити чоловікові. Він не відповідав, — розповідає жінка.
Від вибуху у спальні родини, де ночував Володимир, вилетіли вікна. Від уламків чоловіка врятувало три ковдри, але кілька шматків скла поранили голову. Щойно Володимир відчув сморід диму — зайнялася пожежа. Полум’я з балкона швидко поширилося на всі кімнати. У квартирі зникло світло, господар не зміг знайти свій телефон, щоб увімкнути ліхтарик. Навпомацки схопив куртку, документи й босоніж вибрався з помешкання. Через це кілька осколків застряли в його ступнях, пізніше лікарі їх витягнули.
— Удар прийшовся на квартиру сусіднього під’їзду, там, на щастя, ніхто не мешкає вже довгий час. У нашій оселі знесло балкон, потріскалася стеля й стіни, вилетіли вікна. Та найстрашнішою виявилася пожежа. Меблі, книги, техніка, особисті речі — усе вигоріло вщент, а що лишилося — вкрилося шарами чорної кіптяви.
Колись затишна квартира тепер нагадує попелище
Тамара і Володимир Гайдар більшість свого життя пропрацювали конструкторами на машинобудівному заводі (нині — Сумське НВО). Ще молодими вони мріяли мати власну квартиру, пригадує жінка. Щоб втілити бажане, економили кошти, відкладали кожну копійку. Подружжю також допомагали грошима батьки. Так у 1989 році Тамара з Володимиром сплатили перший внесок за кооперативну квартиру й одразу оселилися в ній.
— Обрали трикімнатну, аби і в нас, і в дитини була окрема спальня. Розташування теж нас влаштовувало — поруч садочок, школа. Протягом життя відкладали кошти на ремонт, на нову техніку і меблі, робили й встановлювали все власноруч. Востаннє лагодили оселю незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Вкладалися на максимум у квартиру, аби на старості спокійно в ній жити, — пригадує Тамара.
Зараз квартира Гайдарів нагадує попелище: просякнута кіптявою, вкрита сажею, сморід такий, що важко дихати. Перші кілька днів після того, що трапилося, родина разом із волонтерами викидали з вікна згорілі речі.
Коли стало зрозуміло, що квартира непридатна для життя, постало питання, де жити далі. Так сім’я Гайдар переїхали до батьків. Тепер у невеликому приватному будинку мешкають п’ятеро: Володимир, Тамара, її мати, сестра й батько.
Володимир кожен день навідує квартиру. Останнім часом відтирає від кіптяви деталі пральної машинки. Неважкі вцілілі речі чоловік приносить Тамарі, вона теж намагається їх відмити. Викидати навіть щось обвуглене жінці шкода. Бо кожна річ — це спогад.
— Це дуже боляче, бо разом із житлом ніби втрачаєш частину життя. З цією квартирою пов’язані найтепліші спогади: тут виріс наш син, тут ми збирали родину й друзів, зустрічали гостей і святкували всі важливі події.
Втратити дім — означає втратити надію?
Після втрати житла Тамара з чоловіком отримали грошову допомогу в межах соціальної програми «Милосердя». У перші дні їм також надав одяг, продукти й речі першої потреби благодійний фонд «Карітас Суми». Гайдарів підтримували й родичі й знайомі.
— Перші кілька днів я була у шоковому стані, руки опустилися, а надія зникла. Однак тримало те, що відгукнулося чимало знайомих і незнайомих нам людей. Наш сусід Саша оголосив у своїх соцмережах збір. За ці кошти чоловіку придбали телефон, ще половина суми знадобилася нам на перший час, — розповідає Тамара.
Квартира родини Гайдар вважається пошкодженою, але не придатною до життя. Через такий статус будівлі власники не можуть придбати нову оселю, лише — відновити пошкоджену. Для цього треба подати заявку і спеціальні документи на програму «єВідновлення». Але родині порадили з цим почекати. Бо коли кошти виділять, то термін, за який треба все поремонтувати, теж спливатиме. Водночас щоб почати відновлення, спершу будівельники мають відновити дах у квартирі Гайдарів. Тому це питання відклали до весни.
— Навіть коли ми отримаємо кошти, я навіть не уявляю, як буде складно відновити все. Бо усі шари на стінах треба буде знімати аж до бетону, потім обробляти спеціальним розчином, який би роз’їв гариво. Тому як це буде — поки не відомо, — каже Тамара.
Ще восени, до того як у квартиру поцілив «шахед», жінка роздумувала над тим, як цьогоріч святкуватиме Різдво: запросить друзів і рідних, приготує щось смачне й обов’язково прикрасить ялинку, як завжди. Та коли свято наблизилося, стало зрозуміло — цього разу воно буде інакшим, адже її квартири більше немає.
— Різдво для нашої родини завжди було особливим святом. Щороку ми очікували його з надією та передчуттям радості. У 2025-му ми сподівалися зустріти свято гарно і тихо, але сталося так, що квартира зруйнована, і повернутися туди поки неможливо. Проте святковий настрій все одно до нас приходить. Свято приносить надію на те, що всі зможуть повернутися у свої домівки й зустрічатимуть Різдво, як і раніше, — розповідає Тамара.
Історія родини Трофімчук
14-річний Матвій Трофімчук прожив у квартирі на вулиці Героїв Крут усе своє життя. Разом із мамою, татом і старшою сестрою, яка згодом переїхала працювати за кордон. У будинку хлопчик мав свою кімнату із білими стінами, ліжком і робочим місцем. До Різдва завжди її прикрашав: ставив на стіл тематичні статуетки, а на вікна вішав білі сніжинки, вирізані власноруч.
— Різдво ми святкували щороку. На це свято до нас приходили знайомі й родичі — збиралося десь дев'ять-десять людей. Зазвичай ми готували кутю, також салат «Олів'є» та багато звичайних страв. Були й десерти, які ми вдома робили, — згадує Матвій.
30 січня родина Трофімчук лягла спати рано. Вдома були втрьох: Матвій, мама і тато. Опівночі російський «шахед» влучив у сусідні квартири їхнього під’їзду.
— Ми всі спали. Та щойно почув вибух — різко прокинувся. Спочатку взагалі не зрозумів, що сталося, але зі свого вікна бачив якийсь спалах. Подумав: щось прилетіло поряд За кілька хвилин ми вийшли на вулицю. Тоді вже й зрозуміли, що влучило в наш будинок. Удар зруйнував кілька квартир повністю, бо «шахед» пробив будинок наскрізь. Від тих осель нас розділяло кілька квартир, — пригадує підліток.
Найбільше постраждала батьківська спальня: там вилетіли вікна, пошкодився балкон. Поки рятувальники розбирали завали й обстежували будівлю, родину не впускали до квартири. Через три дні дозволили взяти кілька речей. Згодом вони відвідували домівку приблизно раз на тиждень.
Перше Різдво у новій квартирі
Після обстрілу родина переїхала до бабусі з дідусем, ті живуть неподалік у Сумах. Хоч у них і чотирикімнатна квартира, місця для кожного все одно бракувало. Так тривало вісім місяців: із лютого до листопада, поки родина не придбала нову квартиру за сертифікатом «єВідновлення». Світлана Трофімчук, мама Матвія, каже, що довелося докласти й власні заощадження.
— Хоч наше житло майже повністю вціліло, увесь пі частину сусіднього визнали непридатним для життя. Все тому, що через обстріл зруйнувалася значна частина стін і перекриттів. Тому ми подали документи на програму «єВідновлення». Через місяць-два отримали сертифікат. Потім ще близько чотирьох місяців чекали, поки надійдуть кошти, — розповідає Світлана.
Використати всю суму треба було протягом місяця. Родина вирішила докласти й свої заощадження, аби купити квартиру достатнього розміру і з ремонтом, щоб одразу заселитися. Наприкінці листопада Трофімчуки переїхали в нове помешкання.
— Спершу я відчував, що минула квартира була кращою. Вона і зараз залишається для мене особливою, бо у ній провів все своє життя. Але нове помешкання поступово теж стає рідним. Облаштування цього будинку якраз припало на різдвяно-новорічний період. Водночас поки ми не прикрашаємо оселю, бо спершу треба розставити речі на свої місця, — каже Матвій.
Хлопчик зізнається — щось у відчутті свята все ж змінилося. У дитинстві він ніби вірив у дива й очікував на них, зараз ставиться до цього більш стримано. Водночас у новому помешканні згодом з’являться нові спогади моментів із рідними. Саме це, на його думку, і робить свято справжнім: не місце, а люди, які поруч.
Світлана Трофімчук говорить, що готуватися до свят їй морально важко. Після втрати домівки, емоції не відпускають: важко забути моменти, пов’язані з тією квартирою, із життям у ній.
